– Здрастуй, чужоземче! – привітно гарконули чорношкірі, – Як ся маєш? Як живеш? Ми живемо чудово: ні в’язниць, ні рабів, ні слуг, ніякої культури.

– Я вам покажу культуру, чорношкірі собаки! – крикнув Вокс у рупор.

– Якщо ти привіз культуру, – відповіли тубільці, – ми не пустимо тебе до нашої країні.

– Ах, так?!

За хвилину три гарматні випали струсонули повітря.

Дикуни від панічного жаху кинулись урозтіч.

А коли Віл’ям Вокс для остраху наказав розстріляти на майдані одинадцять чорношкірих, – дикуни остаточно зрозуміли, що культура білих людей в своєму переможному тріумфі докотилась до їхньої країни.

Другого дня на пальмах розклеїли наказ про приєднання островів Ципанго до метрополії, і знов, про всякий випадок, розстріляли двадцять чоловіка.

Після цього дикуни почали цілими валками переходити в християнську віру й голосно повторювати свіжу новину про те, що культура – благо, некультурність – лихо.

В країні з’явилася прекрасна дзвінка монета, виросли велетенські універмаги, в’язниці, фортеці, була організована чудесна, втішна для ока поліція. По рейках побігли пихкотливі поїзди, заспівали трамваї, відкрились банки, шинки, храми. За все подбали добрі білі люди.

Одне тільки скотарство не процвітає в цій країні, бо білі люди успішно заміняють в’ючну скотину чорношкірими.

Діди сумно похитують головами й тяжко зітхають:

– Прийшов кінець нашій країні...

Молодь кидає повні пекучої ненависти погляди на білосніжні котеджі білих людей і шепоче у відповідь:

– Кінець? Дурний ти, діду, – через те й верзеш таке. Ти чув про повстання наших біля Великих Озер?.. Це тільки початок.

Твір Леоніда Кіндратовича Чернова (справжнє прізвище Малошийченко) «Пригоди професора Віл’яма Вокса на острові Ципанго» з ілюстраціями художника Анатолія Мартиновича Бондаровича представлено тут за публікацією у харківському часописі «УЖ» № 1 (3) 1929.