Перед ним був величезний зал, стеля якого замикалася вгорі вузьким склепінням. Вузькі і високі вікна та дверці, вузькі і високі стільці. Через вікно падало світло, залишаючи на широких кам’яних плитах підлоги чіткий малюнок готичної віконної рами.

Престо ввійшов у смугу світла і зупинився. Серед цих високих і вузьких меблів фігура його здавалась особливо маленькою, незграбною, недоладною. І це не випадково: в такому контрасті був точно продуманий розрахунок режисера.

Старий німецький замок був зроблений з фанери, клею, полотна і фарб за кресленнями, етюдами і макетами видатного архітектора, який міг з честю будувати справжні замки і палаци. Але містер Пітч — Пітч і К — власник кіностудії, платив архітекторові значно більше, ніж могли б заплатити йому титуловані особи за спорудження справжніх замків, і архітектор вважав за краще будувати бутафорські замки з полотна і фанери.

В середньовічному замку, вірніше, в кутку залу і за його фанерними стінами була метушня. Робітники, маляри, художники і теслярі під керівництвом самого архітектора закінчували установку декорацій. Необхідні меблі — справжні, а не бутафорські — вже стояли в «замку». Інженер-електрик та його помічник возилися з юпітерами — величезними лампами, на багато тисяч свічок кожна. Головне в кінофільмі — світло. Не дивно, що це світло — основна турбота постановників. Містер Пітч і К могли дозволити собі таку розкіш: зробити величезний павільйон під землею, щоб яскраве каліфорнійське сонце не псувало ефектів штучного освітлення під час павільйонних зйомок.

Із-за декорацій виглядали статисти і статистки, уже вбрані в середньовічні костюми і загримовані. Всі вони з цікавістю, повагою і разом з тим із мимовільною посмішкою дивилися на молодого чоловіка, який стояв у «сонячному» промінні посередині залу. Статисти шепталися:

— Він…

— Антоніо Престо…

— Боже, який смішний! Він навіть у житті не може постояти спокійно жодної хвилини.

Так, це був він, Антоніо Престо, незрівнянний комічний артист, який затьмарив славу колишніх корифеїв екрана: чапліних, кітонів, бенксів. Його артистичний псевдонім надзвичайно влучно визначав його стрімку суть.[12] Престо жодної секунди не був спокійним. Рухались його руки, ноги, туловище, голова і його незрівнянний ніс.

Трудно було пояснити, чому кожний його рух викликає такий нестримний сміх. Але опиратися цьому сміху ніхто не міг. Навіть відома красуня леді Трайн не могла утриматись від сміху, хоч, як твердять усі, хто її знав, вона не сміялася ніколи в житті, приховуючи свої нерівні зуби. На думку американської критики, сміх леді Трайн був найвищою перемогою геніального американського коміка.

Свій природний дар Престо подесятерив дуже своєрідною манерою грати. Престо любив грати трагічні ролі. Для нього спеціально писали сценарії за трагедіями Шекспіра, Шіллера, навіть Софокла… Тоніо-Отелло, Манфред, Едіп… Це було б профанацією, якби Престо не грав своїх трагічних ролей з чарівливою щирістю і глибоким почуттям.

Комізм Бестера Кітона полягав у суперечності його «трагічної», нерухомої маски обличчя з комічністю положень. Комізм Тоніо Престо був у тому, що і положення, й обстановка, і навіть його власні внутрішні переживання суперечили його неможливій, недоладній, немислимій фігурі, його жестам паяца. Можливо, ніколи ще комічне не підіймалося до таких висот, майже стикаючись із трагічним. Але глядачі цього не помічали.

Тільки одна людина, видатний європейський письменник і оригінальний мислитель на запитання американського журналіста про те, як йому подобається гра Антоніо Престо, відповів: «Престо страшний у своєму безнадійному бунті». Але ж це сказав не американець, притому він сказав фразу, яку навіть важко зрозуміти. Про який бунт, про бунт проти кого говорив письменник? І про цю фразу незабаром забули. Тільки Антоніо Престо дбайливо беріг у пам’яті цей відзив іноземця, який зумів заглянути в його душу.

Це був бунт скривдженого природного виродка, який прагнув до повноцінного людського життя. Трагічна в своїй безнадійності боротьба.

Але й право грати трагедії дісталося йому нелегко. В перші роки його примушували виступати тільки в ролях блазнів, ламатися, кривлятись, діставати стусани і, на втіху глядачів, падати. В його щоденнику були такі записи:

«12 березня.

Учора ввечері прочитав новий сценарій. Він обурив мене. Безглуздий сценарій, а для мене — безглузда роль.

Сьогодні зайшов до нашого директора, кажу:

— Ваш сценарний департамент не міг придумати дурнішого сценарію? Коли ж цьому буде край?

— Коли публіка порозумнішає і їй перестануть подобатись такі картини. Вони дають долари, і це все, — відповів він.

Знову долари! Все для них.

— Але ж ви самі псуєте глядачів, псуєте їх смак такою пошлістю! — вигукнув я.

— Якщо у вас така точка зору, то вам краще не зніматися для екрана, а стати вихователем у пансіоні благородних панночок. У нас комерційне, а не педагогічне підприємство. Пора вам це зрозуміти, — спокійно зауважив директор.

Чи можна було продовжувати розмову з такою людиною? Я пішов від нього розлютований. В люті безсилля того ранку я навмисне перегравав, утрирував самого себе, блазнював, строїв дурня. Нате! Одержуйте, якщо вам тільки це треба! І разом з тим думав: «Невже режисер не припинить моєї клоунади?» Та він не припинив. Він був задоволений! А під час перерви до мене підійшов директор, що, як виявилося, стежив за моєю грою, ляснув по плечу і сказав:

— Бачу, що ви одумалися. Давно б так. Ви грали сьогодні, як ніколи. Фільм матиме колосальний успіх. Ми чудово заробимо!

Я готовий був кинутися на нього, задушити цю людину або ж завити, як собака.

Але що я можу зробити? Куди тікати? Залишити мистецтво? Покінчити з собою?.. Прийшовши додому, три години грав на скрипці, — це заспокоює мене, — і думав, шукаючи виходу, але нічого не придумав. Стіна…»

Тільки тоді, коли він став всесвітньо відомим артистом, кіноторгаші мусили згодитися з примхами — «чудацтвами» — Престо і неохоче допустили його грати трагічні ролі. А втім, вони заспокоїлися, коли побачили, що у Престо «трагедії виходять смішніші від комедій».

— Гофман, Гофман! Ви вважаєте, що світло падає під хорошим кутом? — спитав Антоніо в оператора.

Оператор Гофман, флегматичний товстун у клітчастому костюмі, уважно подивився в візир апарата. Світло так освітлювало обличчя Престо, що западина носа недосить чітко була позначена тінню.

— Справді, світло падає занадто прямовисно. Опустіть софіт і занесіть юпітер трохи ліворуч.

— Єсть! — відповів робітник, як відповідають на кораблі.

Різка тінь упала на «сідло» носа Антоніо, і від цього його обличчя стало ще смішнішим. У промені цього світла біля вікна мала відбутися сцена трагічного освідчення нещасливого закоханого, якого грав Престо, — бідного мейстерзингера, злотокудрій дочці короля. Роль королівни виконувала зірка американського екрана Гедда Люкс.

Антоніо Престо звичайно сам був режисером фільмів, у яких брав участь. І цього разу до приїзду Гедди Люкс він почав проходити з статистами деякі масові сцени. Одна молода, недосвідчена статистка пройшла по сцені не так, як треба було. Престо застогнав і попросив її пройти ще раз. Знову не так. Престо замахав руками, як вітряк, і закричав дуже тонким, дитячим голосом:

— Невже це так важко — ходити по підлозі? Я вам зараз покажу, як це робиться.

І, зіскочивши з свого помосту, Престо показав. Показав він дуже наочно і вірно. Всі зрозуміли, що потрібно. Але разом з тим це було так смішно, що статисти не стримались і голосно засміялися. Престо почав сердитись. А коли він сердився, то був смішний, як ніколи. Сміх статистів став гомеричним. Барони й рицарі хапалися за животи і мало не падали на підлогу, придворні дами сміялися до сліз і псували собі грим. У короля злетів парик. Престо дивився на це стихійне лихо, викликане його незвичайним талантом, потім раптом тупнув ногою, схопився за голову, побіг і сховався за куліси. Заспокоївшись, він, блідий, повернувся в «замок» і сказав: