Ви ж прорвалися.

І за нами не заіржавіє.

Єдине, що не врахував мій славетний молодший сержант, а згодом — майор, Олександр Федорович Северин і від чого у нього б, певно, пішла обертом його стрижена двадцятип’ятирічна голова — це того, що воювати доведеться «з братами».

Точніше з онуками і правнуками тих братів, з якими він колись стояв пліч-о-пліч. І що ми, ті правнуки, з якими всі ці часи вони мали спільний бізнес або родинні зв’язки, всі як один, перетворимось для них на… «фашистів-хунту-бандерівців-правосеків». У все те, про що їм вдень і вночі втовкмачували з екранів телевізорів.

Кремлівські правителі послали війська на мою землю, котра завжди щиро зустрічала їх «хлібом-сіллю», годувала варениками зі сметаною і надавала, з ласки минулої влади, всі можливі і неможливі послуги.

Аж доки ця щирість сягнула тих розмірів, наслідки яких ми відчули на своїй, досить подзьобаній під час Майдану, шкурі.

Але ми не мали часу зализувати ці подзьобини…

…Лишили хлопців в «зеленці» — іншого виходу не було!

Забрали лиш поранених і тих, хто гронами повис на нашій розпрекрасній «бляшанці», відремонтованій і подарованій нам волонтерами з Волині.

До нашого блокпосту лишалося кілометрів з п’ятдесят.

Степанич наказав рушати. Я вагався.

— Давай, Фелліні, жени! На все про все півгодини, інакше поляжуть усі! — гаркнув він.

Нас поливали Гради і міномет за наводкою.

Перший залп — чотири міномети, за мить — другий, трохи ближче до нашої позиції, а третій — ішов чітко на нас.

Найстрашнішим було те, що там, в «зеленці» лишилися наші. І якщо за ними по сліду підуть «сепари», чи рівними будуть сили, якщо їм доведеться прийняти бій.

За півгодини ми заскочили за камінні брили блокпосту і були серед своїх. Санітари зняли поранених.

Танк крутонувся, здіймаючи червоний пил.

Ми погнали назад.

Степанич мовчки вдивлявся в дорогу, Хмурий, навідник, з веселою лайкою перезаряджав снаряди, я гнав, подумки вираховуючи те місце, де лишилися хлопці.

Дякувати Богові, ми встигли першими.

Забрали всіх.

А вже потім, коли нам услід загуркотіли їхні бетеери, ми проскочили, прикриті у відповідь вогнем з нашого боку.

— Ну, Фелліні, це твоє найкраще кіно! — сказав Степанич, до речі, фізик за освітою і запеклий кіноман.

Кіно…

Що ж, можливо, це дійсно було кіно, яке небесні сили знімали аби збадьорити тихий плин свого безхмарного життя. І червоні доріжки вистелилися по краплині — аж доки не стали суцільним кривавим полотном, аби ми зрозуміли ціну всього, про що не думали в мирні часи, що сприймали лише на рівні історії про своїх предків, або ще далі — історію Ісуса Христа, в якій прописано все.

Зрада.

Смерть.

Воскресіння.

Слава.

Любов.

Ті «прості істини», про які колись — в іншому вимірі і в іншому житті — говорила «царівна-жабка». Ліка.

«…Про них не часто говорять, а якщо й говорять, то, зазвичай, іронізують. Або ж вони видаються надто банальними. Але ж вони — існують! Спробуй вимовити їх уголос — і відчуєш, як набігли сльози: треба любити своїх друзів, захищати Батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити…».

Тепер ці істини наблизились до всіх нас впритул, і у мене дійсно пекло в горлі.

Ніколи не думав про такі пафосні речі, як патріотизм чи любов до Батьківщини.

Все це існувало на сторінках книжок чи у віршах поетів-кон’юнктурників.

Майдан і війна змінили нас докорінно. Бог розгорнув свою долоню — і ми побачили на ній себе — так чітко і так ясно, як не побачили б ніколи. Кращі стали кращими, гірші — гіршими. Часто мені не дає спокою думка: чи можна було вчинити якось інакше? Адже багато хто думає і думатиме потім: якби не було того жорстокого протистояння, то все якось би обійшлося, владналося б. Без жертв, без крові, без війни…

Але — як?!

Ми б і досі стояли на тому п’ятачку! Співали, проголошували гасла і… чекали б, доки країну остаточно здадуть у вічне користування іншій державі. Отже, все було зроблено вірно. І жертви не марні. Ми змусили Бога розімкнути долоню і поглянути на світ прискіпливо і уважно. І поглянути на себе — не в темряві, а — на світлі…

Все, що відбувалося довкола, здавалося мені Великоднім одкровенням.

Ми всі, без винятку, жили і втрачали життя — на сторінках Біблії.

Перед нами розкрилося значення всього, що ми вважали несуттєвим, далеким від нашого побуту і щоденної боротьби за хліб насущний і своє місце під сонцем.

По-новому ми дивилися на себе і своїх друзів.

По-новому для нас відкрився сенс буття, життя і смерті. Всього того, чого б ми ніколи не дізналися, живучи так, як жили.

Виявилося, що доля людська — праведників і зрадників — давно прописана в Біблії.

Але найбільше я думав про вчинок Агасфера — простого ремісника, який не дав Ісусу присісти біля свого одвірка. А потім земля горіла у нього під ногами усе життя.

І не було йому притулку ані в рідної матері, ані на чужині…

Але звідки взялися всі ті люди, котрі добровільно або неусвідомлено взяли на себе цю роль нині?

Вони «били в спину». З цілком меркантильних міркувань коригували вогонь супротивника, шматували прапори, під якими ще вчора ходили на свята, ставили перед нашими автівками «живі щити» з жінок та старих — і ті шалено верещали, називаючи нас «фашистами» і кидали каміння, а потім підносили окупантам слоїки з маринованими огірками та горілкою.

Затуркані і неосвічені, вони не могли пояснити свого майбутнього і цілком природно вважали, що на них йде «хунта», чекали більших зарплат і… рвали землю зубами — шматували, намагаючись вихопити для себе бодай крихту — аби СЬОГОДНІ не вурчало в шлунку. Завтра — байдуже…

Ніколи я не любив зверхнього розподілу будь-якого товариства на «ми» і «вони».

Це здавалося мені якимось… нелюдяним.

Виявилося, що «вони» таки існують.

Всі разом ми стояли біля кас, коли купували хліб, можливо, були в тих самих піонерських таборах і співали одні пісні, дивилися одні фільми. Святкували одні й ті самі свята, купували ялинки, віталися…

Я починав свою «кіношну кар’єру» саме там, де тепер «вони» несли чужі прапори, довірившись обіцянкам найманих політтехнологів.

Певно, тепер настав той самий «час X», час істини, час вибору — і вони витягли камінь з-за пазухи. Камінь. Ніж.

Або просто — сховану в кишені дулю.

Або — свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.

І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.

Але були й інші.

І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони — ті, хто не зрадив, ті, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч…

Остання імперія, потужна і підступна, безкінечно балакаючи про «фашистів-бендерівців», котрі нібито мають прийти на Схід і до Криму, — прийшла туди першою.

А салаги і найманці, котрих вона надсилала воювати, не мали для того ані духу, ані мотивацій.

Так почалася остання найпотужніша агонія колишнього «союзу нерушимого».

І кожен з нас усвідомлював, що вона триватиме довго.

І — на жаль — саме тут, на нашій, і без того вимученій за останні кілька сторіч, землі…

— Нічо, Фелліні, ми все одно… — видихнув Степанич.

— …переможемо, — сказав я, закриваючи йому очі.

Це сталося за два дні до ротації, котрої ми дочекалися наприкінці жовтня.

…Плине кача по Тисині.

Вона плистиме і плистиме — без кінця і краю — до мого останнього дня, хоч де б я був і хоч що би робив. А на моєму серці лежатимуть ті, кого я любив і хто любив мене…