— Ви стоїте перед заїздом «Адмірал Бенбов», над бухтою Чорного Горба, добрий чоловіче, — відгукнувся я.

— Я чую голос, — мовив він, — юний голос. Дайте мені вашу руку, любий друже, і проведіть мене до цього дому.

Я простяг йому руку, і цей солодкомовний безокий маняк стис її мов лещатами. Це мене так налякало, що я спробував видертись і втекти, але сліпець одним рухом притяг мене щільно до себе.

— А тепер, хлопче, — сказав він, — проведи мене до капітана.

— Добродію, — заблагав я, — слово честі, я не смію.

— Он як! — осміхнувся він. — Не смієш? Зараз же веди мене, або я скручу тобі руку.

І, кажучи це, він так крутнув її мені, що я скрикнув.

— Добродію, — сказав я, — не за себе я боюся, а за вас. Капітан тепер не такий, як був колись. Він сидить з оголеним кортиком. Один джентльмен уже приходив і…

— Ану-но веди й не базікай! — урвав він мене.

Ніколи ще не чув я голосу, щоб був такий суворий, холодний і бридкий, як у того сліпця. Голос цей налякав мене більше, аніж біль, і я відразу скорився й повів прибульця просто до світлиці, де сидів наш хворий старий пірат, очманілий від рому. Сліпець учепився за мене залізними пазурами, він зліг на моє тіло всією своєю вагою, аж я ледве здужав його тягти.

— Веди мене прямісінько до нього і, коли він побачить мене, гукни: «Ось ваш приятель, Білле!» А як ти не крикнеш, то ось що тобі буде!

І він знову так вивернув мені руку, що я мало не зімлів. Усім цим сліпий жебрак так мене налякав, що я забув свій жах перед капітаном і, розчинивши двері світлиці, тремтячим голосом вигукнув те, що мені було наказано.

Бідолашний капітан підвів очі й одразу протверезів. На обличчі його відбився не так переляк, як смертельна слабість. Він спробував був підвестись, але, очевидячки, вже навіть на це не мав сили.

— Нічого, Білле, сиди, де сидиш, — озвався жебрак. — Хоч я й не можу бачити, але я чую, як тремтять твої пальці. Діло насамперед. Дай свою праву руку. Хлопче, візьми його руку й піднеси до моєї правиці.

Ми обидва слухняно підкорилися йому. Я побачив, як сліпий переклав щось із своєї долоні з ключкою в долоню капітана, яка ту ж мить стулилася.

— Отже, зроблено, — сказав сліпець, відпустив мою руку і з неймовірною для невидющого точністю й швидкістю вислизнув із світлиці надвір. Я все ще стояв нерухомо, прислухаючись, як щораз далі й далі стукотить дорогою його ключка.

Тільки по якійсь годині спам'яталися ми з капітаном. І лише тоді я помітив, що все ще тримаю його за рукав. Коли я відпустив руку, він підніс її ближче й глянув на те, що було затиснуте в долоні.

— О десятій годині! — вигукнув капітан. — Лишилося шість годин. Ми ще їх ошалапутимо!

Він зірвався на ноги, але тут-таки похитнувся і схопився за горло. Так він постояв хвильку, похитуючись із боку на бік, а тоді, якось чудно скрикнувши, упав горілиць на підлогу.

Я відразу кинувся до нього, гукаючи матір, та було вже пізно. Капітан нагло помер від апоплексичного удару. І дивна річ: я ніколи не любив цього чоловіка, хоч останнім часом і почав жаліти його, але побачивши його мертвим, вибухнув цілою зливою сліз. Це була вже друга смерть у мене на очах, і туга за першою втратою була ще свіжа в моєму серці.

Я, звісно, не гаючись розповів матері все, що знав і що, певно, слід було б розповісти далеко раніше. Нам стало ясно, що ми опинилися в скрутному й небезпечному становищі. На частину капітанових грошей — якщо тільки в нього були якісь гроші — безперечно, мали право ми. Але важко було повірити, щоб моряцькі товариші його, а особливо ті два типи, яких я бачив, — Чорний Пес та сліпий жебрак, — погодилися сплатити борги небіжчика зі своєї здобичі. Капітанів наказ одразу сісти на коня і помчати по доктора Лівсі я виконати не міг, бо ж тоді мати залишилася б сама без усякого захисту. Але так само й лишатися далі тут нам двом довго не можна було: падіння вуглини на залізні гратки в коминку й навіть цокання годинника — все сповнювало нас страхом. З усіх боків нам вчувалася чиясь підозріла хода. А труп капітана на підлозі світлиці й думки про те, що той мерзенний сліпак блукає десь поблизу й щохвилини може повернутися, — від цього мене брав такий жах, що аж морозом обсипало. Треба було негайно на щось зважитись. І ми вирішили піти вдвох шукати допомоги в сусідньому селищі. Не довго думавши, так і зробили. Як були, простоволосі, ми вибігли з дому в надвечірній присмерк і холодний туман.

Хоч селища від нас не було видно, але воно лежало недалеко, за яких кількасот ярдів по другий бік сусідньої бухти. Мене дуже підбадьорювало те, що йти треба було не в тому напрямку, звідки з'явився сліпий і куди він, очевидячки, повернувся. Дорога забрала в нас небагато часу, хоч ми не раз зупинялися, прислухаючись. Але довкола не чути було нічого підозрілого: тільки тихо плюскотіли хвилі та крякало в лісі вороння.

Коли ми дісталися до селища, там по хатах уже засвітили свічки. Ніколи не забуду, як я зрадів, побачивши жовте світло у дверях і вікнах. Але виявилося, що то була єдина допомога нам від селища. Бо, на їхній сором, жодна жива душа не погодилася піти з нами до «Адмірала Бенбова». Що докладніше ми розповідали про свій клопіт, то ревніше чоловіки, жінки й діти в селищі тислися кожне у свій куток. Ім'я капітана Флінта, мені зовсім незнайоме, добре було відоме багатьом жителям селища і проймало їх справжнім жахом. Декотрі з них пригадали, як одного разу, працюючи в полі неподалік від «Адмірала Бенбова», вони побачили на дорозі кількох невідомих, що видалися їм пачкарями, і тут-таки порозбігалися й замкнулися по домівках. А один бачив навіть невеличке суденце в затоці, що називається Кіттова Дірка. Тому навіть сама згадка про моряцьких товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося лише кілька сміливців, які згодилися поїхати по доктора Лівсі (це було в інший бік), та ніхто не зохотився допомогти нам оборонити заїзд.

Кажуть, боягузтво заразливе. Але правда й те, що, сперечаючись із кимось, можеш набратись неабиякої сміливості. Отже, наслухавшись селян, моя мати раптом виголосила їм цілу промову. Вона заявила, що не поступиться грішми, які належать її осиротілому синові.

— Якщо ви всі боїтеся, — сказала вона, — то Джім і я не з таких. Ми вернемось назад тією самою дорогою. Сором вам, таким здорованям з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би й життям довелося за це поплатитись… І я буду дуже вдячна вам, місіс Крослі, якщо ви дозволите взяти оцю вашу сумку: ми принесемо в ній гроші, які законно належать нам.

Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір'ю, і, звичайно, всі здійняли крик, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився супроводити нас. Усе, що вони зробили, — це дали мені набитого пістоля на випадок нападу та пообіцяли тримати напоготові осідланих коней, аби ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.

Моє серце шалено калатало, коли ми вдвох з матір'ю подалися холодної ночі в цю небезпечну виправу. Повний місяць уже сходив у небі і червонястим сяйвом проглядав крізь туман. Через це доводилося ще більше поспішати, бо ми розуміли, що коли вертатимемось до селища, вже розвидніє, і наші вороги зможуть побачити нас. Тихо й прудко скрадалися ми попід парканами, і ніде нічого не помітили, що могло б додати нам страху. Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбова» зачинилися за нами.

Відразу ж я засунув засув, і з хвилину ми стояли в пітьмі й віддихувалися, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого каштана. Потім моя мати дістала свічку в буфеті і, взявшись за руки, ми рушили до світлиці. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, очі в нього були розплющені, одна рука відкинута вбік.

— Зачини віконниці, Джіме, — прошепотіла мати. — Вони можуть підкрастись і підглядати… А тепер, — вела вона далі, коли я зробив, що мені було сказано, — нам треба знайти ключа від скрині… Тільки хто ж оце наважиться доторкнутись До покійника! — Вона аж схлипнула при цих словах. Я одразу став навколішки біля мертвяка. На підлозі під рукою капітана лежало маленьке кружальце паперу, зачорнене з одного боку. Я не сумнівався, що то й був чорний знак. Взявши в руки папірця, я побачив, що на звороті його написано дуже гарним виразним почерком таке коротке послання: «Маєш час до десятої години вечора».