У двері постукали:

— Можна зайти, пане Шлезінгер?

— Заходьте.

— Ось кава. — Курт ставить на стіл блискучий кавник, склянку. — Приємно вам працювати, пане Шлезінгер.

Біля дверей Шлезінгер зупиняє швейцара:

— Курте, розпаліть камін!

Старого це прохання дивує: він не пам’ятає, коли в інституті востаннє топили камін. Що скаже директор?.. Але ж пан Шлезінгер чекає, пан Шлезінгер просить. Хіба не цей сутулий, завжди заклопотаний чоловік знаходив час привітатися з ним, Куртом Вейнером, поцікавитися родиною, онуками?.. Кінець кінцем розпалити камін — дрібниця. Старий згоджується.

— Для вас, пане Шлезінгер. Ніч така холодна…

— І покладіть побільше дров, — просить Шлезінгер, — побільше дров, Курт!

Конференц-зал інституту гуде благопристойно, вишукано, як і личить поважному інтелектуальному збіговиську.

Дами, з віялами і декольте, респектабельні чоловіки з орденськими колодками на грудях, дехто при орденах; там і тут блищить золото генеральських погонів.

Збори ще не розпочалися. Однак рада інституту в президії. Тут і Шлезінгер. Сидить у задньому ряду. Шваббе запрошує його в перший ряд. Шлезінгер у чорному костюмі, руки йому холодні.

Зал чемно жде. Виблискує вставними зубами. Виблискує коштовними камінцями. Але до чого тут погони? Шефи з дружинами — це зрозуміло. Але чому то там, то тут серед темних костюмів промайне мишачі хакі?.. Зал сповнений шепоту, цікавих поглядів. Хто цей Шлезінгер? У задньому ряду? Ординарний мужчина… Кажуть, науковий співробітник. Навіть не доктор… А йому вже за п’ятдесят!.. Шлезінгер відчуває, що про нього подейкують саме так.

Нарешті Шваббе сходить на кафедру.

— Панове, — починає він. — Сьогодні наш інститут демонструє чудове відкриття!

Шваббе позує, він милий, ніби янгол, колишній майор СС. Він зумів піднести шефам сюрприз.

— Колега Шлезінгер, — проводить далі він, — слава і гордість нашого інституту…

Як усе це дешево — діаманти, кар’єра, — коли переживаєш критичну мить у своєму житті. Хочеться побути наодинці, згадати, як прожив свої п’ятдесят три роки, коли був добрий, коли підлий, сказати самому собі, не кривлячи душею, хто ти.

Та навіть у цю єдину мить такі, як Шваббе, не дадуть побути тим, хто ти є.

— Відкриття Шлезінгера… — гримить з кафедри Шваббе.

А часу лишається — лічені хвилини. Матільда розповіла Тедді про “Корону”. Тедді розповів Палескі. Палескі — Хейфітцу. Хейфітц — директорові. “Що, у тебе неприємності, татуню?..” Матільда прийшла попросити “Корону”. їй приємно згадувати, як вони танцювали з Тедді.

Та навіщо думати про дрібниці?..

— Кого не звабить думка побачити себе молодим і вродливим?.. — питає у залу Шваббе.

Він певен, що така перспектива захопить кожного. Зал чемно аплодує. Генерали щось записують у блокноти.

— Вічне кохання, — веде своє Шваббе, — золоті сни людства — ось що дає нам винахід колеги Шлезінгера.

А перед винахідником — полум’я. Гарних дров приніс для каміна Вейнер! Навіть металевий обруч згорів на вугіллі.

— Слава винахідникові! — проголошує Шваббе.

Серед гучних оплесків ніхто не розчув пострілу. Чоловік у задньому ряду схиляється головою вперед і сповзає з стільця. Йому не потрібна слава, не потрібні оплески, він вважає за краще забрати з собою таємницю “Корони” — золоті сни людства.

Тепер, коли хвороба, госпіталь і ці три дивовижні дні уже позаду, я хочу написати книжку про зустріч з неандертальцем. Друзі підганяють мене — пиши. І я напишу її. Але я рішуче проти поспіху: сімдесят годин, котрі я провів з ним, і два місяці марення на лікарняному ліжку настільки переплутали в голові картини дійсного і фантастичного, що мені ще довго доведеться розплутувати цю історію. Лікарі дозволили мені читати і писати. Друзі просять: розкажи се, розкажи те. Я розповідаю, намагаючись зосередитись. І як усякі друзі, що зичать тобі добра, вони радять: пиши. Я витримав з ними не один бій. Але, мабуть, треба поступитися. Поки що я погодився написати статтю.

Отже, з чого все почалося?

Тедді Гойлз зірвав із себе кисневу маску: так він робив завжди, коли йому хотілось чортихнутися на весь білий світ. Що буде далі, я знав.

— Хай йому чорт! — сказав він. — Відколи цей дойда Хілларі та ще з цією мавпою, з шерпом Тенсінгом, забрався на Еверест, мені робити в горах нічого. Подолай я хоч десять вершин, та якщо кожна з них буде бодай на метр нижча за Еверест — це вже не дасть ані слави, ані грошей. Три рядочки петиту десь на шістнадцятій сторінці “Нью-Йорк Таймс” — ото і все!

Говорити було важко: сухе, морозяне повітря обпікало легені, але Тедді вже не міг зупинитися:

— Три рядочки петиту! Досить! Більше не затягнеш мене ні в Гімалаї, ні в Анди. У тебе, звичайно, інше діло, — ти вчений. Та, власне, що це тобі дасть? Назвеш якимось ім’ям ще одну дурну вершину.

Бовдур цей Тедді. Четверту вершину ми долаємо не задля того, щоб дати їй назву. В моєму рюкзаку лічильник космічних злив. Три лічильники вже встановлено: ця остання вершина замкне квадрат завдовжки сто кілометрів. Автомати дадуть змогу з’ясувати інтенсивність потоку корпускул, ступінь природної радіації на височині двадцяти тисяч футів. Не пояснювати ж це зараз Тедді!.. Як він попав в експедицію? Через свою волячу силу чи як син голови “Юнайтед Індіен Бенк”?.. Розмовляти з ним — нестерпно. Добре, що можна не відповідати йому — мовчати і дивитися на гори.

Краєвид звідси чудовий. Гімалайська дуга величезними руками простяглася із заходу на схід; руки вигнуті до півночі, наче стримують і не можуть стримати натиск повітряних хвиль: хвилі перепліскують через хребти і поспішають до Індійського океану.

Останній намет на шістсот метрів нижче, звідси його не видко: коли ми підходили до вершини, то обігнули скелю з північного боку, тут, здається, легше зробити кидок. Схил збігає донизу, а подивишся вгору — голова паморочиться: простір такий безмежний, наче висиш у центрі синьої кулі, синява затягує в себе, одірвешся і розтанеш у зачарованій глибочіні…

Тедді на мить змовкає. Я зовсім не знаю цього хлопіія. Єдине, чого йому не бракує, — це витривалості. Недарма його призначено в останню пару.

— Ходімо! — каже він, утоптуючи страховий майданчик. — Плюнемо згори на паскудні Гімалаї, а там — до яхт-клубу, до футбольної команди, хоч у біржеві маклери, аби від цих гірських красот подалі. З мене годі — ось так! — Тедді ребром долоні проводить по горлянці.

Встромивши льодоруб між камінням, він пропускає мене вперед. Я легший за Тедді, і стежину доводиться прокладати мені. Тедді пройде по моїх слідах, тоді знову я піду вперед. Ми зв’язані мотузкою. Вона для нас — значно більше, ніж та, на котрій розвішують білизну. Більше, ніж струна в першій скрипці оркестру. Вона з’єднує нас, як пуповина з’єднує маля з матір’ю. Від кількох мотків, що звисають біля паска, залежить наше життя. Але ми не думаємо про це під час підйому, так само намагаємося не дивитись у прірву, по краю якої ступаємо. І не дивитися в синяву, — на неї хочеться спертися… Краще в такі хвилини думати про напарника у себе за спиною. І покладатися на нього.

— Уперед!.. — Тедді міцно стоїть на майданчику.

До вершини звідси — чистий, обдутий вітрами наст. Глибину його не визначити. Ліворуч цукрова поверхня, — до неї можна доторкнутися рукою; праворуч урвище до середини гори… Шарудить мотузка, її попускає Тедді. Вона ковзає по снігу і співає тоненько, мов порцеляна, коли по ній постукуєш пальцем. Це створює особливий настрій. Останні метри перед вершиною завжди особливі. Забувається втома, не тисне на плечі рюкзак. Ще крок, ще крок — і перемога! Але — обережніше промацуй кожний дюйм. Не дивися вгору. Не дивися вгору!..

Щось тріснуло, розкололося, наче скло під різцем. Блискавичний зигзаг пробіг по снігу, біла ковдра здригнулася, поповзла. Завалюючись головою вниз, бачу поверхню схилу. Вона сліпучо димить, набрякає, вирує… Зараз мотузка натягнеться, мене гойдне, як маятник, центр кріплення котрого — Тедді. І точно — ривок…