Та теж усе ховалася в хаті і майже не вчила англійської, мовляв, їй тут — чужина. А батька дуже любила і тому ніколи про це вголос при ньому не казала, боялася засмутити.

Власне, я так собі думаю, що була то велика любов, така, про яку в книжках пишуть. Тільки тоді не було такому почуттю назви. Дуже стримані вони були, суворі.

Коли питала її, як вона могла наважитись посеред війни з села піти навмання шукати батька та ще й з малою дитиною, відповідала просто — а як могло бути інакше, жінка має йти за чоловіком, така її доля.

Шкода, що на цьому мої розпитування і закінчувалися.

Тепер не знаю, чи знала вона напевне, куди йти — може, якусь звістку від нього мала? Адже вона не звір, щоб ось просто так — йти!

Так лише звірі ходять.

По сліду.

Хоч би як там було, але пам’ятаю своєю дитячою пам’яттю якусь фантасмагорію того шляху.

Все тоді було в коричневих тонах — небо, дерева, розкурочені дороги.

І завжди хотілося їсти. Але гадалося — то все природне, адже іншого не уявляла.

А от пригода в стодолі була надприродною.

Тому пам’ятаю і досі згадую.

А коли згадую, то п’яти починають лоскотно свербіти…

Ніч була холодна. Десь щось бухкало. Певно, постріли.

Нас людей з десяток на тому сіні гнилому лежало — діти, жінки.

Всі босими ногами в зламану браму, що на ліс виходила, світили. Хтось — зовсім хворий, хтось померлий, не знаю. Адже п’ять років мені було.

Ми теж ніби вмирали.

У матері дихання, мов з печі — я в нього, як в ковдру пірнала, грілася.

А ноги — крижані.

І от прокидаюсь від того, що п’яти мої огортає якесь вологе тепло. І таке відчуття приємне від дивних жорстких і гарячих доторків. А як тепер мені відомо, на стопах — чи не всі нервові закінчення. Всі сплять, сопуть, кашляють, стогнуть.

Я очі відкрила, а там внизу, коло моїх ніг, зблиснули два жовтих вогника — очі! Тільки не людські.

А чиїсь.

Звіра якогось. І стоїть той звір наді мною і п’яти мої облизує…

Дихання уривчасте, клацання щелеп і — лизь, лизь, мов зупу сьорбає з полумиска.

Мені б закричати, а я заворожено мовчу, дослухаюсь лише, як приємно відчувати це вологе тепло і дотик.

Помітив, що я на нього дивлюся — завмер. Зараз, думаю, схопить зубами.

Але думаю про це з захватом, адже уявляю, що там, куди поволочить, краще буде.

Мить дивився на мене — всю поглядом пронизав. І знову за своє: лизь, лизь. Я аж всміхнулася — так лоскотно, так тепло, так приємно і млосно, що подумалося: це ангел у звірячій подобі мене рятувати спустився. П’яти аж горять! І їсти перехотілося.

Потім той гість нічний обнюхав інших.

І… вхопив за ногу якогось хлопчиська (може ровесника мого, а може й молодшого), помчав з ним до лісу.

Жінки повскакували, ґвалт здійняли. А потім хтось каже: «Та він давно вже мертвий лежав. І мати його мертва».

Так воно й було…

…Коли мати на ранок взувала мене в свої чуні, каже, ти де ноги помила, що за диво?

Так воно дивом і залишилося, бо нічого я пояснити не могла. А, може, не схотіла. Адже була та пригода, як вже казала — надприродна, непояснима.

Чому звір мене так виокремив з-поміж багатьох, що там на моїх стопах відчув?

Чи не те, що шлях мій буде довгим. І таким далеким — аж до Каліфорнії, до цього маєтку вартістю у мільйон.

Хто б тоді про це міг подумати!?

…Вже, як стріляти припинили, покотилися ми за військами аж через пів-Європи (що то за країна була — не знаю, але всі говорили «по-чужому»).

А до розподільчого табору для звільнених полонених та біженців приїхав за нами батько.

Витягнув нас з брудного і голодного натовпу, мов картоплю з городу.

У чужій формі (я тоді не знала, що він з американцями пішов), здоровезний, як ведмідь, з вимовою такою, як у інших — нетутешньою, бо вже гарно по-американському говорив. Переніс обох — на руках! — до кімнати в містечку, де військо союзників стояло.

Там я вперше чисте ліжко побачила.

І злякалася.

Уявила: щойно ляжу на білі простирадла, як з мене луска посиплеться чи порох, забрудню всю білизну. Довго я потім не наважувалася спати на білих простирадлах від того страху. Потім звикла.

Ну що іще?

Пам’ятаю, як тихо батьки гомоніли аж до ранку. Щось про те, що їхати треба із тим чужинським військом аж за океан. Мати плакала. Батько казав, що «всі тут помремо», якщо підемо на «радянській бік» реєструватись.

Так і лишилися на американському.

Потім було все те, про що я Енжі розповідала. Будинки на Манхеттені, коледж, університет, Пітер Страйзен, діти, бізнес на діжках з білого дуба і — гроші, гроші.

Потім прийшла самотність. І здивування від того, як швидко минає життя. І… яке воно довге, що всього і не запам’ятаєш.

Діти дорослі, приїжджають раз на два чи три роки на день Подяки чи Незалежності.

І хутко — назад. Один — Денні — до Мемфісу, там у нього свій бізнес, друга — Елізабет, в Італії живе. Це нормально. У мене ж все гаразд! Я ще собі раду даю та й не бідую — до цього не дійде! Моя Залізна Ґава — при мені. Така собі скажена мільйонерка, всім задоволена.

Правду кажуть, що в старості добре згадується лиш те, що в дитинстві було і те, що хвилину тому. Посередині — порожнеча. Нема на те ради.

Тагетесом у мене пів садка засаджено. Ґава моя Залізна старається. Вона зі мною все життя. У спадок від свекрухи дісталася. Та її ще дівчинкою з резервації забрала, виховувала, як свою, бо була дуже демократична пані. Сварила мене, коли я казала, що вони — американці, все виправляла — «Scotland!" — і суворо так сопіла.

Так я — навзаєм! — теж казала, що я не американка, а — «Ukraine»!

Хоча ту Україну, як слід, і не знала. Та й не побачу вже. Залізна Ґава і мальви мені насадила, і соняхи, як у матері в садку було.

Тут мене дивною вважають. У всіх — газони з голландською травичкою, а у мене — джунглі непролазні…

А дівчинка, дружина Маклейна, одразу зрозуміла, що то таке. Спочатку я про неї думала, як усі — взяв собі професор за дружину слухняну іноземку, адже тутешні жінки йому всі не до вподоби були. А вона і рада. Ще б пак! Кажуть, що всі жінки з тих країв мріють про іноземців.

Тепер, після всього, що сталося, думаю так: ніхто їй не потрібен!

Хоча вона сама про це не знає. Ніхто.

Є такі люди, в яких ангели на пальцях ночують. Воно називається різними іменами — талант, призначення, покара, самотність, хрест.

І скинути це з себе неможливо, і нести важко. Але все життя — на тих кінчиках пальців!

Я завжди вважала: якщо ти не збираєшся змінити світ — не варто починати всього, що пов’язане з творчістю. Навіть якщо ти дійсно маєш хист, вміння, здібності, талант — вони нічого не варті, якщо немає такої мети: змінити на краще бодай один міліметр простору.

Інакше все зведеться до марнування часу, а зрештою до руйнації. І тоді навіть добре намальовані троянди засмердять. Адже в них не буде нічого живого і справжнього.

А вона вміла у все вдихнути життя.

Я годувала її своїми байками, а сама жадібно спостерігала, як вона працює над гобеленом. Розуміла, що такого щастя — творити — мені не випало. І, власне, нічого надзвичайного не випало.

Крім того звіра, що лизав мої ноги — і чомусь не забрав.

І крім цієї дівчинки, котра так невимушено і так просто вдихнула життя у старовинне полотно.

Саме тоді я і зрозуміла, що ніхто їй не потрібен — вона світом дихає.

І немає на те ради жодному, хто так само, як і я не може погляд від неї відвести…

…Потелефонувала з Нью-Йорка пізно увечері.

Я одразу зрозуміла: щось сталося. Давно відчувала: ті гобелени, які вона почала робити — з’їдять її — або зсередини, або ззовні.

Вона не питала, що робити — просто розповіла, в які тенета втрапила. Проживши не малий вік, я розумію, що людське життя — зовсім не те, що ми собі про нього уявляємо. Адже Бог не дає жодних гарантій на те, що буде легко. Це вигадуємо ми самі, заколисуючи себе, сподіваючись, що буде саме так, як ми собі намислили.