— Тату! — прочинила двері Матільда.

— Заходь! — обернувся Шлезінгер. Він зрадів доньці, можна було на якийсь час забути свої важкі думки.

— Ти чимось образив маму? — пригорнулася дочка.

— Ні, ні… — Шлезінгеру приємно відчувати доччині теплі руки. — Я не хотів їй нічого прикрого.

— Це твоя “Корона”? — Матільда взяла зі столу прилад. — Як з нею поводитись?

Шлезінгер хотів був одібрати в неї прилад.

— Постривай, тату, — відійшла вона від столу. — Надіти можна?

Якусь мить Шлезінгер вагався. Може, молодість оцінить все інакше? “Корона” не навіє їй тяжких спогадів. Людина і винахідник боролися в Шлезінгерові: людина була у відчаї, винахідник сподівався. Чи не розв’яже молодість усіх сумнівів? Напевно, він би одмовив Матільду, якби не телефонний дзвінок.

— Я не заважатиму тобі, тату, — Матільда вийшла з кімнати.

Телефонував Теодор. Шваббе просить дані про дослід з Ікаром за минулий місяць.

— Вони у мене в сейфі, — відповів Шлезінгер. — Секретна документація — в сейфі. — Пообіцяв за годину приїхати.

Експеримент з Ікаром провадиться під шифром Ік 17–67. Вивчається дія на мозок хімічних компонентів — через повітря і воду. Шлезінгеру не подобаються ці досліди. Від них тхне Майданеком… Поки що на мавпі. Але навіть зараз “поки” несе на собі певний наголос. Усе менше стає в інституті чистої науки, все більше прикладних утилітарних завдань під шифрами…

Шлезінгер забув про свої роздуми, зачувши притоптування, плескання в кімнаті доньки. “Щось із Матільдою?..” — подумав він, згадавши “Корону”.

Шлезінгер вибіг з кабінету. Постукав у двері Матільди. Донька не відповідала, плескання не припинялося. Шлезінгер прочинив двері.

Посеред кімнати, між канапою і туалетним столиком, тупцювала Матільда. Очі заплющені, вона скидалася на заводну іграшку: руки, напівзігнуті в ліктях, як важелі рухалися назад, уперед; спина вигиналася; дівчина присідала, плескала в долоні. Іноді вона кружляла на місці, знизувала плечима і знову рухала ліктями назад і вперед.

— Матільдо!.. — покликав Шлезінгер і завмер на порозі.

Дівчина не відповіла. Зараз вона снувала ногами в туфлях, витягши руки вздовж тулуба, — все це мовчки, нічого не бачачи перед собою. Зачіска розкуйовдилася, на голові виблискувала “Корона”.

— Матільдо! — підбіг до неї Шлезінгер.

Донька була повністю знеможена. Вона задихалася, на скронях рясніли краплинки поту. Шлезінгер посадив її на канапу, зняв з голови “Корону”.

— Що з тобою? — питав він Матільду. Йому кортіло кинути на підлогу клятий прилад, розтоптати його.

— Зупинись! — трусив він доньку за плече.

— О! — зітхнула вона, отямившись. — Тату, ти? — Відчужено розсміялася: — Ми танцювали з Тедді.

Шлезінгер дивився на неї: Матільда була недурна дівчина. Вона науковий працівник, має дві друкованих праці.

— Як ми танцювали, — тягла вона. — Ти подаруєш мені “Корону”, тату?

Шлезінгер не міг вирішити питань, які непокоїли його. Що таке “Корона”, що вона дасть нашому стрімкому світові? Чи слід розповідати про відкриття директору Шваббе? Ні Еліза, ні Магільда, ні Тедді, ні колега Хейфітц не зможуть допомогти йому в цьому. Тедді тільки й мріє, аби йому піднятися на сходинку. Заради кар’єри він рідного батька не пожаліє. А Хейфітц дивиться на кожного зверху вниз.

Є лише одна людина, котрій Шлезінгер може довірити свої сумніви — це доктор Верндт.

Колишній проректор Берлінського університету чотирнадцять років, як і Шлезінгер, провів у вигнанні, Верндт у Федеративній республіці був не при справах. Ні в Берлінському, ані в Мюнхенському університетах для нього не знайшлося кафедри. Чому — Верндт зрозумів це досить скоро, перестав оббивати пороги. Зрештою, голова в нього на плечах є, письмовий стіл і папір знайдуться. Верндт зайнявся дослідницькою роботою, друкується в прогресивних газетах. Йому уже шістдесят вісім, але очі не втратили свого блиску, а стиль — гостроти. Чимало людей в республіці лякливо гортають газети, чи, бува, немає там статті доктора Верндта…

— Слухаю, — коротко сказав він, коли Шлезінгер у розмові торкнувся найголовнішого.

— Не знаю, що робити з “Короною”, боюся її, — розповідав Шлезінгер. — Троє людей спробували її дію на собі, і вона, мов дух-спокусник, вабила усіх до безрозсудства молодості. Я згадував минуле до перших проявів думки, бачив предмети перекинутими, наче у фотографічній лінзі, — такими їх бачать новонароджені. Ні з яким телевізором цього не зрівняєш. “Корона” відтворює минуле у відчуттях. Можна стати юним, закоханим… А чи варто, Верндт? Тисячі людей, яким не поталанило в житті, поспішатимуть до минулого. Чи треба давати нещасним заспокійливі марення? Чи, може, зробити “Корону” долею обраних? Навряд чи вдасться. Ділки розмножать винахід, розміняють на марки, як радіоли або транзисторні приймачі.

— Чого ж ви хочете? — спитав Верндт.

Шлезінгер не знав.

— У вас може бути слава, гроші, — сказав Верндт.

— Слава мені не потрібна…

— Бачу, що не потрібна, — підтвердив Верндт. — Вас цікавить моральний аспект винаходу. На вашу честь можу сказати, мало хто порушив би питання так, як це робите ви. Я скажу чому. Ви — пересічна натура, Шлезінгер. Даруйте, що так кажу. Я знаю вас давно, і це дає мені право на чесну розмову між нами. За вихованням і способом мислення ви німець, з усіма плюсами і мінусами, властивими німецькій нації. І ви напрочуд правильно схопили суть питання: що ваше відкриття дасть звичайній людині? Це, — прийміть мою похвалу, — підносить вас над іншим. Дайте-но мені “Корону”.

Кілька хвилин Верндт сидів із заплющеними очима, зосередившись. Потім узяв ручку, папір і почав писати. Писав швидко, аркуш за аркушем. Потім зняв “Корону” й довго дивився на Шлезінгера.

— Нічого я вам зараз не пораджу, Отто, — сказав він. — Зайдіть до мене днів через два. “Корону” візьміть. Я не хочу такої насолоди…

Експеримент з Ікаром, на думку Шлезінгера, переходив припустимі межі. Мозок тварини давав шалені криві. Безпосередньо з мавпою Шлезінгер не працював, він лише узагальнював енцефалограми. Через Тедді йому було відомо, що на Ікарі вивчалися екстракти з беладонни та іржавих ріжків. Під їхнім впливом Ікар зазнавав шаленства чи безсилля, втрачав пам’ять і орієнтування в просторі. Усе це відбивалося в імпульсах мозку. Таблиці кривих помічалися цифрами, а Шлезінгер давав заключення: “14. Збудження мозку досягло межі, котру можна контролювати”, “17. Занепад роботи мозкових клітин”… Звіт, якого вимагав Шваббе за місяць, складався лише з активних кривих. Переглядаючи таблиці в присутності Шлезінгера, Шваббе задоволено мимрив:

— М-м… Непогано. їй-бо, непогано!

Шлезінгер дивився на його квадратний череп, ледь прикритий жорстким армійським їжаком; Шваббе зберіг військову виправку, а з підлеглими — солдатську прямоту.

— Непогано, Шлезінгер, — він роздивлявся графіки далі. — Можна перенести дослід на вищу… е-е… нервову організацію. Що ви на це скажете?

Шлезінгер нічого не міг сказати. Шваббе одразу ж забув про нього. Перегорнувши ще кілька графіків, Шваббе вдоволено провів по аркушах долонею:

— Зер гут, хай йому дідько, зер гут!

Побачивши, що Шлезінгер сидить мовчки, він підвівся з-за столу:

— Можете йти, Шлезінгер. Інструкції одержите пізніше!

Шлезінгер мав доповісти Шваббе про свій винахід, але не наважувався цього зробити. Не тому, що Шваббе антипатичний йому і має Шлезінгера за ніщо як працівника. Причина тут глибша: колишній есесівець Шваббе ненависний Шлезінгеру, тут і втрата близьких, і роки вигнання, і безконечне приниження… Передати в руки Шваббе “Корону”, що з цього вийде? На якийсь час винахід можна приховати. В інституті про нього не знають. Коли Верндт скаже свою думку, тоді й можна вирішити, що робити. Ще з більшим нетерпінням Шлезінгер чекав другого побачення з Верндтом.

І от він сидить у кабінеті. Верндт і тепер не поспішає з розмовою. Переглядає списані дрібним почерком аркуші, відшукує в журналі потрібний абзац. Шлезінгер тим часом згадує, як в університеті складав Верндтові іспит з філософії, одержав вищий бал і як, поставивши оцінку в матрикул, Верндт спитав Шлезінгера: “Цікавитесь?..” Потім у Лозанні зустрів його з візком асенізатора, покликав: “Це ви, Шлезінгер? Чому ви тут?” Вони довго мовчки блукали міськими вуличками і завулками, аж поки не опинилися в лабораторії фізіолога Шміда. Верндт відвів ученого вбік і сказав, киваючи на Шлезінгера: “Це такий же вигнанець, як і я. Йому треба допомогти”. З лабораторії Шміда й розпочався шлях, котрий привів Шлезінгера до відкриття.