— Так ти подумав… подумав, що я… Ні-і!!

Я сів. Не знав, куди подіти свої руки. Дістав з кишені сигарету і запалив. Дівчина широко розкрила очі.

— Що це таке?

— Сигарета. А ви хіба не палите?

— Вперше бачу… так оце сигарета?! Як ти можеш так втягувати дим? Ні, зачекай, те, про що ми говорили — важливіше. Брит — це ніяке не молоко. Не знаю, що в ньому є, але чужому завжди дають брит.

— Чоловікові?

— Так.

— І що ж далі?

— Те, що він стає, він мусить бути чемним. Знаєш що… краще хай тобі це розтлумачить який-небудь біолог.

— До біса біолога. Так, значить, чоловік, якому ти дала брит, не може собі дозволити нічого зайвого?

— Звичайно.

— А якщо він не схоче пити?

— Тобто як не схоче?

На цьому взаємопорозуміння кінчилося.

— Адже не можеш ти його примусити, — терпляче почав я знову.

— Божевільний міг би й не випити… — промовила вона поволі, — але я не чула про щось подібне. Ніколи, ніколи…

— Чи це такий звичай?

— Не знаю, що тобі й сказати. Ти ж не через звичай не ходиш голий?

— Ага. Ну, в певному розумінні — так. Але на пляжі можна роздягтися.

— Зовсім? — запитала вона з несподіваною цікавістю.

— Ні. Купальний костюм… Але за моїх часів були люди, які називалися нудистами…

— Знаю. Це не те. Я думала, що ви всі…

— Ні. Так, значить, це пиття є… те ж саме, що й носіння одягу? Таке ж необхідне?

— Так. Коли вдвох.

— Ну а далі?

— Що далі?

— А за другим разом?

Це була ідіотська розмова, і я почував себе жахливо. Але ж мусив я нарешті довідатись!

— Потім? Всяко буває. Декотрим… завжди дають брит…

— Чарівний напій! — вихопилось у мене.

— Що це значить?

— Ні, нічого. А як дівчина йде до когось? Тоді як? Що тоді?

— Тоді він п’є в себе.

Вона дивилась на мене майже із співчуттям. Але я був упертий.

— А якщо його не буде?

— Бриту? Як то не буде?

— Ну, весь вийшов. Або… він же може й обманути.

Вона почала сміятись.

— Але ж це… Ти, мабуть, думаєш, що всі ці пляшки я тримаю тут, у квартирі?

— Ні? А де?

— Я навіть не знаю, звідки вони беруться. Чи за твоїх часів був водопровід?

— Був, — похмуро відповів я.

«Чи могло й не бути? Аякже! Вліз у ракету просто з лісу!» Я розлютився, але одразу ж угамувався: зрештою, вона не була в цьому винна.

— Ну так от, чи ти знав, яким шляхом іде та вода? Поки…

— Розумію. Можеш не закінчувати. Гаразд. Значить, це такий собі застережний засіб? Дуже дивно!

— Не бачу нічого дивного, — відказала вона. — Що там у тебе таке біле, під светром?

— Сорочка.

— Що це таке?

— Ти що, сорочки не бачила?! Як би тобі це… Ну, білизна… З нейлону…

Я підкотив рукав і показав їй.

— Цікаво, — зауважила вона.

— Такий звичай… — відповів я безпорадно. Звичайно мені казали в Адапті, щоб я не одягався, як сто років тому, та я не послухав. А зараз не міг не погодитися, що вона має рацію: брит був для мене тим самим, чим для неї сорочка. Зрештою, ніхто не примушував людей носити сорочки, проте всі носили. Мабуть, і з бритом було те саме.

— Як довго діє брит? — запитав я. Вона зашарілась.

— Як тобі не терпиться усе знати! Ще нічого не відомо.

— Я ж не сказав нічого поганого, — боронився я, — хотів лише знати… Чому ти так дивишся? Що з тобою, Наїс?

Вона повільно підвелася. Стала за кріслом.

— Ти говорив… Скільки років тому? Сто двадцять?…

— Сто двадцять сім. Ну то й що з того?

— А ти… був… бетризований?

— А що це таке?

— Не був?!

— Я навіть не знаю, що це таке, Наїс… дівчино, що з тобою?

— Не був… — прошепотіла вона. — Коли б був, то напевно знав би…

Я хотів підійти до неї. Вона закрилась руками, ніби захищаючись.

— Не підходь. Ні! Ні! Благаю тебе! — Вона відступала до стіни.

— Адже ж ти сама казала, що цей брит… Я вже сідаю. Та я ж сиджу, бачиш, заспокойся. Що це за історія з цією бетри… як її там?

— Я не знаю докладно. Але… кожного бетризують. Одразу ж після народження.

— Що це таке?

— Здається, щось вводять у кров.

— Усім?

— Так. Бо, власне… брит… не діє без цього. Не вставай!

— Дитино, не будь смішною. — Я загасив сигарету.

— Я ж не дикий звір… Не гнівайся, але… мені здається, що всі ви трохи з глузду з’їхали. Цей брит… Це ж все одно, що накласти всім наручники — а раптом хтось виявиться бандитом. Можна, нарешті… мати й трохи довір’я.

— Ти теж добрий, — вона ніби трохи заспокоїлась, проте все ще стояла. — То чому ж ти щойно так обурювався, що я запрошую до себе чужих!

— То інша річ.

— Не думаю. Ти справді не був бетризований?

— Не був.

— А може, тепер? Коли повернувся?

— Не знаю. Мені робили різні там щеплення. Яке це має значення?

— Має. Так робили-таки? Це добре! — Вона сіла.

— Маю до тебе прохання, — я говорив спокійно, як тільки міг. — Ти мусиш мені це пояснити…

— Що?

— Твій страх. Боялася, що я на тебе кинуся чи що? Адже це безглуздя!

— Ні. Я все розуміла, але це було, ну… такий шок. Я ніколи не бачила людини, яка не була б…

— Але ж цього не можна пізнати?

— Можна. Ще й як можна!

— Як?

Вона мовчала.

— Наїс…

— Як…

— Що?

— Я боюся…

— Сказати?

— Так.

— Та чому ж?

— Ти зрозумів би, коли б я тобі сказала. Бо, бачиш, бетризація робиться не з допомогою бриту. З бритом це лише так, побічне… йдеться про дещо інше…

Вона була бліда. Губи у неї тремтіли. «Що за світ, — думав я, — що це за світ?»

— Не можу. Я дуже-дуже боюся.

— Мене?!

— Так.

— Присягаюсь тобі, що…

— Ні, ні… я тобі вірю, тільки… ні. Ти не можеш цього зрозуміти.

— Не скажеш мені?

Мабуть, у моєму голосі було щось таке, що її переконало. її обличчя стало суворим. Я бачив по очах, якого величезного зусилля це їй коштувало.

— Це… для того… щоб не можна було… вбивати.

— Не може бути! Людину?!

— Нікого…

— Тварин теж?

— Теж. Нікого…

Вона сплітала й розплітала пальці, не зводячи з мене погляду, ніби тими останніми своїми словами спустила мене з невидимого ланцюга, ніби вклала мені в руки ніж, яким я можу її вразити.

— Наїс, — сказав я зовсім тихо. — Наїс, не бійся. Справді… нема кого боятися.

Вона силувано посміхнулася.

— Послухай-но…

— Ну?

— Коли я це сказала…

— Ну?

— Ти нічого не відчув?

— А що я мав би відчути?

— Уяви собі, що ти робиш те, про що я тобі сказала…

— Що я вбиваю? Це я собі маю уявити?

Вона здригнулася.

— Так…

— Ну і що?

— І ти нічого не відчуваєш?

— Нічого. Це ж лише думка. І взагалі я не збираюся…

— Але можеш? Га? Справді можеш? Ні, — прошепотіла вона самими устами, ніби розмірковуючи вголос, — ти не бетризований…

Лише тепер я збагнув значення усього сказаного й зрозумів, що це могло бути для неї потрясінням.

— Це велика справа, — пробурмотів я й за мить додав: — Але, може, було б краще, коли б люди відвикли від цього… без штучних засобів…

— Не знаю. Може, — відповіла вона, глибоко зітхнувши: — Тепер ти розумієш, чому я злякалася?

— Щиро кажучи, не зовсім. До певної міри. Не думала ж ти, що я тебе…

— Який ти дивний! Можна подумати, що ти не…

— Людина?

Вона закліпала очима.

— Я не хотіла тебе образити, тільки, бачиш, коли відомо, що ніхто не може, ну, навіть думати про це ніколи, і раптом з’являється хтось такий, як ти, то сама можливість… того, що є такий…

— Але ж це неможливо, щоб усі були… Як це?… А, бетризовані.

— Чому? Кажу ж тобі — всі!

— Ні, це неможливо, — наполягав я. — А люди небезпечних професій? Адже вони мусять…

— Немає небезпечних професій.

— Що ти говориш, Наїс? А пілоти? А різні там рятувальні команди? А ті, хто бореться з вогнем, з водою…

— Таких немає, — відповіла вона. Мені здалося, що я недочув.