А нас вони, мабуть, знають як незвичайних істот-метеорів, що час від часу падають мертві з таємничого мороку їхніх водяних небес. І не тільки ми, але й наші судна, наші метали, наші речі сиплються на них із мороку. Іноді предмети, що тонуть, калічать їх і вбивають, немовби за вироком якихось невидимих вищих сил; а іноді падають предмети надзвичайно рідкісні, або корисні, або такі, що своєю формою надихають їх на власну творчість. Можливо, їхня поведінка, коли вони бачать живу людину, стане нам зрозумілішою, якщо уявити собі, як сприйняли б дикуни появу серед них блискучої істоти, що спустилася з неба.

Потрохи Елстед, мабуть, розповів офіцерам “Птармігана” про всі подробиці свого дивного дванадцятигодинного перебування в безодні. Добре відомо також, що він хотів записати все це, але так і не записав. І нам, на жаль, довелося збирати суперечливі уривки його історії, слухаючи розповіді капітана Сіммонса, Вейбріджа, Стівенса, Лінді та інших.

Ми бачимо все це невиразно, мовби клаптями: величезна примарна будівля, навколішки стоять захоплені співом людиноподібні істоти із темними головами хамелеонів, їхній одяг тьмяно світиться… І Елстед — він знов увімкнув світло, марно намагається пояснити їм, що треба відпустити линву, на якій тримається куля…

Час минав, і Елстед, поглянувши на годинника, з жахом побачив, що кисню йому вистачить тільки на чотири години. Але співи на його честь невблаганно тривали, немовби славлячи наближення його смерті.

Як він звільнився, Елстед і сам не знав. Та, якщо судити із шматка, що теліпався на кулі, линва перетерлась об край вівтаря. Одне слово, куля зненацька хитнулась, і Елстед полетів угору, геть від світу цих істот, так ніби якийсь небожитель в ефірному одінні полинув би крізь нашу земну атмосферу назад до свого рідного ефіру. Куля, мабуть, зникла з їхніх очей, мов бульбашка кисню. І це вознесіння, певно, дуже їх вразило.

Вгору куля мчала ще швидше, ніж спускалася в безодню, коли її тягли за собою свинцеві грузила. Вона дуже розігрілася. Спливала вона ілюмінаторами догори, і Елстед пригадував вир бульбашок, що пінився за шибками. Потім у голові в нього наче закрутилося величезне колесо, м’які стінки почали обертатися, і він знепритомнів. Далі Елстед пам’ятав тільки, як прийшов у себе в каюті до тями й почув лікарів голос.

Ось вам суть незвичайної історії, що її уривками розповів Елстед офіцерам на борту “Птармігана”. Він пообіцяв записати все це пізніше. Дослідник думав тільки про те, щоб удосконалити свій апарат, що він і зробив у Ріо.

Залишається лише додати, що 2 лютого 1886 року він удруге спустився в безодню. Про те, що з ним там сталося, ми, очевидно, ніколи не довідаємось. Елстед не повернувся. Цілих два тижні “Птарміган” марно плавав навколо того місця, де він занурився. Потім судно повернулося до Ріо, і Елстедовим друзям сповістили телеграмою про його загибель. Так стоять справи нині. Але я не маю сумніву, що будуть зроблені нові спроби перевірити цю дивовижну розповідь про невідомі досі міста в океанських глибинах.

Життя остогидло містерові Кумсу. Він тікав світ за очі від свого нещасливого дому, відчуваючи відразу до існування не тільки власного, а й до будь-чийого, завернув у провулок за газовим заводом, щоб швидше вирватися з міста, перейшов дерев’яним мостом через канал до Шпачиних котеджів і опинився сам у великому сосновому бору, далеко від людських очей, гармидеру й марноти марнот. Ні, годі терпіти! Він проклинав усе на світі, хоч це й не було схоже на нього, і гучно повторював, що терпіти годі.

Містер Кумс мав бліде обличчя, темні очі й гарні чорні-пречорні вусики. Трохи потертий, але дуже цупкий комірець стояв сторчма, створюючи враження подвійного підборіддя, а пальто (хоч і поношене) було обшите смушком. Світло-коричневі з чорними смужками рукавички мали на кінчиках пальців дірочки. У вигляді містера Кумса, як казала його дружина в ті чарівні, давно забуті й безповоротні дні — одне слово, до їхнього одруження, — було щось войовниче. Тепер вона називала його — хоч і гидко говорити про те, як розмовляє між собою подружжя, — вона називала його “малим нечупарою”. А втім, дружина вигадувала йому й інші прізвиська.

Пересварка й цього разу почалася через оту гадюку Дженні, дружинину подругу. Що божої неділі вона без будь-якого запрошення з боку містера Кумса з’являлася до них на обід і збивала бучу на цілий день. Це була дебела, галаслива дівка, яка любила крикливо вдягатись і пронизливо сміятися. Але сьогодні її поява перевершила все, що було досі: Дженні привела з собою свого жениха, вирядженого так само без смаку, як і вона. І ось містер Кумс у накрохмаленому чистенькому комірці й вихідному сюртуку сидів розгніваний за власним столом і мовчав, тоді як дружина з своїми гостями мололи такі дурниці, що незручно було слухати, ще й на все горло реготали. Але містер Кумс це стерпів, а після обіду (його подали, “як завжди”, з запізненням) міс Дженні не придумала нічого кращого, як сісти за рояль. Вона заходилася бринькати оті простацькі мелодії, так ніби це був звичайнісінький будень! Який же нормальний чоловік стерпить отаке казна-що! Почують сусіди, почує вся вулиця — ганьба ж на все місто! Ні, змовчати містер Кумс не міг!

Він уже хотів був дати волю своєму обуренню, аж раптом відчув, що блідне, і від нерішучості в нього перехопило в горлі. Містер Кумс сидів біля вікна на стільці — в кріслі розсівся отой їхній новий гість. Нарешті містер Кумс повернув голову.

— Не-ді-ля! — промовив він голосом, у якому вчувалася погроза. — Не-ді-ля!

Це правда, голос у нього був, як то кажуть, неприємний. Дженні грала собі далі, але дружина, що саме переглядала стосик нот на роялі, втупила в нього погляд.

— Знов щось не так? — озвалась вона. — Людям уже й розважитись не можна?

— Я не маю нічого проти розумних розваг, — відповів низенький Кумс, — але не збираюся слухати в неділю у своєму домі отаке бринькання, наче в будень.

— А вам що — не до вподоби, як я граю? — запитала Дженні. Вона кинула грати й, жахливо зашурхотівши всіма своїми оборками, крутнулася на обертовому стільчику.

Кумс відчув, що буде сварка, і, як усі нервові, сором’язливі люди в таких випадках, відразу спалахнув.

— Ви там обережно на стільчику! — застеріг він. — Бо він на таку вагу не розрахований.

— А ви не чіпляйтеся до моєї ваги! — роздратовано огризнулася Дженні. — То що ви говорили в мене за спиною про мою гру?

— Ви, звісно ж, не хочете сказати, що в неділю вам неприємно слухати музику? — втрутився новий гість. Відкинувшись у кріслі, він пихнув хмаркою сигаретного диму й ніби аж співчутливо всміхнувся.

А місіс Кумс поспішила заспокоїти подругу:

— Не звертай уваги, Дженні, грай.

— Саме це я й хочу сказати! — відповів гостеві містер Кумс.

— Дозвольте поцікавитись: а чому? — промовив гість.

Він з насолодою потягував сигарету й вочевидь уже втішався наперед сваркою. Це був високий худий молодик у модному ясно-коричневому костюмі й при білій краватщ” зі срібною шпилькою з перлиною, “Якби він мав смак, то прийшов би в чорному костюмі”, — подумав містер Кумс і нарешті відповів:

— А тому, що мене це не влаштовує. Я людина ділова. І повинен зважати на своїх покупців. Розумні розваги…

— Його покупці! — зневажливо вигукнула місіс Кумс. — Щодня тільки й балачок, що про його покупців! Ми повинні робити це, ми повинні робити те…

— Якщо тобі не подобається зважати на моїх покупців, — промовив містер Кумс, — то нащо ти виходила за мене заміж?

— От-от! — укинула Дженні й повернулася до рояля.

— Зроду не бачила таких, як ти! — сказала місіс Кумс. — Відколи ми побралися, ти став зовсім іншою людиною. Колись…