Так, Уеллс згоден, що розвиток науки й техніки принесе людству чимало всяких благ. Про це він і пише в своїй відомій статті “Про деякі можливі відкриття”. Але людство не повинна надмірно гіпнотизувати та перспектива, не треба наївне уявляти, що всі соціальні конфлікти, всі проблеми раптово зникнуть завдяки науково-технічному прогресу. Всі свої сподівання на поліпшення умов буття людини письменник передовсім пов’язує зі змінами в самій людині, вдосконаленням її природи. “І тоді відкриється нова сторінка історії людства, сторінка, яка буде для нього мовби сонячне світло для новонародженого”, — пише Герберт Уеллс.

Письменник категорично застерігав проти насильницького втручання в природу людини. В “Острові доктора Моро” йдеться про так зване олюднення природи, вдосконалення людського організму хірургічним шляхом. Потворні створіння, позбавлені будь-яких індивідуальних ознак, ці нещасні жертви медичного варварства викликають у читача жах і гнівне заперечення. До речі, аналогічні сюжетні ситуації стануть після Уеллса особливо популярними в усій світовій фантастиці — згадаймо хоча б “Людину-амфібію” О. Бєляєва, “Четвертий льодовиковий” Кобо Абе, “Новий прекрасний світ” Хакслі та багато інших книг, на сторінках яких ми зустрічаємо чимось подібних персонажів. Численні романи й повісті населяють усілякі гомункулуси, кіборги й сигоми — витвори науки, більш а чи менш вдалі психокопії людини. Для одних фантастів вони постають зі знаком плюс, для інших — зі знаком мінус. Багатолітня дискусія про необхідність і шляхи таких дослідів не вщухає. Центр її вже перемістився з фантастики в науку. І одним із перших, хто її починав, гранично загостривши всі супутні цьому явищу етичні проблеми, був Герберт Уеллс, дивовижно чутливий до майбутнього письменник, який умів екстраполювати факти чи гіпотези сучасного в далеке прийдешнє.

Анатоль Франс назвав Герберта Уеллса рідкісним типом мислителя, який не боїться своєї думки. А Юрій Олеша так характеризував англійського письменника: “Я маю приблизно таке відчуття, як при читанні історичних романів. Усе здається незвичним, однак я знаю, що все це було… Він перетворює фантастику в епос”. Справді, читаючи і сьогодні його “Війну світів”, ніяк не можеш позбутися відчуття, що то не фантастичний роман, а суворо документована історична хроніка. Чи ось, скажімо, гіпотетичні картини з роману “Визволений світ”, написаного 1914 року: “Тут пролунав гуркіт, схожий на переливи грому. Гуркіт звалився… як удар. Світ довкола кудись зник. На Землі не існувало вже більше нічого, крім пурпурно-червоного, сліпучого миготіння й гуркоту — оглушливого гуркоту, який не вщухав ані на мить і поглинав усе. Всі Інші вогні згасли, й у цьому сліпучому світлі, осідаючи, падали стіни, злітали в повітря колони, перекидалися карнизи й кружляли шматки скла… Здавалося, що велетенський пурпурно-червоний клубок вогню скажено крутиться посеред цього вихору уламків, несамовито терзає землю і починає зариватися в неї, мовби вогняний кріт”.

Так могла писати тільки людина, збагачена трагічним досвідом Хіросіми і Нагасакі. Але ті апокаліптичні видива вийшли з-під пера Уеллса ще за якихось три десятиліття до трагічних подій на японській землі. Тоді ж сказані і ці слова Уеллса, в яких акумульовано тривоги нашого сучасного світу: “Після атомних вибухів… нам стало цілком очевидно, що ці бомби і ті ще страшніші сили руйнації, предтечами яких вони є, можуть за якусь мить знищити все, створене людством, і порвати всі існуючі між людьми зв’язки…”

Ще раз згадаймо: ці тривожні слова написані тільки на світанку нашого століття. Тоді тільки починалася перша світова війна і одними з найбільших досягнень науки й техніки видавалися аероплани й танки. А письменник зумів за всім тим розгледіти майбутні глобальні масштаби доскональної для винищення людей техніки, приховані потенції смертоносних сил, що чекають своїх часів. Збереглося свідчення угорського фізика-атомника Лео Сцілларда, який читав цей роман Уеллса. Сціллард говорить, що 1934 року йому раптом уявилася картина неконтрольованої ланцюгової реакції, а також наслідки цього “фізичного експерименту”. І Сціллард, збагнувши всю небезпеку того, вирішив ні з ким не ділитися своїм здогадом, навіяним книгою Уеллса. І як тут не згадати слова американського письменника Рея Бредбері, в яких він характеризує роботу фантастів: “Ми не описуємо майбутнє — ми від нього застерігаємо”. Чи ж не тому один із найпопулярніших жанрів фантастики — антиутопія, тобто пересторога, до речі, один із улюблених жанрів Герберта Уеллса. І, певно, найяскравішим її зразком всесвітньовідома “Машина часу”, в якій він гостро полемізував із тими авторами, які вважали, що тільки матеріальний прогрес принесе щастя всьому людству, вирішить усі його проблеми. Уеллс нагадував цим бездумним оптимістам, що є складні, антагоністичні стосунки в суспільстві і ніякий науково-технічний прогрес їх не знівелює, а ще більше загострить, доведе до критичних ситуацій. Водночас чужою йому була й антитехнократична тенденція тих письменників, які не бачили в науковому прогресі нічого позитивного для людства. Уеллс цілком резонно вважав, що всі технічні проблеми тісно пов’язані з проблемами соціальними, а тому й не можна їх ізолювати, виокремити зі складного комплексу суспільного життя. Розв’язання одних проблем не стане автоматичним розв’язанням інших проблем. Всі вони вимагають конкретного підходу, в кожному випадку треба шукати єдино конкретну відповідь.

За вісімдесят років життя Уеллс став свідком двох світових воєн і багатьох важливих політичних подій. Він мав змогу переконатися в точності різних своїх прогнозів, а також бачити свої помилки. Коли в Росії відбулася революція, Уеллс поїхав туди, щоб на власні очі побачити цей, як він сам висловлювався, “цікавий соціальний експеримент”. Він навідав свого давнього приятеля Максима Горького, зустрічався з науковою і творчою інтелігенцією молодої Країни Рад, маь тривалу розмову з В. І. Леніним, якого назвав “кремлівським мрійником”. Після тої поїздки народилася його знаменита книга “Росія в імлі” — важливий документ самовидця незабутніх історичних днів.

На Заході ходили найпохмуріші легенди про революційні події в Росії, до найбезсовісніших інсинуацій вдавалася буржуазна преса, прагнучи скомпрометувати молоду державу. “Хто ж усе-таки ці більшовики, що так надійно утвердилися в Росії? — пише Уеллс. — За версією найбожевільнішої частини англійської преси, це учасники якоїсь загадкової расистської змови, агенти таємного товариства, в якому примхливо змішалися євреї, єзуїти, франкмасони й німці. Насправді ж немає нічого менш загадкового, ніж ідеї, методи і цілі більшовиків, і їхня організація менш за все схожа на таємне товариство… Мені здається, що більшовики саме ті, за кого вони себе видають, і я змушений був ставитися до них, як до прямих і чесних людей”.

Неупереджений погляд письменника побачив багато важливих моментів у житті молодої революційної держави в особливо тяжкі для неї роки, в блокаді голоду і холоду, серед контрреволюційних заколотів і диверсій. Докладно розповідаючи про свою розмову з В. І. Леніним, Уеллс не обмежується стенографічною точністю відтворення слів вождя революції, а й пише про своє складне до всього почутого ставлення. Він устиг побачити Росію на грані економічного краху, Росію руїн і сиріт. Здається, потрібні цілі століття для того, щоб відродити країну з попелу. А Ленін розповідає йому пре електрифікацію, про те, що вона стане поворотним моментом історії держави. “В яке б чарівне дзеркало я не дивився, я не можу побачити цю Росію майбутнього, але невисокий чоловік у Кремлі обдарований таким даром, — пише Уеллс. — Він бачить, як замість зруйнованих залізниць з’являються нові, електрифіковані, він бачить, як нові шосейні дороги перерізають усю країну, як підіймається оновлена й щаслива індустріалізована комуністична держава. І під час розмови зі мною йому майже вдалося переконати мене в реальності своїх передбачень”.