— Ну, здається, вибралися! — бадьоро каже тітка Павлина.

Вибралися то вибралися, а от як ми туди спустимося? І де знайдемо брід через оцей потік, що розлився справжнісінькою річкою.

А Жорка вже лізе донизу. Вхопився за кущ, що навис над урвищем, погойдавсь-погойдавсь і стрибнув на вузенький виступ, який витикався прямо під нами.

— Давайте сюди! — гукає.

Я глянув униз і позадкував: виступ стирчав над самісінькою прірвою, зірвешся — і кісток не збереш.

Тітка Павлина вхопилася за кущ, загойдалася. Потім, широко розставивши руки, стрибнула. Я аж очі заплющив од страху: здалося, що тітка не втримається на тому порожкові.

— Віть’ю, стрибай!

Розплющив очі, а тітка Павлина вже поруч із Жоркою.

— Стрибай! — кричить мені знизу. — Ми тебе підстрахуємо!

Щосили вчепившись за кущ, лягаю на живіт, обережно сповзаю в моторошну порожнечу. Повзу, і мені вже здається, що внизу нічого зараз немає: ні поріжка, ні тітки Павлини, ні Жорки — лишень прірва. Гілля тріщить, воно от-от обірветься, а мені ж іще треба розгойдатися, щоб втрапити на той поріжок.

— Стрибай, Віть’ю!.. Стрибай!.. — Голос Жорчин долинає наче крізь вату.

Ніяк не можу одірватися од куща. Мов і не мої це пальці: хочу їх розтулити, а вони не розтуляються.

— Стрибай же!

Легко йому казати! Врешті стрибнув.

Трохи постояли, збираючись з духом, потім Жорка обережно рушив праворуч. Минув гострий виступ, закричав уже звідти:

— Тут ущелина! Йдіть сюди!

— Йди попереду, — каже тітка Павлина. — Я тебе підстрахую. І не дивися вниз.

Вп’явшись у стінку, обережно просуваюся вперед. Карниз не такий уже й вузький, як здавалося згори, аби ж не оцей виступ: нависа над карнизом, і ні пролізти під ним, ні перелізти.

Долоні мої прикипають до скелі, пальці судомно намацують щонайменший виступ. Карниз впирається мені в груди, перехиляє назад, він наче хоче скинути мене в прірву, все у мені починає тремтіти, і тут лунав спокійний голос тітки Павлини:

— Так… так… молодець!.. Спокійно… спокійно…

Тітчина рука лягає мені на спину, притискає до скелі, і я вже сміливіше переставляю ноги А з того боку мене хапає Жорка…

Х-ху, перебрався нарешті!

— Де твоя ущелина? — питаю, одсапавшись.

— Ось.

Аж тепер бачу вузеньку ущелину. Прорізана водою, вона опускається донизу, ще й поросла, на наше щастя, кущами. Не було б кущів, ми не спустилися б нізащо, а так за півгодини опинилися внизу.

Наморені, змучені, побрели по високій траві — під дерево, на високе коріння, де було не так мокро.

Я, скільки живу, так ще не втомлювався. Сидів, упершись спиною в стовбур, відкинув руки й ноги. Не хотілося навіть думати про потік, який все ще ревів поряд і через який треба буде перебиратися. Та й чого, зрештою, ми маємо брести? Хіба ми не можемо почекати, поки спаде вода? Поки він зовсім пересохне?.. Адже Жорка майже не вміє плавати, — гляди, ще втопиться!.. До того ж од грози не лишилося й сліду: небо знову чисте-чисте.

І сонце он сяє… Незвичне тут сонце. Велике-велике і якесь аж розмите…

— Держи-дерево! — Тривожний Жорчин вигук лунає, мов постріл.

Я саме задрімав і враз аж схопився.

Тітка Павлина теж звелася на ноги: дивиться в той бік, куди показує Жорка.

— Он, у траві!..

Тепер бачу і я: воно суне прямо на нас, підминаючи під себе траву, темне й схоже на пагорок.

Ми стоїмо якийсь час, онімілі, а потім тітка Павлина рвучко хапає нас за руки:

— Швидко донизу!..

Кидаємося вниз од скелі, звідки суне держи-дерево, але й там виростає нам назустріч такий же темний пагорок. Величезним півколом, замикаючи береги потоку, невблаганно підступає до нас, і ми знову відступаємо під дерево. Я кидаю погляд на потік: жовті запінені хвилі так і бурунять, а берег аж двиготить од скаженої течії. Через нього нам не перебратися зараз нізащо, і держи-дерево, наче розуміючи це, не квапиться: повільно й якось мов знехотя підступає до нас.

— Порятунок один: забратись на дерево, — каже тітка Павлина. — Ну, Жоро, виручай іще раз!

Бо на це дерево може забратися лише Жорка. Якщо ще й зможе: товстелезний стовбур мов одполірований, а найнижча гілка так високо, що до неї не дістати нізащо. Але тітка Павлина вже щось надумала: стає лицем до стовбура, впирається в коліна руками:

— Вітю, залазь мені на плечі!

— Все одно не дістану, — похмуро відповідаю тітці.

— Залазь, кажу! — кричить тітка сердито, і я збираюся їй на плечі.

— А тепер, Жоро, ти!.. Лізь на Вітю!.. Вітю, притулися до стовбура, щоб не впасти!

Притискаюся щосили до стовбура. Жорка шкрябається, наче кіт, але я терплю.

— Ну, як? — пита глухо тітка.

— Дістав!

Ноги Жорчині, що товклися по моїх плечах, враз зникають.

— Не злазь! — кричить мені тітка. — Жоро, тягни його до себе!

— Давай сюди руку! — Це вже Жорка.

Ткнувшись обличчям у стовбур, наосліп підіймаю руку. Жорчині пальці обхоплюють моє зап’ястя, цуплять догори. Трохи, ще трохи… Хто б міг подумати, що Жорка такий сильний… Нарешті!.. Обхоплюю руками товстелезну гілляку, виважуюся.

Х-ху, аж спина змокріла!

А тітка Павлина внизу. І держи-дерево підступає до неї.

— Знімайте паски й давайте сюди! Швидко!

Нас і підганяти не треба: зірвали паски, кинули тітці. Вона їх зв’язала докупи, доточила ще й свій. З одного боку з лаштувала петлю, кинула нам:

— Обв’яжіть навколо гілки! Та міцніше!

Ми, як могли, обв’язали, тітка Павлина, підстрибнувши, ухопилася за кінчик паска, вперлася ногами у дерево. Обличчя їх аж почервоніло од напруги, вона щосили вчепилася руками в пасок, виважуючись, ноги її ковзали по слизькому стовбурі, шукаючи, за що зачепитися.

Ось вона зірвалася, впала донизу.

Держи-дерево підступало все ближче й ближче. Ось воно зупинилося, стало рости догори — сотні гнучких, всіяних колючками батогів піднялося над тіткою.

— Тьотю, залазьте! — закричав я щосили.

— Нічого, Вітю, нічого.

Тітка Павлина знову підстрибнула, вчепилася в пасок, але ноги ковзалися по клятому стовбурові, держи-дерево вже було поруч: майже діставало її гострими своїми батогами.

— Не можу! — простогнала тітка Павлина.

Вона все ще висіла на паскові, з останніх сил стискаючи пальці.

Я, здається, закричав, а Жорка швидко скинув один черевик, потім другий, переліз через мене, обхопив гілку ногами, повис донизу головою. Простягнув довгі руки, ухопив тітку за комір штормівки.

Тканина аж тріщала, так він її цупив, а я вчепився в Жорчині ноги, притиснув їх щосили до гілки.

Вище!.. Ще вище!.. Тітка Павлина востаннє перехопила руками зв’язані паски, її набрякле обличчя аж посіріло… Ще, Жоро, ще!.. Ось тітчина рука досягла гілляки, ось і друга вп’ялася у дерево, і я, кинувши ноги товариша, вчепився у тітчині руки…

Коли тітка Павлина врешті опинилася на гілці, у нас не було снаги навіть радіти.

Держи-дерево тим часом підповзло до стовбура. Тика лося наосліп гілками, шукаючи здобич, що раптом кудись пропала.

— Воно довго тут буде? — запитав я пошепки тітку: мені вже здавалося, що держидерево може нас почути.

— Не знаю, — відповіла тітка, — Шкода, що в нас немає мачете. — Дивилася на держи-дерево так, що аби була найменша можливість, спустилася б донизу, щоб одламати хоч гілочку. — Цікаво, де в нього розташовані органи чуття? Невже в отих батогах?

— Воно що, бачить? Чи сприймає пахощі?

— Скорше, озброєне органами, що сприймають тепло. Як наші гадюки… Адже воно полює лише на теплокровних тварин.

Держи-дерево в цей час, опустивши колючі батоги, завмерло. Воно наче роздумувало, що робити далі.

Потім знову заворушилося: батоги, беручись колючками за стовбур, поповзли догори, а вся темно-зелена, переплетена маса почала немов набухати.

— Воно лізе до нас, — прошепотів перелякано Жорка.