На це пан Войті розсудливо й заспокійливо відповів, що це, очевидно, не що інше, як фантастичний здогад щодо не менш фантастичної речі, але Петр не слухав.

— Але ж чому могло так статися? І чи справді все скінчено? Чи ж не послала мене Bianca matta своєю балаканиною, замість того щоб сказати, де шукати камінь, аж у Српно, аби я довів, що я не з тих, хто відразу здається? Чи ж не дивляться саме зараз на мене всі боги Олімпу й чи не б’ються між собою об заклад: чи зможе Петр в собі знайти достатньо сили, щоб без зволікання вирушити туди, звідки прийшов, і спробувати вберегти те, що ще, можливо, можна вберегти?

І Петр сів на коня й рушив у свою другу подорож на завоювання світу.

Цю другу подорож немає потреби змальовувати так докладно, як ми вже змальовували його першу подорож, точніше кажучи, її взагалі не потрібно змальовувати. Щоб уникнути небезпеки, що його побачать, Петр здійснив другу, італійську, частину мандрівки на цей раз не суходолом, а морем, найнявшись у Венеції, оскільки грошей у нього вже не було, матросом на вантажне судно, що возило у Францію бойові припаси. Перша пристань, у яку мало зайти судно, була далеко, аж у південноіталійському порту Барі, тому Петр чкурнув із судна значно швидше: коли воно наблизилося до Ріміні, скочив у море й, незважаючи на акул, які гасали навколо нього, щасливо доплив — цьому мистецтву він колись давно навчився у водах Влтави у свого незабутнього приятеля Франти, сина шльондри Аж–завтрадодому, — до берега.

З Ріміні вирушив мокрий, закоцюблений, такий страшний з вигляду, що навіть волоцюги сахалися від нього, і невдовзі дійшов до розгалуження двох шляхів, один з яких, як уже згадувалося, веде до Перуджі, а другий звивається на Страмбу. Коли ж після п’яти годин швидкої ходи під гору дістався до цього роздоріжжя, далі до Страмби він пішов уже вельми помалу й обережно.

Він прямував до страмбської брами degli Angeli, через яку щороку двадцять п’ятого листопада до лісової каплички Святої Катерини проходили багатолюдні процесії. Цією дорогою він минулого разу утік зі Страмби, і десь тут це сталося, десь тут, поблизу каплички він викинув зламаний приклад; і справді, зійшовши зі шляху, щоб сховатися від ченця, котрий їхав на ослиці назустріч, Петр побачив його, тобто цей приклад, у руслі пересохлого потоку, під яйцеподібним каменем, заліплений намулом і послідом, розмоклий і потрощений. Але коли він підняв його і надзвичайно обережно обчистив від піску й глини, то в глибині порожнини побачив ще стільки рубіново–червоної речовини з перламутровим полиском, що за неї, якби цю цінність спробувати продати, можна було б купити мир, добробут і щастя для двох–трьох наступних поколінь людського роду, щоб люди звикли до того миру, добробуту і щастя й надалі вже жили так завжди.

Відомо, що в ті часи, зрештою, так само, як і раніше й пізніше, італійський люд, від природи пустотливий і темпераментний, під час великих подій і політичних переворотів мав звичку грабувати майно достойників; в літописах тих славних десятиліть і століть ми, наприклад, часто можемо прочитати, що кожного разу, як мала відбутися зміна на престолі Петра, інакше кажучи, коли вмирав старий папа, кардинали, які сподівалися, що хтось із них стане його наступником, так звані papabili, швиденько кидалися потай вивозити зі своїх палаців найцінніші речі.

Так само й люд Страмби після смерті принцеси Ізотти й після падіння і втечі герцога Петра Куканя із Кукані напав на герцогський палац, незважаючи на присутність переляканих придворних і челяді та безсилу лють Ізоттиної матері, герцогині–вдови Діани, яка забарикадувалася у своєму окремому appartamento della Duchessa зі своїми придворними дамами й зі своїм гнівом та досі ще свіжим жалем за померлою дочкою, і розграбував його дощенту, винісши все, що не було прибите, прикуте чи вмуроване, так бездоганно й чисто, як досвідчений гість і ласун може бездоганно й чисто обгризти курячу ніжку.

При цьому з’ясувалося, що старі гобелени, які радісний люд поділив між собою, недбало порізавши їх на шматки, були тут не лише для того, щоб прикрашати стіни, але й для того, щоб закривати убозтво і старість цих стін, жахливі тріщини, що наскрізь пронизували старі, просілі мури, а килими на підлозі мали теж додаткову функцію — маскувати потворність вичовганого й трухлявого паркету.

Ні військовий гарнізон, ні блакитна міська guardia не зробили спроби зупинити безчинства, які чинили жителі Страмби; ішлося про народні гуляння, і протидіяти їм означало б протидіяти давній традиції, корені якої сягали міфічного правіку. В цій ситуації не залишалося нічого іншого, як чекати, доки каламутна хвиля збудженого натовпу сама спаде й відрине, що врешті й сталося; люд пожирував, і знову настав спокій, але був то спокій якийсь непевний, бо прийшли вже нові і незнайомі часи.

Після цієї події палац усередині годі було впізнати. Похмурими залами й покоями, в яких не було нічого, що б поглинало луну самотніх кроків випадкового зайди, примарно лунало пищання й тупотіння щурів, занепокоєних і стурбованих усіма цими змінами. Важко було знайти місцинку, на якій можна було б із насолодою спинити погляд; невідомо куди поділися полотна сучасного художника Рінальдо Аргетто, твори якого за правління герцога Танкреда зайняли місце полотен майстрів кватроченто й квінтеченто, проданих за безцінь герцогом у часи фінансової скрути. Золотий пил розпаду й відмирання кружляв у блідих променях сонця, що проникали крізь скляні кружечки у вікнах, а з кутів, тріщин і дірок тягло холодом і гнилим духом; страмбський палац, ще вчора елегантний і живий, за кілька коротких, не вельми сприятливих хвилин почав руйнуватися під тягарем часу, який проминув під його дахом, і опинився на похилому слизькому грунті, кажучи нинішньою мовою, ентропії.

Ця сумна картина змінилася дуже мало, а може, й зовсім не змінилася, коли до покинутої старої резиденції увійшов новий, призначений папою, володар Страмби, кардинал Джованні Гамбаріні у супроводі високих представників курії, які мали ввести юного кардинала у нову посаду, як мовилося, висвятити його. Відразу після цієї церемонії, яка, зрештою, тривала недовго, вона обмежилася урочистим богослужінням, яке з величезним хвилюванням, адже цього він навчився зовсім недавно і виконував справді вперше в житті, відправив сам кардинал Джованні Гамбаріні. Оскільки головним вівтарем храму Святого Павла користалися лише чотири рази на рік, службу відправили біля одного з побічних вівтарів, що на вірних, які спостерігали цей акт висвячення, справило неприємне враження; обурення викликала й поведінка прелатів з супроводу кардинала, які при обряді навіть не поскидали капелюхів і розмовляли голосно, мов у шинку. Відразу після цього представники курії від’їхали назад до Рима, а юний кардинал Гамбаріні залишився у палаці сам зі жменькою дрібних службовців, що їх виділили йому на допомогу, головним чином духовних осіб, ченців різних мастей і орденів та кількох світських священиків.

А загалом у цей час, про що можна було б і не згадувати, колишні придворні герцога, як і посли інших держав, давно вже були за горами, а тут залишилася зі своїми вірними дамами лише герцогиня — вдова Діана, якій Його святість милостиво дозволила спокійно дожити у своєму appartamento відмірений їй небесами час, мало того, призначила їй на це життя щорічну пенсію у сто двадцять золотих дукатів, яку виплачував особистий секретар кардинала, патер францисканець Люго, дуже освічений чоловік, доктор теології й церковного права, майже святий: він спав, кажуть, на голій підлозі і, щоб постійно мати смерть перед очима, їв з цинкового тареля, на краю якого вирізьблено людський череп. Відомо було, що справжнім володарем Страмби є не кардинал Гамбаріні, хай славиться його ім’я; не новопризначений світський podestа, колишній аптекар Джербіно, а він, доктор Люго, опасистий патер–францисканець. Цей вчений і здібний муж, усупереч своєму пустельницькому аскетизмові, мабуть, завдяки якомусь диву, дуже погладшав.