Я вже був готовий до цього нападу і тому добре грав свою роль. Виждавши, коли Бейлі замовкне, я спокійно, але з «щирим» здивуванням запитав його:

— В чому справа, містер Бейлі? Я не розумію вас. Мені здається, я не заслужив докорів. Я старанно працюю в лабораторії і ні в чому не завинив.

— Брехня! Ви все чудово знаєте! Де Нікола?

— Не знаю. Сьогодні він не ночував зі мною. Я думав, що він на роботі або в чомусь провинився і його відправили в карцер.

— Брехня! Брехня! — закричав Бейлі. — Це ваші жартики! Покликати робітників, які були з Ніколою.

Робітники прийшли. Якути підтвердили, що Нікола вже кілька днів тому говорив про втечу, знудьгувавшись за вільним життям. Нікола сказав, що боїться повідомити про це Клименка, бо він розсердиться. Тільки вони не вірили, що Нікола серйозно думає тікати, тому й не доповіли.

Ці показання трохи охолодили гнів Бейлі. Моя непричетність до справи встановлювалася цілим рядом показань свідків.

— Я не вірю вам і не вірю їм, — сказав Бейлі. — Одна банда! Ви покриваєте один одного.

І раптом, зобразивши безстороннього суддю, він несподівано для мене закінчив:

— Але я не можу судити вас без доказів. Розслідування продовжуватиметься. А поки що ви залишаєтеся під підозрінням. Ідіть.

Я повернувся в свою кімнату, радіючи, що все обійшлося так благополучно. Тільки б їм не спало на думку оглянути долину. Але хитрощі Ніколи із зворотними слідами повинні спрямовувати розшуки по неправильному шляху.

Вранці, коли я прийшов у лабораторію, Нора шепнула:

— Я не знайшла револьвера.

— Тим краще, — відповів я. — Містера Бейлі не так уже й легко вбити. Я вже був на допиті.

І я розповів Норі про події вночі. Вона вислухала моє повідомлення дуже уважно.

— Коли б тільки не знайшли слідів у долині,— закінчив я свою розповідь.

— Не турбуйтесь, — відповіла вона. — Рано-вранці я була на площадці. Сніговий буран сховав сліди. Боюсь тільки, щоб цей буран не сховав назавжди і самого Ніколу…

— Нікола не пропаде, — заспокоїв я її. — Він відлежиться, як собака. І спатиме в снігу, як у колисці.

Цього ж дня ввечері до мене прийшов містер Люк із згортком під рукою.

— Що це у вас? Нові шахи? — запитав я його.

— Тут шахи і ще дещо, — відповів він, розкриваючи згорток. — Оце радіоприймач. Я сам зробив його для вас. Містер Бейлі розпорядився, щоб ви більше не ходили до мене на радіостанцію. А я знаю, що ви дуже любите слухати ваш «Комінтерн». І тому вирішив зробити вам маленький подарунок. Вам буде не так скучно.

Я ладен був розцілувати Люка за його «маленький подарунок». Люк і не підозрював, яку величезну послугу зробив мені. В нагороду за це того вечора містер Люк двічі дав мені мат.

Потім він власноручно встановив радіоприймач, випробував його і сказав:

— Слухайте вашу Москву.

Побажавши мені на добраніч, він пішов, а я жадібно почав слухати.

Тижні минали за тижнями. Я і далі залишався під підозрінням у містера Бейлі, але він не чіпав мене. Мабуть, він почав переконуватися, що я не винен. Потроху я перестав непокоїтися про свою долю. Зате радіовісті дуже засмучували мене. Нестача повітря відчувалася дедалі дужче. Зменшення атмосферного тиску помічали вже не тільки вчені, але й рядові громадяни.

Насамперед розрідженість повітря відчули жителі гірських місцевостей, і багато хто з них змушений був спускатися в долини. А в долинах нестача повітря позначилася на хворих. Астматики почали вмирати під час приступів; туберкульозні задихалися, посилено дихали, прискорюючи цим процес і викликаючи крововиливи.

Машини, робота яких була розрахована на звичайний атмосферний тиск, відмовлялися служити. Аеропланні мотори давали перебої навіть на незначній висоті. Поршні і насоси машин капризували. Все це розладнувало виробництво і транспорт.

На довершення нещасть настала велика холоднеча, супроводжувана бурями, до того ж бурі ці мали дивний характер. Смерчові вихори носились, як передвісники смерті. Немов чиясь зла рука поспішала позбавити Землю її атмосфери, згортала повітряні струмені в «джгути» і кидала їх за хмари. А звідти, з надзоряних висот, спускалися на Землю крижані потоки холоду. Земля холонула. Позбавлена значного шару своєї товстої атмосферної шуби, Земля почала посилено віддавати світовому просторові своє внутрішнє тепло.

Катастрофа наставала швидше, ніж можна було чекати, судячи з величезних запасів повітряної «сировини».

Я запитав у Нори, чим пояснює її батько всі ці грізні явища. Нора відповіла, що для її батька і містера Бейлі все це виявилося, очевидно, до деякої міри несподіванкою.

— Батько навіть хотів з вами порадитись, — сказала Нора. — Це ж більше стосується вашого фаху.

І я мав честь бути запрошеним до Енгельбректів. У нараді взяв участь і Бейлі. Він анітрохи не був засмучений тим, що відбувалося в світі, швидше навпаки: продавцем повітря оволоділо приємне збудження, як картярем, упевненим в своїх картах.

Нарада наша тривала досить довго. Ми робили різні підрахунки і прийшли до висновку, що повітря, перероблене в підземному містечку, становить ще надто невелику частину атмосфери, і зменшення його із загальної кількості оточуючого Землю повітря не могло безпосередньо викликати такі катастрофічні явища.

— Але в чому ж справа? — запитав Бейлі, поглядаючи на мене і Енгельбректа.

Нарешті, я міг зрівняти наше становище! Містеру Бейлі потрібна моя думка! Я з найглибокодумнішим виглядом висловив свою думку:

— Вентилятори містера Бейлі змінили звичайні напрями вітру, внаслідок чого на земній кулі змінився і «натяг» атмосферної оболонки: повітря ущільнилося там, де звичайні повітряні течії збіглися з штучно створеним напрямом, і розрядилося в тих місцях, де раніше існували протилежні повітряні течії. Внаслідок цього збільшилася різниця між максимумом і мінімумом атмосферного тиску. Циклонічна діяльність посилилася. Зустрічні циклони понесли повітряні вихори вгору, вище за зону їхнього звичайного впливу. Таким чином, порушилася звичайна циркуляція повітря не тільки по горизонталі, а й по вертикалі…

Я бачив, що Бейлі й Енгельбрект слухали моє пояснення з напруженою увагою.

— Можливо, що ця картина і не зовсім точно відповідає дійсності, — закінчив я, — але в основному, я думаю, що моє припущення вірне. А основна моя думка полягає в тому, що вентилятори містера Бейлі, порушивши звичайну циркуляцію повітря, стали поштовхом до того, щоб у грі взяли участь стихійні сили… Ви, містер Бейлі, схожі на доктора Фауста, який викликав «Духа Землі», але не міг з ним справитись.

Порівняння з Фаустом Бейлі сприйняв благосклонно. Він посміхнувся і сказав:

— Фауст був зовсім непрактичною людиною. Хай «Духи Повітря» граються на волі. Вся справа в тому, щоб використати цю гру найвигідніше для себе.

На цьому наше засідання закінчилося.

А радіо приносило нові й нові вісті. Перед лицем жахливої катастрофи боротьба за існування загострилася. Якщо не вижити, то пережити інших мали найсильніші. А найсильнішими в світі капіталізму були, звичайно, капіталісти.

Чи забезпечив їх сам Бейлі «повітряними консервами», чи почали багатії самостійно добувати рідке повітря, щоб не померти від повітряного голоду, як би там не було, але в руках капіталістів опинилася ця нова, найдорожча валюта. Рідке повітря переможно вийшло на ринок, примусивши впасти перед собою ниць усі інші цінності. Рідке повітря продавалося в особливій упаковці, що гарантувала від вибуху і випаровування.

На нову валюту багатії почали скуповувати продукти харчування і найрізноманітніші консерви. Охолоджена Земля, мабуть, не могла більше родити плоди і злаки. Сільське господарство і тваринництво мали загинути. Найдовше міг прожити той, хто зібрав найбільші запаси харчування, води, повітря і тепла. Надземне будівництво припинялося. Подекуди люди почали вже зариватися у землю, мов кроти. Там було тепліше: внизу, в герметично закритих квартирах, можна було вільно дихати, поступово використовуючи запаси рідкого повітря.