«Як це «його»? — здивовано подумала Люція, яка й далі стояла біля стінки, дивуючись різкій зміні настрою гауптштурмфюрера і не знаючи, як далі будуть розвиватися події. Втім, вона уже спостерігала таке, коли Курт привіз її вночі на свою квартиру. Тоді, випивши, він раптом розчулився, почав розповідати про своє дитинство і витяг з шухляди блискучі кольорові листівки з німецькими пейзажами. На них були і ліси, і гори, і чудові долини, містечка й села із гостроверхими кірхами, вкритими червоною черепицею ошатними будиночками, перед якими зеленіли підстрижені газони. Це була його «Гаймат»[1], задля чиєї слави він пішов воювати з дикими слов'янами, які мусять звільнити землю для німців, людей, що вміють краще господарювати, будувати такі гарні кірхи й села, створювати божественну музику і робити чудові інструменти. І тоді, і зараз їй не вірилося, що це той самий гауптштурмфюрер Раух, про якого уже пішла слава як про вкрай жорстокого і підступного садиста. Вона й сама помічала з естради, як навіть офіцери-армійці, коли він зрідка з'являвся в «Едельвейсі», намагалися триматися подалі.

Раух зняв своє чорне шкіряне пальто, кинув його на диван, а сам опустився на круглий гвинтовий стілець і, любовно розглядаючи інструмент, продовжив свою розповідь:

— Я замолоду жив у Гамбурзі, Люціє, і робив ці піаніно. Я працював на музичній фабриці і добре заробляв. Але потім, коли фюрер покликав, — гауптштурмфюрер не витримав і хвицьнув рукою вгору, — я все покинув і пішов за ним. Настав час навести новий порядок у розм'яклому, зажирілому світі, і для цього варто віддати життя. Американські плутократи, що допомагали нашій фабриці, нещадно нас експлуатували, але тепер ми будемо самі господарями фірми… і назву її змінимо… Ти сама музикант і мусиш розуміти, що німці — найчутливіший народ у світі, з найтоншою душею, і усе, що зв'язане з музикою, мас бути в наших руках і нами визначатися… Ах, мій любий «Стейнвей», — продовжив він, звертаючись до піаніно. — А ти як потрапив у цей варварський край, та ще й до юдиних рук? Хіба для цього великі німецькі майстри вдихнули в тебе життя?! Не для чужинців з розраяним духом створили тебе німецькі руки. А ти стільки літ мусив терпіти чужі дотики… Але тепер, мій любий, ми визволили тебе!..

Нахилившись над інструментом, він заграв щось на мотив весільної процесії Вагнера.

Люція сіла у крісло і розчулено слухала його. Гауптштурмфюрер грав недовго. Коли підвівся і став одягатися, співачка захоплено похвалила його гру.

Раух самовдоволено посміхнувся: мовляв, німець є німець, коли він робить що-небудь, то тільки на найвищому рівні.

— Не те що ваш бринькало у кафе, той чорний кавказець. До речі, як ти гадаєш, він справді грузин? Чи не єврей, що хитро ховається?

— Що ти, Курте, — бачачи, що гауптштурмфюрер тепер у доброму настрої, наважилася назвати його на «ти» і по імені Люція. — Який єврей! Він грузинський князь і служив у німецькій армії…

— А з німецької армії потрапив тапером у кафе «Едельвейс»? Цікава метаморфоза.

— Я не знаю. Здається, він був поранений…

— Розберемось… — кивнув Раух і, не прощаючись, швидким кроком вийшов з квартири.

Люція ще якусь хвилину стояла серед кімнати, роздумуючи над несподіваною появою гауптштурмфюрера. Чого йому треба було, що він шукав, чого приходив? Вона губилася у здогадах. А чому питав про Адамадзе? Думки безладно роїлися в голові… Боже мій, а може, це Адамадзе підсунув їй у пальто гидку листівку? А вона його захищала! Не вистачало, щоб цей піаніст виявився партизаном!

Так роздумуючи, Люція механічно пройшла коридором до дверей, які ще не встигла за Раухом замкнути, потім повернулася до кімнати, не знати навіщо механічно підняла кришку піаніно, глянула на знайомі золоті літери фірми «Steinway sons», механічно провела пальцем по клавішах.

Простенькі чисті звуки гами заспокоювали. Вона підійшла до вікна і глянула на вулицю; автоматник біля їхнього дому уже не стояв.

Усе повернулося на своя круги. Люція подумала, що біля її дому кілька хвилин, поки Раух був у хаті, стояв його чорний автомобіль, а біля дому чергував солдат. Це її тішило. Нехай і сусіди знають, що вона не просто кафешантанна співачка, а людина, близька до влади. Правда, це не така значуща подія, як те, що відбувається щодня на сусідній вулиці, де живе інша співачка, з оперного театру. Та дружить із найвищими німецькими чинами, і біля її будинку постійно стоїть не один, а кілька шикарних чорних лімузинів, з яких виходять генерали. Ось кому треба заздрити! Вона, Люція, ще тільки мріє про оперу, а та уже всього добилася. Проте усе ще попереду. Курт добре розуміється на музиці і хвалив її голос. Якось, при нагоді, коли у нього буде добрий настрій, вона попросить допомоги. Адже і він не простий собі офіцер і належить до високої влади. Він зможе влаштувати її в оперний. Треба тільки почекати, на все свій час…

Підібгавши ноги, капітан Андрійко розглядав стареньку бабусю, яка, не роздягаючись, сиділа проти нього за столом і шморгала носом, здавалося, байдужа до всього, що її оточувало: до офіцера із страшним шрамом через щоку, до того, що її привезли до міліції, до того, що до кабінету калька разів заходили озброєні міліціонери.

Капітан Андрійко, який колись ще лейтенантом працював із підполковником Ковалем, багато перейняв від нього. Досвідчений сищик і вдумливий юрист вчив своїх підлеглих не тільки премудростям розшуку. Втім, він не зміг в однаковій мірі прищепити тим, хто працював поруч, свої погляди на людину. Навіть у злочинцеві Коваль шукав дзвіночків у душі, які, сколихнувшись, можуть задзвеніти на добро. Вмінню логічно мислити, знаходити правильний шлях розшуку і дізнання, вивчати усі деталі життя підслідного або свідка було легше навчити, ніж виховати уважність до людини, з якою міліція з тих чи інших причин має справу. Катерина Лисюк, колишня двірничиха з будинку, в якому проживала загибла Гальчинська, і допитати яку хотів капітан, не з'являлася на виклики і не відповідала на повістки. Остап Володимирович знав, що жінка дуже стара, він подумав, що, певно, їй важко добиратися до райвідділу по ожеледі, і, засвоївши лише частину з повчань Коваля, вирішив допомогти їй, проте не врахував, що робить ведмежу послугу, посилаючи за нею машину. Це вже була не допомога, а швидше примусовий привід, в той час як дуже просто, незважаючи на величезне навантаження, було б самому під'їхати і, до речі, познайомитися з усією обстановкою, що оточує свідка. Посилаючи міліцейський «газик», капітан не згадав свого колишнього наставника. І, ніби виправляючи свою помилку, зараз перш за все поцікавився станом здоров'я жінки.

— Слава богу, — коротко відповіла Лисюк, шамкаючи майже беззубим ротом, з якого виклично стирчали, коли розкривала рота, два довгих, що залишилися, жовтих зуби.

— Це добре, — стандартно зауважив Андрійко, міркуючи, з чого почати розмову про Гальчинську.

— Правда, операція була, — додала стара.

— Яка операція? — механічно спитав капітан, думаючи своє.

— Жовчно-камінна…

Андрійко пожвавився:

— Жовчний міхур? Вирізали? Так?

Жінка кивнула.

— А зараз усе нормально?

— Нормально. Тільки дієти треба дотримуватися.

З лікарні дружина написала Андрійку: «Уже ноги спускала з ліжка, сказали, скоро дозволять встати». Ця записка втішила капітана, а відповідь Лисюк зовсім заспокоїла, і він ласкавіше глянув на жінку.

— Значить, ви, Катерино Пилипівно, з тисяча дев'ятсот сорокового року до тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого, тобто протягом вісімнадцяти років, були двірничкою у цьому будинку, — встановлював Андрійко, і далі вглядаючись у маленьке, зморщене, як печене яблуко, безбарвне личко старої, облямоване хусткою, на якому, мов дві засушені пелюстки барвінку, світилися уже вицвілі, колись голубі, очиці.

— Служила, — підтвердила жінка.

— І при окупації.