Їхати вирішив потягом, бо мені потрібна була дорога — довга, нічна і ранкова, з перетинами кордонів, з полями і лісами, що простягаються світ за очі. Дорога, протягом якої я міг обміркувати куди їду і що скажу. Надто тривожно було думати про те, якою побачу її.

У мене не було жодних доказів на підтвердження радісної звістки, крім листа, який отримав. Але він був написаний на комп’ютері — як довести, що його писала саме вона, Ліка?

Три речі лежали у мене в кишені — візитка, котру мені дав адміністратор в готелі Бару, вже досить затерта, з новим іменем і чужим прізвищем, така ж затерта світлина, зроблена під водою, на якій важко було розібрати обличчя і… ґудзик, котрий знайшов у шафі.

Досить химерні докази її існування.

Попри це, не поїхати я не міг.

На вокзалі в Ризі одразу пересів в електричку і за хвилин сорок вийшов на маленькій затишній станції.

Літо того року видалося довгим і алея, що вела у центр передмістя, щільно заплела небо тьмяним золотом ще живого, соковитого листя.

Містечко здавалося вимерлим, лише деінде, на охайних галявинах перед котеджами тліли вогнища.

Зайшов в невелику порожню кав’ярню.

Дзеленькнули китайські підвіски і до мене викотилась огрядна білява пані з широко поставленими очима і кирпатим носом, прискіпливо огледівши з голови до ніг.

— Лаб дієн! — привітався я, міркуючи, чи не краще перейти на англійську, адже це було все, що міг сказати по-тутешньому.

— Доброго дня, — посміхнулася вона. — Чого пан бажає?

Пан забажав каву, бутерброд і сто грамів коньяку.

— Ви звідки?

Я відповів.

— Мабуть, приїхали на гостини? — запитала хазяйка, готуючи каву.

Я сказав, що вона має рацію і розпитав, як дістатися до санаторію.

Більше вона мене не турбувала.

Я пив каву і розмірковував, як підкотитися до головного лікаря, як повести розмову і взагалі, чи прийме він мене, якщо має якісь вказівки щодо несанкціонованих побачень своїх пацієнтів.

Залишивши на столику два євро, вийшов і попрямував за вказаною адресою.

Санаторій розташовувався в сосновому лісі. Я обійшов територію по периметру паркану, вгрузаючи ногами у м’який килим із глиці. Аромат стояв густий і запаморочливий!

Якоїсь миті я подумав, що і сам був би не проти відлежатись тут бодай кілька тижнів, у цій духмяній тиші.

Санаторій був невеликий, двоповерховий, з маленькими білими вікнами, терасою, на якій стояли високі дерев’яні крісла, на подвір’ї — кілька білих альтанок і камінний «сад» в японському стилі.

Була обідня година і тут, як і в усьому містечку, панувала мертва тиша.

Я пішов по стежці і шурхіт гравію під ногами у пронизливій тиші озвався гірським каменепадом.

Розмова з директором санаторію паном Валдісом виявилася, попри мої перестороги, необтяжливою.

Він повідомив, що термін сплати за перебування пані Тенецької закінчився півроку тому і поки що жодних грошових надходжень не було. Тепер, мовляв, вони самі не знають що з нею робити, адже на запит про подальше утримання пацієнтки, відповіді не отримали. І якщо так триватиме довше, вони будуть змушені відправити її деінде. Депортувати. Або влаштувати до будинку скорботи…

Висновок напрошувався невтішний: її викинули! Інакше кажучи, на сучасному сленгу — «кинули». Отже, я прибув вчасно.

І, здається, пан Валдіс зітхнув з полегшенням. Запропонував почекати побачення в альтанці, доки триватиме обід.

Я рушив до альтанки, що біліла посеред сосон.

Устиг судомно викурити зо п’ять сигарет, очікуючи на зустріч і малюючи в уяві сотню різних варіантів цього «побачення». Так зосередився, що коли підвів очі — вона вже стояла навпроти мене.

В квітчастому флісовому халаті, в капцях на босу ногу, з короткою «хлоп’ячою» стрижкою. Руки — в кишенях. Незвична зачіска і хвороблива худоба робила її непізнаваною, молодшою, зовсім іншою. І… дуже схожою на Ліку.

Ми мовчали, розглядаючи одне одного.

Певно, роки, що проминули з останньої зустрічі зробили свою справу і щодо мене.

Потім вона змела рукою з лави листя і сіла навпроти.

Аби якось почати розмову, я простягнув їй сигарети, але вона заперечно похитала головою.

Поки я міркував, з чого почати бесіду, вона випередила мене.

Своїм глухуватим голосом, який анітрохи не змінився, промовила:

— Вона… знайшлася…

В її інтонації не було ані запитання, ані ствердження.

— Так, — сказав я.

— Вона… жива…

Знову — безбарвно, як каже людина, котра не хоче почути поганих новин.

— Так, — сказав я.

І вона заплакала, закриваючи обличчя коміром жахливого старечого флісового халату. Звісно, я ніколи не бачив, як плаче Єлизавета Тенецька і взагалі не уявляв, що вона може плакати. Чомусь це ніколи не спадало на думку.

Вона плакала, як і всі інші…

Я підхопився, сів поруч. Вона ткнулася в моє плече і її нестримний плач завібрував в мені, мов звук у камертоні.

Але чи міг я заплакати разом із нею?..

Обійняв, поплескуючи по худесенькій спині і проковтнув клубок, що стояв у горлі.

Відчував жаль. Тугу. І бажання, щоби ця зворушлива, майже мелодраматична мить, скінчилася.

Вона відсторонилася, відсунулась якнайдалі — очевидно, і в ній ще лишилася іронія щодо мелодраматичних сюжетів, витерла очі краєчками коміра, дістала з рукава зібганий носовичок. Дивитися на її халат і ці жести, котрі притаманні переважно людям старим, було прикро, майже нестерпно.

Вона зрозуміла мій погляд і посміхнулася:

— У мене обмаль своїх речей. Та й ті стали завеликі…

І додала:

— Отже, ти її знайшов…

Знаючи її небагатослівність, шкірою відчув, що в цих словах крилася тисяча запитань і тому розповів усе докладно, від того клятого дня, коли запросив її в гості і в своєму тодішньому душевному сум’ятті, не помітив нової — триклятої! — шафи…

Розповів про свою знахідку в Чорногорії. Про лист, який написав за адресою «Енжі Маклейн» і про лист, який отримав від неї, а згодом — від того клятого американця.

Вона слухала мовчки, низько схиливши голову.

Коли я закінчив, вона промовила:

— Тепер розумію… Страшно було не розуміти. Але тепер…

Вона занурила обличчя в долоні, затрусила головою, ніби наново усвідомлюючи почуте. Якщо до цієї миті вона думала, що її донька просто зникла з причин нікому не відомих, потрапивши в м’ясорубку якогось нещасного випадку, як це часом трапляється з людьми, то тепер усвідомлення того, що ця причина — ми самі, здавалася просто пекельною.

— Хто міг знати… — сказав я.

— Дай мені її адресу! — попросила вона.

І я змушений був розчарувати її: адреси немає.

— Принаймні ми знаємо, що вона жива… — додав я. — І я обіцяю, що ми її знайдемо.

Вона кивнула. І ми заговорили про те, як вибратися звідси. І — куди? І взагалі, яким чином повернути Єлизавету до нормального існування?

Сидячі в альтанці, я склав першу половину плану: звідси ми поїдемо разом!

Вона згодилася.

Уперше я бачив її цілковиту розгубленість і довіру щодо себе.

І добре розумів: це те, чого я колись так шалено бажав і те, що тепер стало для мене звичайним обов’язком.

Домовились так: маємо день на вирішення всіх формальностей.

Пан Валдіс усіляко сприяв пришвидшенню процедури.

Запросивши мене (після розмови з Єлизаветою) на каву до свого кабінету, радіючи з того, що проблема з її утриманням благополучно вирішилась, він говорив без упину, знайшовши в мені чемного співбесідника. Тут і з’ясувалося, що він має всі «інтелігентські вади» — багато читає, цікавиться кіно і навіть сам пише пісні під гітару.

Я обережно поцікавився, чи знає він ким була його пацієнтка, на що він жваво відповів, що якби не знав, вона давно була б уже депортована або сиділа в притулку для самотніх. Говорив про неї з пієтетом.

І досить делікатно запитав, ким я їй доводжусь, адже віддавати мешканців санаторію можна тільки близьким родичам. Я сказав, як є. Він здивувався, що у Тенецької є доросла донька і висловив жаль з того приводу, що втрачає цікаву співрозмовницю.