Я вирішив перепливти на другий бік лагуни — нехай, думаю, побуде, клятий, трохи сам, поки вгамується. Там я виліз на найвищу пальму, сів і почав обмірковувати своє становище. Здається, в житті я ніколи не відчував себе таким ображеним — ні доти, ні після того. Яка жахлива невдячність! Я ж був йому рідніший від брата. Висидів його, виростив. Отакого здоровенного, незграбного, допотопного птаха! І це я, людина, господар природи й таке інше.

Я гадав, мине час, П’ятниця сам усе зрозуміє, і йому хоч трохи стане соромно за себе. Гадав, якщо мені пощастить наловити гарної риби і я. так, ніби випадково, підійду й пригощу його, то він схаменеться. Я не відразу збагнув, яким лихим і мстивим може бути птах вимерлого виду. Сама злість!

Не хочу розповідати вам про всі дрібні хитрощі, на які я пускався, аби тільки укоськати його. Це просто понад мої сили. Навіть тепер я червонію від сорому, коли згадую, якого приниження й зневаги зазнав від отого викопного монстра. Я пробував удатися до сили. Я кидав на нього з безпечної відстані шматками коралів, але він тільки ковтав їх. Тоді я запустив у птаха розчиненим ножем і мало його не позбувся, хоч він був надто великий, щоб епіорніс його проковтнув. Спробував я взяти його змором і перестав ловити рибу. Але П’ятниця навчився знаходити на березі після відпливу черв’яків, і йому цього вистачало. Півдня я простоював по шию в лагуні, а решту часу просиджував на пальмах. Якось дерево попалося мені не дуже високе, птах дістав мене й добряче поласував моїми литками. Становище ставало просто нестерпним. Не знаю, чи доводилося вам коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили там страшні кошмари. До того ж — яка ганьба! Ця вимерла погань походжає, немов бундючний герцог, по моєму острову, а я не маю права ступити на землю! Я аж плакав від утоми та злості і просто в очі заявив йому, що не дозволю якомусь розтриклятущому анахронізмові ганятися за мною по безлюдному острову. Знайди собі, кажу, мореплавця своєї епохи і клюй його, скільки заманеться. А він дивиться на мене і тільки дзьобом клацає. Одне слово, не птах, а якесь потворище, самі лапи та шия!

Навіть не хочеться казати, скільки все те тривало. Я б уже давно його вбив, коли б знав як. Кінець кінцем я все ж таки придумав спосіб. До таких хитрощів удаються в Південній Америці. Я посплітав усі свої рибальські волосіні з водоростями та ліанами й зробив міцну линву завдовжки ярдів дванадцять чи й більше, а до обох її кінців прив’язав по чималому шматку корала. У мене пішло на це багатенько часу, бо раз у раз доводилося або лізти в лагуну, або дертися на дерево — залежно від обставин. Нарешті я щосили розкрутив над головою линву й запустив нею у птаха. За першим разом я не влучив, але за другим линва обвилася навколо його лап, потім ще раз і ще. П’ятниця впав. Линву я кидав, стоячи по пояс у воді, а як тільки птах звалився, я вискочив на берег і перетяв йому ножем горло…

Згадувати про це мені не хочеться й тепер. А тоді я відчував себе просто вбивцею, хоч і кипів від люті на того птаха. Я стояв над ним і дивився, як кров цебенить на білий пісок, а його гарні довгі ноги та шия сіпаються в передсмертній агонії. Ох!..

Після цієї трагедії наді мною прокляттям нависла самітність. Боже милосердний, ви собі навіть не уявляєте, як мені бракувало того птаха! Я сидів біля його трупа й тужив. Мене аж дрож проймав, коли я кидав погляд на свій похмурий, німотний атол. Я згадував про те, яким гарним пташеням був мій П’ятниця, щойно вилупившись, і скільки кумедних звичок він мав, поки не зіпсувався. Хтозна, якби я його був тільки поранив, то потім, може, виходив би й навчив жити мирно. Коли б я мав якийсь інструмент, то видовбав би в кораловому ґрунті яму й поховав його. На душі в мене було так, ніби я розлучився з людиною. Про те, щоб епіорніса з’їсти, я не міг навіть думати. Отож я кинув його в лагуну, і дрібна риба обгризла на ньому все до кісток. Я навіть не залишив собі з нього пір’їн. А потім одному типові, що подорожував на яхті, якось спало на думку подивитися, чи ще існує мій атол.

Він з’явився саме вчасно. Мені стало на тому пустельному острові так тоскно, що я вже подумав, чи не зайти якомога далі в море і там покласти край усім клопотам земним або просто наїстися отої зеленої погані з бородавками…

Кістки я продав чоловікові на ім’я Вінслоу, що держав крамницю неподалік від Британського музею, а він, за його словами, перепродав їх старому Геверсу. Той, видно, не знав, що таких великих кісток ще ніхто не знаходив, і вони привернули до себе увагу вже після його смерті. Птаха назвали Aepyornis… Не пригадуєте, як там далі?

— Aepyornis vastus, — підказав я. — Смішно, але саме про ці кістки мені якось розповідав один мій товариш. Коли знайшли кістяк епіорніса із стегенною кісткою завдовжки цілий ярд, то вирішили, що більшого не буває, і його назвали Aepyornis maximus. Потім хтось роздобув ще одну стегенну кістку завдовжки чотири фути шість дюймів чи й більше, і того птаха назвали Aepyornis titan. Згодом, після смерті старого Геверса, в його колекції знайшли вашого vastus, а потім трапився й vastissimus.

— Вінслоу так мені й казав, — промовив чоловік з рубцем. — Коли знайдуться ще епіорніси, то якесь наукове світило, мовляв, ще вдарить грець. Але ж дивні історії часом стаються з людиною, чи не так?

Човен підпливав до берега, й очам мандрівників відкри лася бухта. Там, де в море впадала річка, суцільна смуга прибійної піни переривалася. Саму річку позначали густіші й темніші зарості пралісу, що вкривав схили пагорба й підступав аж до берега. А вдалині громадилися гори, туманні, неначе хмари, і схожі на раптово замерзлі хвилі. На морській поверхні грали легенькі, майже непомітні брижі.

Чоловік із саморобним веслом у руках перестав гребти.

— Мабуть, десь тут, — сказав він і, відклавши весло, показав рукою.

Його товариш, що сидів на носі човна, пильно вдивлявся в берег. На колінах у нього лежав пожовклий аркуш паперу.

— А йди поглянь, Евансе! — мовив він.

Вони розмовляли тихо. Губи в обох пересохли, й ворушити ними було важко.

Той, кого звали Еванс ом, пройшов, похитуючись, на ніс човна й подивився через товаришеве плече.

Аркуш паперу виявився нашвидкуруч накиданою картою. Її, видно, багато разів згортали, вона вилиняла, пом’ялася, на згинах протерлась, і доводилося стуляти окремі її шматки один до одного. На карті ледве можна було вгадати обриси бухти, нанесені майже списаним олівцем.

— Ось риф, — мовив Еванс, — а тут — лагуна. — Він провів нігтем по карті. — Оця крива, звивиста лінія — річка… Нарешті нап’ємося! А зірочка — це і є те місце, яке нам треба.

— Бачиш пунктирну лінію? — запитав чоловік, що тримав карту. — Вона рівна й веде від рифу до пальм. Зірочка стоїть саме там, де лінія перетинає річку. Коли ввійдемо в лагуну, треба буде зробити тут помітку.

— Дивно, — сказав Еванс, помовчавши. — Що воно оце за позначки? Ніби план будинку чи чогось такого. Тільки ніяк не втямлю, чого ці рисочки показують то в один бік, то в інший? А по-якому тут написано?

— По-китайському, — відповів чоловік із картою.

— І то правда, він же китаєць, — кивнув головою Еванс.

— Всі вони китайці, — пробурмотів його товариш.

Кілька хвилин обидва сиділи мовчки, вдивляючись у берег. Човен повільно плив за водою. Потім Еванс глянув на весло.

— Твоя черга гребти, Гукере, — сказав він.

Гукер неквапно згорнув карту, сховав її до кишені, тоді обережно обійшов Еванса й заходився веслувати. Рухи його були повільні, як у знесиленої людини.

Еванс сидів із приплющеними очима й спостерігав, як повільно наближається вкрита піною коралова смуга. Сонце тепер стояло майже над головою, і небо розпеклося, мов піч. Хоч до скарбу залишалося вже зовсім недалеко, Еванс не відчував того збудження, що володіло ним досі. Напружена боротьба за карту, тривала нічна подорож від материка в цьому човнику без їжі й води геть його, як він сам сказав, доконала. Він намагався підбадьорити себе, пробував думати про золоті зливки, що про них розмовляли китайці, але бачив перед собою тільки прісну воду, чув, як дзюркотить річка, а в роті й горлі йому нестерпно сушило. Вже долинав ритмічний плюскіт хвиль на рифах, тішачи Евансів слух. Вода хлюпала об борт човника. За кожним змахом весла з нього стікали краплі. Еванс закуняв.