— Цього разу вона теж не хотіла?

— Мало того: давала зрозуміти, що бажає від мене лишень довідки, ін'єкції, і нічого більше. Одне слово, розмови з нею не вийшло. Я порадив їй піти додому, опустити штори й спробувати заснути. Вона глузливо осміхнулась і попросила сигарету — ну, думаю, зараз піде. Ні. Хвилю чадила, як димар, раз у раз на мене поглядаючи. Потім зненацька: «Соумарчику, ви часом не маєте при собі великих грошей?» — «Що це значить — великі гроші?»— спитав я. «Двадцять чи тридцять тисяч». — «Стільки в мене, певна річ, нема», — відказую. «Я задовольнилася б і меншою сумою», — каже вона на те. Я ніколи не знаю, скільки маю при собі грошей, тож пошукав у кишенях і знайшов тисячу п'ятсот. Вона взяла їх, зауваживши, що це дуже мало. Я подумав, що можна позичити в касі санаторію. Роздобули ще. Вона забрала геть усе й не лишила мені навіть на сигарети.

— Ви знаєте, навіщо їй було стільки грошей?

Соумар стенув плечима:

— Тоді я, звісно, по знав, а гонор знаю так само добре, як і ви. Отож відклала недокурену сигарету й подала мені руку. Я ще спитав, чи можна прийти до неї в неділю. В цей день мені дозволено з кількома приятелями відвідувати її. Між ними, до речі, і ваш шеф Клубічко.

— Знаю.

— Що, власне, робить Клубічко? Як він міг доручити цю справу вам? Я, звісно, не хочу сказати, що ви не компетентний, але, так би мовити, знаючи їхню дружбу, гадав, що Клубічко сам за це візьметься. — Трампус мовчав, і Соумар закінчив — Вона не сказала мені нічого певного. Тільки мовила: «Зателефоную вам. Цілком можливо, що я не буду ще в формі…» А тоді: «Бувайте, Барбароссо», — і пішла.

Трампус, почувши ім'я «Барбаросса», насилу стримався.

— Як вона вас назвала?

Соумар стомлено посміхнувся:

— Барбароссою. Їй заманулося так мене звати через мою бороду. Здебільшого Ліда мене інакше й не зве, їй це дуже подобається.

Трампус задумався. Клубічко, звісно, знав, що Салачова кличе Соумара Барбароссою. Але, до дідька, чому ж він одразу почав звати невідомого нападника Барбароссою? Випадково? Чи підозрював Соумара? А телеграма, де йшлося, щоб він стежив за Соумаром? Справді, на хвилю в Трампусові спалахнула підозра.

—І потім ви вже нічого про неї не чули? — спитав.

— Нічого, аж до повідомлення по радіо. Про нього я дізнався од пані Гейдової, телефоністки нашого комутатора, великої Лідиної шанувальниці. Тоді я зміркував, навіщо було їй стільки грошей.

— Ви справді розповіли мені все, що знаєте? — збентежено спитав Трампус.

— Усе. Втім, щиро кажучи, я сподівався дещо почути й від вас.

— Дозвольте вас запитати, де ви були сьогодні вночі? — ще більш збентежено спитав Трампус.

— Та я ж вам сказав уже по телефону. Був у хворого, аж у Полічці. Втім, приїхав, на жаль, запізно. Тяжкий випадок крововиливу в мозок.

— Мушу вам дещо розповісти, чого ви, можливо, не знаєте. Сьогодні між третьою і п'ятою годиною хтось удерся до вілли пані Салачової. Невідомий щось шукав під статуєю богині Артеміди в саду і під двома рододендронами, які росли поряд. Знаряддя взяв у сараї садівника. А не знайшовши того, що шукав, заліз по дощечках до кабінету, де пані Салачова залишила відчинені вікна, нишпорив на столі, проте, мабуть, чогось злякався і втік.

Соумар мінявся на очах. Подив, тривога і, нарешті, жах відбивалися йому на виду. Професор скочив, схопив Трампуса за плече, аж тому стало боляче, і вигукнув:

— Це правда?

— Я щойно звідти.

— Але ж це жахливо! — вигукнув Соумар і знов упав у крісло. — Це просто неймовірно. Я пригадую, там справді була статуя якоїсь богині, здається, Артеміди. — Відтак вирячив на Трампуса очі і сказав: — І ви, як я тепер зрозумів, подумали, що це вчинив я?!

— Це не остаточний висновок. Однак є дві істотні деталі. Чоловік, який викопав богиню, знав, де залишають ключ од садівникового сарая. Я гадаю, що взяв він той ключ по обіді, а ви, як твердить детектив, були на віллі після обіду і знаєте, де вішають ключ, — Відтак показав Соумарові на його ноги: — Злочинець залишив біля сарая сліди. Це сліди дуже малої ноги. У вас теж, бачу, надзвичайно мала нога.

— Справді,— погодився Соумар, — з примхи природи я маю незвичайно малу, як для чоловіка, ногу, тільки боюся, що це ще не привід, аби ви мене заарештували. Хоча, — додав іронічно, — багато що свідчить проти мене. Я ладен заприсягтися: про цю таємничу аферу не знаю анічогісінько! Крім того, маю незаперечне алібі… Подзвоніть лишень до помешкання начальника відділу Направіла з міністерства внутрішніх справ. Спитайте, кого кликали о третій годині ранку до хворої пані Направілової. Спитайте також, чи правда, що нещасний, невиспаний Соумар був у них приблизно від чверть на четверту і майже до пів на шосту. Відтак покличте детектива із прохідної й запитайте його, чи правда, що я з ним розмовляв отут сьогодні вранці приблизно о третій годині. А з'ясувавши все це, згадайте ласкаво, о котрій годині ви підняли нещасного Соумара, не гідного свого одіозного імені, з постелі, аби наказати йому пильнувати Ліду, як зіницю власного ока. (Хоча дозволю собі зауважити, що про свою зіницю я взагалі не дбаю). Якщо ви пам'ятаєте, було це десь перед сьомою. Отже, різниця становить приблизно двадцять п'ять хвилин, а цього мені, мабуть, не вистачило б доїхати до Вінічних гір і зробити там маніпуляції, котрі вимагають, певно, більшого часу. — Соумар перевів дух і провадив — Нещасному, невиспаному Соумарові потрібен був той час, аби, клюючи носом над кермом, добутися, нарешті, до постелі. І потім спитайте на прохідній, коли я прийшов до лікарні сьогодні вранці. Вам скажуть: о чверть на восьму. До цього пояснення: після розмови з вами я вже не міг заснути і тому вирішив, що краще поїхати сюди. Усе це ви можете перевірити з цілковитою точністю, і тоді, мабуть, вам стане соромно, що ви могли мене запідозрити.

— Я вас не підозрюю, — ніяково відказав Трампус, — тільки з обов'язку перевірив деякі неясні моменти.

Соумар подивився на годинник.

— Гадаю, ви уже все перевірили, — мовив іронічно. — А тепер мені треба до клініки. Після того, що ви мені наговорили тут про Ліду, ох, і наставлю ж я діагнозів! Хоч би холери не виявити…

—Іще слово, — сказав Трампус. — Ви не були сьогодні вранці на віллі, але хтось там був. Той «хтось» знає, де висить ключ од сарая, і взагалі складається враження, що він у домі знає геть усе. Ви мені самі сказали, що належите до найближчих друзів пані Салачової. Чи не пригадаєте, хто ще знає все це, крім вас?

Соумар похитав головою.

— Чому ви не хочете мені цього сказати?

— З тієї простої причини, що я такої людини не знаю, — відповів Соумар не вагаючись. — Ходить нас до неї п'ятеро чи шестеро, це і є, можна сказати, її найтісніше коло. З них тільки я захоплююся садівництвом. Проте Ліда може мати іншого приятеля або інших приятелів, про яких мені не відомо, і хтось із них може поратися в неї в саду й знати геть усе.

Тої хвилини у двері постукали, і до приймальні ввійшла молода жінка, струнка, з природним золотавим волоссям, дуже вродлива. Одягнена вона була так, як одягаються в санаторії офіціантки: коротка чорна сатинова сукня, білий фартушок, на голові чепчик. Усміхнулася, поставила на стіл тацю і сказала приємним меццо-сопрано:

— Другий сніданок для пана професора.

Потім знову чарівно всміхнулася обом і пішла. В дверях майнули її повні гарні ноги.

— Новенька, — сказав Соумар, — я ще її не бачив. А втім, тут весь час нові люди. Скажіть мені, Трампусе, коли людство нарешті вгамується? — Не чекаючи відповіді, механічним рухом узяв з таці рогалик, одламав шматочок і поклав у рот. Було видно, що він вдячний за цю турботу про його особу. Відтак узяв виделкою трохи плову і проковтнув. Ще взяв плову, шматочок рогалика, тоді запив це кавою і вельми бадьоро підвівся:

— То я можу іти?

— Ще одне слово, — пробурмотів Трампус. — Яка нога в колишнього чоловіка пані Салачової?

Соумар, котрий уже стояв біля вішалки, здивовано зиркнув на Трампуса й засміявся.