У деяких «діалогах», або «діях», як їх називав Джон Ді, Альберт так і не зумів розібратися. Непередаваною стала мова потойбічних сил, апокаліптичних пророцтв. Давньоанглійська мова книги, перемішавшись із зіпсованою латиною, рясніла недомовками.

«Можливо, коли-небудь мені вдасться вибрати час, щоб як слід попрацювати над твором Казобони», — подумав Альберт. І водночас піймав себе на тому, що вже десятки разів давав собі такі обіцянки: «Ось закінчиться війна, візьмуся за історичні дослідження». Може, саме історія Ольбрахта Ласського, Джона Ді й Едварда Келлі виявиться прекрасною темою для наукової праці?

А тим часом війні, здавалося, і кінця не було видно…

Альберт розрахувався і вийшов з ресторану. На вулиці він запитав, як знайти будинок учителя Рамуза.

Учитель Рамуз мешкав у низенькому дерев'яному будиночку, що причаївся на брудній, вузькій вуличці. Тут росли старі каштани, весело виблискували на сонці свіжопофарбований смолою крутий дах, зелені двері й віконниці.

— Його ще немає вдома. Він у школі,— пояснила йому молода дівчина в білому фартушку, схожа на покоївку.

— У школі?

— Батько — директор гімназії. Він буває там до четвертої.

— Я приїхав з Варшави… — почав кін.

Дівчина запросила гостя в дім. Довгий темний коридор, що ділив будинок навпіл, сяяв чистотою й пахнув мастикою для підлоги. Альбертові довелося взути поверх своїх черевиків повстяні капці, як у музеї, і пройти в них до кабінету вчителя.

«Донечка переслідує батька манією чистоти», — сердито подумав Альберт. У просторих капцях він почував себе, мов каторжник, до ніг якого причепили важкі кулі.

Він сів на широку старомодну канапу, не зводячи очей із своїх заарканених ніг.

— Прізвище вашого батька я знаю завдяки одному науковому дослідженню. Я пишу працю, близьку за темою до того дослідження, і хотів би одержати деякі поради й відомості.

— Ви, напевно, маєте па увазі історію Ольбрахта Ласського?

— Так… — здивовано відповів Альберт. Дівчина розсміялася.

— Здогадатися не важко: батько написав тільки одну працю — про Ольбрахта Ласського. То було дуже давно. Потім він став викладати в гімназії і відмовився від наукової кар'єри. Знаєте: дім, дружина, дитина…

— Його «закували» в отакі м'які постоли, правда? — пустив шпильку Альберт.

Він не міг відвести погляду від своїх ніг, спотворених капцями. Уявляв собі, який він у них кумедний. Ця дівчина просто насміхається з нього. Вона викликала в ньому вороже почуття, бажання помститися.

— На жаль, ми не можемо тримати хатньої робітниці. Після смерті матері я сама веду господарство. Зробила оці постоли, щоб не натирати щодня підлоги.

«Ділова, охайна, економна міщаночка. Встає удосвіта, йде на вранішню месу, потім на базар; готує обід, прибирає в домі. Після обіду читає, церує, прасує, думає, як не заплямувати своєї репутації і вийти колись заміж як і годиться. Наречений, ясна річ, у лісовому загоні. Вона журиться, зітхає. Коли він пішов у ліс, вона почепила йому на груди ринграф[10] із богоматір'ю. Читає «Трилогію».[11] Дізнавшись про смерть нареченого, надіне траур, ніколи не вийде заміж…»

Вона мала гарне темно-русе пухнасте волосся. Та Альберт помічав тільки її вади — занадто широкий рот, банькаті карі очі, позбавлені, здавалося, будь-якого виразу.

Неприємно вражав Альберта й кабінет Рамуза. Письмовий стіл із різьбленою решіткою й зеленим сукном, забризканим чорнилом, полиці з книжками, затулені жовтою фіраночкою, велика весільна фотографія на стіні, репродукції картин Коссака, Гротгера,[12] натерта до блиску підлога, старенький килимок.

— Ви надовго приїхали до нашого містечка? — Вона вважала своїм обов'язком розважати гостя до батькового приходу.

— Це залежить від пана Рамуза.

— Ох, ви покладаєте такі великі надії на мого батька?

— Ні, але будь-яка його порада чи інформація стане в пригоді.

— Ви історик, так?

— Авжеж.

— Ви більше схожі на… музиканта. — Дівчина дивилися на чуприну Альберта — чорну, довгу, що кучерявилися над вухами, посивілу на скронях.

«Нерозумна, наївна, сентиментальна», — доповнив він свої недоброзичливі враження про дівчину.

— Крім свого батька, ви знаєте ще хоч одного історика?

— Ні…

— А музиканта?

— Теж ні…

— Ну от, бачите. Мабуть, історики трохи не такі, я ми ви їх собі уявляєте. І музиканти теж.

Вона зашарілася.

— Чи можу я все-таки скинути оці капці? — запитав Альберт.

— Ну звичайно, будь ласка…

Вона підвелася з стільця, обсмикнула фартушок.

— Ви пообідаєте з нами, правда? Ви приїхали денним поїздом? Це дуже зручний поїзд.

— Я приїхав учора.

Дівчина здивувалася.

— Чому ж ви не прийшли до нас відразу? У нас спеціальна кімната для гостей…

— Я найняв собі кімнату. Хто знає, як довго мені доведеться тут лишатися. Якщо ваш батько захоче поговорити зі мною, то й це буде велика ласка.

— У готелі так незатишно… Я живу на приватній квартирі. У вдови Рачинської.

Губи в дівчини затремтіли. Очі стали чорними від ненависті. Вона майже крикнула:

— Хто вам дав її адресу? Це страшна жінка! Адже саме в її домі заарештували штаб Перкуна!

Вона закусила губу.

— Перепрошую, — промовила вона тихо. — Це вас, мабуть, зовсім не цікавить.

1, не чекаючи відповіді, вийшла з кабінету.

Знічев'я Альберт заходився розглядати репродукції, розвішані на стінах, і нечисленні меблі. Поволі усвідомив собі, що з тої миті, як він скинув оті постоли, його тут уже ніщо не дратувало. Канапа виявилася дуже м'якою, зробленою ніби спеціально для того, щоб зручно вмоститися в куточку з газетою в руках. Він не помічав тепер чорнильних плям на сукні столу. Широкий зручний письмовий стіл з безліччю шухлядок і тайничків, здавалося запрошував попрацювати над чистими аркушами паперу. Несподівано йому пригадалася лісова стежка і покинуте на ній Куртманове тіло. Він подумав, що оцей кабінет, який сяє чистотою, корінці книжок за жовтою фіранкою дають гарантію спокою й безпеки. Жах і смерть, навислі над містечком, здавалося, не діставали сюди, проходили десь поруч, за зеленими віконницями цього будиночка.

З коридора долинув гучний чоловічий голос. Дивлячись на двері, Альберт сподівався побачити високого на зріст мужчину в розквіті сил. А увійшов маленький сухорлявий дідусь із кучмою геть сивого волосся. Дочка, очевидно, повідомила його про мету візиту гостя; він привітався до Альберта дуже сердечно. Почав витягати шухляди і викладати на стіл купи записників і зшитків.

— Не знаю, чи зможу я задовольнити вашу цікавість. Уже двадцять років минуло відтоді, як я працював над монографією про Ольбрахта Ласського. А останнім часом пам'ять усе більше підводить… Правда, в мене залишилися всі нотатки, написані розбірливо. Може, вони знадобляться вам?

— Я пишу працю про Ді та Келлі, про їхнє перебування в Польщі. Ольбрахт Ласський цікавить мене остільки, оскільки він був зв'язаний із цими двома англійськими магами. Передусім мені необхідно дізнатися, навіщо Ласський привіз їх у Польщу. У вашій монографії про це сказано мимохідь. Ось тому я й розшукав вас.

Рамуз облишив шпортатися в шухлядах столу й підійшов до Альберта з коробкою сигарет. Мружачи короткозорі очі, вчитель уважно, допитливо, трохи глузливо розглядав свого співбесідника.

— Це надто дивно, — промовив він нарешті.

— Ви маєте на увазі причину приїзду англійських магів?

Старий розсміявся.

— Ні. Причину вашого приїзду сюди…

Альберт відчув неприємний холод у кінчиках пальців, коли підносив учителеві запаленого сірника. Рамуз знову засміявся і мовив далі:

— Просто дивно, що є ще люди, яких захоплюють подібні проблеми. Нинішні часи не дуже цьому сприяють. Дивлюсь я на вас і не можу надивуватися: невже вас не цікавить боротьба за владу, страшна кривава боротьба, яка точиться в нас самих і довкола нас?