Я коротко пояснив, не турбуючи подробицями.

— Твій тато був комуністом… Не думаю, що він підтримав би виступ проти влади… — обережно сказала мати. — Однаково вирішуємо не ми…

— Побачимо, — сказав я і, втомлений попередніми дебатами у Миколи, перевів розмову на інше.

На те, до чого спонукала затишна домашня атмосфера:

— Ма, а що було зі мною в дві тисячі п’ятому? Я був дуже нестерпним?

Вона посміхнулася лагідно:

— Ти завжди був нестерпним. Ну, що було?.. Заходив до нас дуже рідко. А коли заходив, спиртним від тебе тхнуло — я непокоїлась. Потім це безглузде одруження… Потім — сам знаєш. Ти хоч щось там з’ясував у тій Америці?

— Ні.

— Ну, так тому й бути. Не варто ворушити минуле.

Вона помовчала тим красномовним мовчанням, за яким — і я це добре відчував! — крилося запитання чи зауваження.

Потім наважилась:

— А от Маринку втратив!

І прискіпливо поглянула на мене:

— Може ти — мартопляс, синку? Бабій?

Я засміявся, обняв її:

— Звісно, ма! І немає на те ради…

Вона жартівливо відмахнулася, погнала мене до ванної.

Час був пізній.

Уже засинаючи в сусідній кімнаті, там, де за словами матері, часом ночувала Марина, я подумав про готель «Дніпро», сто доларів і Превера.

Останнього я ще досі міг цитувати по пам’яті.

Два перших фактори лежали поза межею того питання, яке я поставив матері.

Наступного вечора, який видався теплішим, ніж минулий, я з задоволенням ходив у натовпі біля стели і альтанки на Майдані.

Горіли вогні і вогники, на узвишші біля альтанки виступали поети і співаки, брали слово всі, хто хотів. Весела, збуджена юрма з вдячністю вислуховувала кожного.

По периметру Майдану стояв досить ріденький ланцюжок міліціонерів.

У порівнянні з першим Віче, обличчя змінилися: вони були здебільшого молоді.

Подейкували, що днями саме тут, на цьому боці майдану, будуть встановлювати ялинку і заливати ковзанку.

На сходах біля альтанки я побачив Ліну.

— А ми тут ночуємо! — сказала вона. — Якщо є якась робота, майте на увазі: я беру відгули!

Ніякої роботи я поки що не міг їй запропонувати, порадив взяти з собою фотокамеру — можливо, вийде непоганий фільм, який потім нам знадобиться.

— Яка камера? — обурилося дівчисько. — Нам потрібні спальні мішки, коремати, шкарпетки. Гадаю, що й намети скоро знадобляться. Ночі холодні.

Так, ночі були холодні.

Але все ж таки, тепліші, ніж десять років тому.

Наскільки пригадую, тоді в листопаді випав перший сніг, а температура зашкалила за мінус двадцять.

Ми трохи пройшлися периметром площі, Ліна зупинялася біля кожної діжки з вогнем, віталася. Нам пропонували чай, печиво.

Я не міг позбутися думки, що все це — попри всю серйозність і невідомість майбутнього — нагадує свято. Свято єднання і радості від зустрічей з такими самими, як ти.

Я знову зустрів купу своїх знайомих — від колишніх однокурсників (котрих не впізнавав, проте, котрі радо впізнавали мене, вітаючи з перемогою на фестивалі в Штатах) до колишніх сусідів чи співробітників.

Молодь стрибала, підтанцьовувала рок-гуртам, відчайдушно волала: «Банду — геть!» і розмальовувала паркани і загорожі веселими, дотепними лозунгами.

Здавалося, ще три-чотири дні такого «фестивалю свободи» і все скінчиться, як у футбольному матчі 10:0 на користь цієї молодої хвилі, котра не несла в собі ані гніву, ані агресії — а, швидше, веселу, непереможну зневагу до того, хто посмів зневажити її.

Наступні п’ять днів довели напевно: вони будуть стояти.

Не знав скільки, але те, що не підуть — було зрозуміло.

Я умовляв Ліну не спати на асфальті.

За ці дні виніс з хати під докірливим поглядом матері все, що було теплого — ковдри, куртки, взуття, накупив шкарпеток різного розміру. Завітав і на свою квартиру.

Звідти, немов мураха, потягав майже все, що могло згодитися для тепла.

Настрій йшов по висхідній. Я зробив безліч світлин і кілька інтерв’ю на камеру, — заради «історії». Деякі з них у мене купив опозиційний канал, деякі залишив собі, — це був «ласий шматочок» на майбутнє.

Не дивлячись на міліцейський кордон і те, що раніше терміну комунальники почали зводити дерев’яні будиночки під новорічний ярмарок і металевий каркас для ялинки, люду на Майдані не меншало.

Хіба що розходилися ночувати — лишалися найзапекліші, ті, що пильнували аби на місці їхнього протесту не залили ковзанку. Міська влада волала з екранів про неможливість влаштувати для дітей і гостей столиці новорічне свято. Президент шкодував, що «протестувальники» заважають подарувати людям свято у вигляді «йолки»…

Загалом, за п’ять днів я звик бути у веселій каруселі життя, котра нарешті завертілася усіма своїми заіржавілими коліщатками і несподівано довела: іржа наліпилася лише ззовні, а всередині був досить загартований метал.

Щовечора в скайпі мене розшукував Дезмонд Уїтенберг, але я приходив додому без сил і бажання складати йому звіт про події, нехай дивиться своє BBC.

Кілька разів швидко відписався, чемно передаючи вітання Єлизаветі і похапцем, швидше за все, з міркувань ввічливості, запитав, чи є якісь зрушення у пошуках. Отримав коротке «ноу» і більше не переймався.

Увечері двадцять дев’ятого листопада відвіз до альтанки кілька пачок чаю.

— Ми потоваришували з ментами, — весело похвалилася Ліна. — Ось ті — з Рівного, ті — київські, щойно з академії. Перевиховуємо поволі. Гадаю, скоро вони перейдуть на наш бік.

— Сумніваюсь. Вони не зрушать зі своєї точки. Пам’ятаєш з навчання: вона називається «незворотною»? Ті, хто стоїть тут — вже опинилися на цій «незворотній точці». Навряд чи їх можна зрушити піснями і танцями, — сказав я.

— Але це зрушення може відбутися!! — гаряче заперечила вона.

— Яким чином? Коли?

— Коли хоча б один з них — з того ланцюга — зробить крок у протилежний бік. Хоча б один! І тоді, я впевнена, такий самий крок за ним зробить і другий, а потім — третій. А потім це вже буде незворотній процес. І нехай зараз нічого й не залежатиме від того найпершого, але це вже буде маленька перемога. І для нас, і для того першого, хто стане ОДНИМ З НАС. Скине свій захисний шолом і знайде своє обличчя, згадає своє призначення і поверне свою душу. А, можливо… — вона замислилась. — Можливо… зніме тавро зі своїх майбутніх нащадків.

— А як же присяга? — посміхнувся я.

— А кому вони присягали? — іронічно запитала вона і не чекаючи на відповідь, упевнено сказала: — Народу!

— Якому народу? — посміхнувся я. — Що для них народ, як гадаєш? На жаль, це — пани з депутатськими значками в «бріоні», котрі проходять повз них, навіть не вітаючись. Вони захищатимуть їх, а не нас!

— Побачимо… — набурмосилася Ліна.

Я помітив, що останнім часом це слово не сходило з вуст багатьох.

Я обійняв її і поїхав додому зливати фото до компа…

…Вранці ввімкнув телевізор і максимально стишив звук, дослухаючись до рухів в сусідній кімнаті: чи спить мати.

Останнім часом я накачав їй різних фільмів періоду її молодості, навчив вмикати вінчестер. І вона дивилася тільки їх. Адже коли натрапляла на новини, починала плакати, приказуючи: «Що коїться? Навіщо? Так гарно жили…».

Отже, увімкнув…

І підскочив на стільці, не вірячи очам.

Чорні загони знищували студентський табір. Наступали, орудуючи кийками, скидали людей донизу, добивали тих, хто впав, волочили по асфальту нерухомі тіла, наздоганяли тих, хто намагався втекти чи закривався руками від ударів, чавили і копали ногами…

Десь в глибині кадру побачив білу куртку. Ліна?!

Почав шукати сигарети, не розуміючи, що насправді шукаю мобілку.

Зібгав пачку — не те! Знайшов телефон.

Пальці не слухались, в очах двоїлося. Довго не міг розібрати напис на екрані — «Віслючок». Натис кнопку виклику.

Тримав хвилин зо п’ять. Чи це мені лише здалося?

В слухавці грала якась весела мелодія, щось на кшталт «Собачого вальсу».