І, коли не треба було клопотатися по господарству, довго роздивлялася і порівнювала сто разів перемальовані орнаменти. Хитала головою, цокала язиком і не розуміла, чим вони погані, якщо всі — однакові. Але молода жінка, котра несподівано прибилася до їхньої оселі, приходила знов і знов, і через неї доводилося ламати чіткий графік сніданків і обідів. Адже Мелі ні в якому разі не згоджувалась їсти на самоті, як це було раніше. А вдвох вони робили неймовірні порушення в режимі із численними перекусами, що абсолютно не влаштовувало нещасну Ґаву.

Врівноважував душу хіба що містер Маклейн, котрий приходив за дружиною напередодні вечері — і тоді обидві пані і пан нарешті сідали за стіл, як годиться.

Попри незадоволення порушенням режиму, Ґава все ж таки мусила визнати, що з приходом «дівчинки», в будинку запанувала ілюзія родинної ідилії.

Дівчинка — малює, вилізши з ногами на крісло, пані — плете серветку (яку покинула плести років тридцять тому!) або просто мовчки спостерігає за роботою. І кожна річ в будинку — дихає, оживає, набуває сенсу.

Все майже так, як тоді, коли тут жили діти — донька і син хазяйки.

Тепер вони наїжджають раз на рік.

А дівчинка приходить щодня!

І пані повеселішала!

Навіть почала припудрювати щоки. А до приходу містера Маклейна, навіть підфарбовувала губи своєю улюбленою морквяного кольору помадою. А вона, ця нова дівчинка, не боїться Залізної Ґави.

Не гребує розцілувати в зморшки.

То нехай вже ходить…

…Коли Ліка торкнулася шорсткої поверхні старовинного гобелену, їй здалося, що в кінчики пальців вдарив електричний струм і вмить мільйонами нервових закінчень розбігся по всьому тілі.

Ніби з пальців, що ожили, почалося відродження всього організму.

Пальці дали поштовх зору — і вона знов побачила світ у фарбах.

Але цього разу він змінив фактуру — світло й тіні стали м’якшими, притлумленими, затишнішими, як вовняний орнамент на килимі. Переплетіння спіралей нагадували судини. І їй шалено, — до жару в шлунку! — закортіло відтворити орнамент і всю картину в цілому.

Але якщо копіювання його було цікавим і досить звичним для неї заняттям, то втілення ескізу у «вовняне» життя потягло за собою необхідність нових знань, про які вона могла лише здогадуватись. Адже вона ще ніколи не малювала нитками!

Джошуа довелося замовити кілька книжок.

І вона поринула у вивчення технологій ткацтва, як у мандрівку світом і часом.

Адже найстаріше перевидання — «Книга ремесел», куплене ним у Франції, було датоване тисяча двісті шістдесят третім роком. І коштувало йому продажу частини дідівського будинку на Лангкаві. Вона того не знала. А, отримавши книжку, швидко цмокнула його в щоку і надовго розчинилася в нетрях вілли.

Зникла з поля його зору, як зникає голодна кішка, почастована свіжою рибою.

Ось, що їй було потрібне!

Джошуа з радістю спостерігав, як порожевіли її щоки, як заблищали очі, як невпинно вона переповідала те, чого вчилася.

Виявилося, що «зміна вражень», котру він безуспішно намагався створити завдяки подорожам і мандрівкам, мала бути не зовнішньою. Все було всередині і лиш чекало ось такого — дякувати місіс Страйзен! — поштовху.

Вона сама збила дерев’яну раму потрібного розміру, по боках якої рясно набила дрібні цвяшки. Якби вона взялася плавити мідь і власноруч виковувати ці цвяшки, він би не здивувався. Вона хотіла, щоб все було «по-справжньому». Тому так само, за кресленням в книзі ремесел, вирізьбила «уток» — невеличкий дерев’яний прилад, котрим ущільнюється плетиво.

Майстерня, котра доти стояла зачиненою, перетворилася на нитяний склад і алхімічну лабораторію. Адже перед тим, як перенести малюнок у плетиво, треба було пофарбувати і зістарити нитки.

Ліка провела десятки власних дослідів, фарбуючи білу вовну у природних компонентах — корінь марени, жовтоцвіт, кармін — доки не досягла автентичних кольорів.

Потім настала черга «зістарювання» ниток, на яке теж пішло чимало часу, адже і тут довелося перепробувати багато різних способів — від випалювання на сонці і вимочування в морській воді (що не дало бажаного результату) до ультрафіолетового опромінювання.

Часом Маклейну здавалося, що ця бурхлива жага діяльності, яку він вітав і якій радів, може довести її до нервового виснаження.

— Бажання досягти досконалості — не хвороба! — заспокоювала вона і, посидівши з ним п’ять хвилин, швидко втікала до майстерні.

Був лише один спосіб затримати її на довше — розпитати про техніки плетіння. І вона гарячково пояснювала, що таке «полотняна», «саржева», «грецька», «сумахова» техніка і чим відрізняється від інших «подвійний симетричний вузол».

Але якою технікою виконане «кельтське плетіння» гобелену місіс Страйзен, вона довго не могла розгадати. Адже задля цього треба було розплести хоча б один сантиметр старовинного гобелену.

Втрачаючи сон і апетит, вона міркувала, чи не поєднати їй дві техніки.

Але які?

Полотняне переплетіння здавалося їй простішим, класичним: уток із тоншою ниткою чергується з товстішою ниткою основи і поверхня виходить гладкою і однорідною.

Але щоб урізноманітнити фактуру килима і в точності відтворити орнамент, вона все ж таки вирішила чергувати кілька технік, додавши до полотняної — єгипетську і грецьку.

Не була впевнена, що так робиться, але після кількох місяців плетіння і розпускання зразка зрозуміла, що обрала вірний шлях і може починати роботу!

…З того дня, коли перша нитка, намотана на уток пройшлася зигзагом крізь щільні ґрати вертикальної основи, за роботою невідлучно спостерігала Мелі Страйзен.

За допомогою вірної Ґави, вона щоранку приповзала до будинку Маклейнів з кошиком домашньої випічки і сиділа до вечора в кутку майстерні, заворожено дивлячись, як в рамці, схожій на медовий стільник без меду — поволі наростає її оновлений гобелен…

Дні і тижні падали у вовну безшумно, зникали, залишаючи по собі кілька сплетених і сотні розпущених рядів.

А розпускати доводилося часто.

Частіше, ніж залишати зроблене.

Здебільшого вони мовчали, заворожені ритмом роботи.

— Ти — незакріплена нитка, — одного разу сказала місіс Страйзен.

І на здивований погляд Ліки, пояснила:

— Коли ти починала ткати — найпершу нитку ти міцно прив’язала до основної аби вона не висоталась, чи не так? Сама ж ти не прив’язана ні до чого. Потягни — і ти висмикнешся з полотна, яким би щільним воно не здавалося. Тобі чогось бракує.

Вона не відповідала — просто вплітала монологи старої пані в орнамент і їй здавалося, що тоді робота йде легше, а вона дуже близька до розв’язки зашифрованого в ньому послання.

— Зі мною було те саме, хоча я міцно прив’язана до цієї землі — іншої не знаю. А хотілося б. Все ж таки мій батько — з твоїх країв. Я мало що розуміла в його житті. То була якась фантасмагорія. Під час другої світової війни він командував якоюсь «сотнею» котра, за його словами, боролася «на два фронти — проти Сталіна і Гітлера». А наприкінці ті, хто вцілів, випадково натрапили на американське військо і довоювали разом із ним.

Мати разом зі мною (мені тоді було п’ять) подалася на пошуки батька і потрапила до «розподільчого пересилочного табору». Батько знайшов її випадково. Умовив не повертатися. І вони разом з американцями приїхали сюди. Адже, як казав батько, шляху назад не було. Але докладніше про все це я не знаю і шкодую, що не розпитала. Певно, це була дивовижна історія війни і кохання…

На Манхеттені батько побачив зруйнований будинок, знайшов земляків — тих, з ким воював. Купили руїну за копійки і відремонтували. Хлопці були рукасті, скучили за роботою — лялечку зробили. Почали здавати житло. Згодом тато купив ще один дім, а потім ще. До мого сімнадцятиліття ми мали десять будинків на Манхеттені. І зараз маємо — це нині спадок моїх дітей. Я вдало вийшла заміж, як уже казала, за шотландця з графства Россшир. Його батько був першим купажистом в Тейні. Є таке містечко в північній Шотландії. Там віскі виробляють. Мій чоловік розвинув «діжковий бізнес» тут, в Америці. Адже якість віскі залежить від якості діжок. Але мова не про це… Про «вузлик». Так от. У моєї матері цього вузлика не було! Сумувала за батьківщиною, вишивала сорочки — чорним та червоним, співала, залучала до церкви. А скільки разів намагалася зісватати «за свого»! Навіть був один такий… Навіжений. Але для мене «своїми» стали інші. Це природно. А от почула, як ти про чорнобривці сказала — і горло перехопило. І нема на те ради! Певно, у матері так само стискало. Тому скажу тобі так: якщо немає того вузлика — зав’яжи його сама, поки не пізно! Тут тепер твій дім. Тут тебе люблять. А то залишишся сліпою на віки вічні…