Вона бачить ніж у грудях телеграфіста. Цей ніж розростається в її уяві до неймовірних велетенських розмірів. Страх пронизує її, і вона перелякано кричить. Її жахливий одчайний крик розриває тишу контори. На цей крик з помешкання вбігають до контори, швидко одягаючись на ходу, Петренко, його дружина, стариґань-рахівник — батько дівчини й, нарешті, виходить сам Павлюк.

Дівчина замовкла, — вона розповіла все. Павлюк дивиться на неї, трохи примруживши око, на його обличчі помітно сумнів. Почувається, що він не вірить. Потім він різко повертається й виходить із контори до помешкання. Всі повертають голови в його бік, але раптом знову приймають попередні пози.

В конторі стає ще тихіше, сильний дощ заливаю шибки, удари грому примушують зіщулюватись.

Незабаром юнак знову входить до контори. Він у шапці й похапцем одягаю шинелю.

Петренко, помітивши його, робить рух, ніби бажаючи затримати його, але зараз же відхитується, оглядаючись, чи не помітив хто. Його дружина дивиться на юнака, і в її очах страх і небезпека.

Павлюк підійшов до вихідних дверей, повернувся, кинув недокурок і подивився на дівчину.

Вона стоїть у дуже незручній, неприродній позі, і очі її бігають, не зупиняючись ні на чому. Павлюк ніби гіпнотизує її.

Ось він вже взявся за защіпку й знову подивився на дівчину, вона стоїть у тій самій позі, а на обличчі з'являється якась розгубленість, вона ніби хоче щось сказати, але не зважуються.

Ось дівчина поволі пішла до нього, його обличчя стало запитливим.

Дівчина зупинилась за кілька кроків од нього й подивилась на підлогу. На підлозі недокурок, що його кинув Павлюк. Дівчина байдуже гасить його ногою.

Павлюк роздратовано відвернувся й рішуче зняв защіпку з дверей. Вітер вирвав двері з рук юнака й широко розчинив їх, дощ і буря влетіли в коридор. Борючись із зливою, Павлюк побачив, що вийти з будинку неможлива річ.

Сильна злива заливала містечко. Дерева на кручах темними купами погнулись під дощем. Бурхання вітру кидають величезні струмені води, зривають ринви. Вода залляла вулицю й підбирається до ґанку пошти. Вона мчить вулицею з неймовірною швидкістю. Вулицею пливуть дрова, ящики, вода з гуркотом котить розмите каміння й, нарешті, блискавка освітлюю труп свині, що прибився до ґанку.

Вода заливає юнака, який не може спіймати дверей, нарешті, він міцно схоплюю їх і з силою тягне до себе. Двері грюкнули, і злива вже тихше зашуміла за ними. Павлюк зачинив защіпку й увійшов назад до контори, він підійшов до столу й поклав на нього шапку й шинелю.

Апарат Морзе раптом замовк. Його цокіт увірвався несподівано й остаточно. В конторі ще чутніше стадо бурю, що скажено зашугала за вікном. Присутні принишкли.

У Павлюка, коли замовк апарат, з'явилася нова думка, він підійшов до телефону й став викликати станцію. Станція не відповіла й Павлюк розчаровано повісив назад телефонну рурку.

Буря порвала дроти, затопила вулиці й тепер поштово-телеграфна контора одрізана від усього світу. Вона як корабель, що загубив свої щогла, свою кермо й плаває в порожньому бурхливому океані, везучи мертвий вантаж.

Дівчина знову присіла коло батька. Його довгі жилаві руки, що нагадують руки горили, знову обняли дівчину. Вона журливо пригорнулась до нього, ніби бажаючи сховатись у нього на грудях од цієї бурі, цього вбивства й цих людей, що запідозрюють один одного.

Павлюк подивився на неї, і запідозріння ще глибше в'їлося йому в мозок.

Кімната контори заповнила йому уяву. Всі речі набули якихось дивовижних форм. Коло стіни розсілася вогнетривала каса, абажур виріс до розмірів велетенської зеленої парасолі, що звисла над усією кімнатою. Вогонь лямпи каламутно й химерно освітлював мідні частини апарату Морзе, важелі повитягувались, стали довгими й велетенськими. Купи стрічок клубками наповнили кутки контори.

Ось причинилися із помешкання двері, і з них вийшли телеграфіст і дівчина. Вусики телеграфіста підскочили вгору й химерно скривили його обличчя. Дівчина ображено зігнулась, стала якоюсь кістлявою і різкою в рухах.

Вона підійшла до сітки і злими пальцями вп'ялась у неї. Перед нею телеграфіст, він сердито випльовує слова, ніби знущаючись з неї. Дівчина відхитнулась. Тоді телеграфіст голосно зареготав, і його чорні вусики ще вище йому полізли під ніс.

Дівчина поволі зм'якла й стала мішкуватою. Вона починає про щось благати, ламаючи руки. Телеграфіст сів на стіл у суворій кам'яній позі.

Ось стіл з ним піднявся високо вгору до самої стелі й дівчина впала перед ним навколюшки.

Всі речі в кімнаті: лямпа, апарат, каса затягуються якоюсь прозорою наміткою, і на очах у дівчини з'являються сльози. Вони спливають з очей і крапають на брудну підлогу контори. В її очах благання й печаль.

Раптом її очі стають суворі, вони моментально висихають, їх блиск стаю гострий і рішучий. Вона бачить перед собою лише чорні вусики, що стирчать гостро догори й розкритий, скривлений сміхом, рот телеграфіста, що вишкерився жовтими глузливими зубами.

Телеграфіст похитується на столі праворуч і ліворуч і нестримно, зловісно регоче. На столі коло нього книга, в книзі фінський ніж, що ним він розрізав її. Стіл починає похитуватись разом із телеграфістом, похитується й книга. Все запливає туманом, і лише біла рука дівчини тягнеться до ножа.

Ось телеграфіст падає зі столу на стілець. Його тіло стає мішкуватим і безвільним. В грудях у нього стирчить ніж, і сорочка забруднюються кров'ю.

Дівчина відходить од нього, під нею хитаються підлога, хитаються стіни, вона як п'яна.

Вона кидається до свого батька й ховає голову в нього на грудях...

Павлюк раптом здригається; удар грому повертав його до дійсності, й він бачить людей, що зіщулилися кожний у своїй самотності й кожний із своїми думками та підозріннями.

Дівчина тулиться до батька, але її обличчя невинне. Це добре, затурбоване обличчя, що ніяк не може бути обличчям убивці. Павлюк одмовляється від свого запідозрення.

– Ні, це неможливо!..

І він знову починає ходити по конторі від дверей до забитого телеграфіста — вперед і назад.

Нарешті, він надумав щось нове. Він зупинився серед контори, вийняв із кишені коробку з папіросами, відкрив її, взяв папіросу й потім різко повернувся й поглянув на Петренка.

Петренко та його дружина коло вогнетривалої каси швидко переглянулись. Юнак, наче щось обмірковуючи поклав папіросу назад до коробки й, не одриваючи погляду від Петренка, підійшов до нього й запропонував запалити.

Петренко, як загіпнотизований, простяг руку. Його рука зустрілася з коробкою, і папіроси розсипались на підлогу. Павлюк підозріло поглянув на Петренка.

Петренко збентежено й очманіло кинувся підбирати папіроси з підлоги. Його руки лихоманкові й непевні. Нарешті, він підвівся й передав коробку з папіросами Павлюкові, залишаючи собі одну папіросу, і з полегшенням запалюючи її.

Павлюк підійшов до вікна. Сильний дощ б'є в шибки вікна, блискавки на мить освітлюють погнуті дерева й річки брудної скаламученої води. Павлюк поглянув на підлогу, машинально нагнувся, підняв кінець телеграфної стрічки й несподівано замислився.

Нове запідозрення охопило його.

Він подивився на конторську лямпу, і лямпа вирвала з його уяви закинуту назад голову Петренкової. Її обличчя скривила пристрасть, очі заплющились, і соковиті вуста потягнулись у тумані через усю контору. Ось її вуста зустрілися з чорними вусиками телеграфіста й ось уже постать цієї огрядної жінки й телеграфіста захитались в напруженому, пристрасному поцілункові.

Ця мить здалася вічністю, здавалось, що ніхто не одірве їх одне від одного.

Аж ось раптом всі конторські речі розтулились під самі стіни, тріснула сітка конторської перегородки, і крізь неї пройшов Петренко. Все зникло, і тільки Петренко, розлютований і скривлений гнівом, з величезним ножем в руках підкрадається до телеграфіста.

Телеграфіст одірвався од Петренкової, його чорні вусики враз перелякано звисли долі, він зігнувся й став поволі відходити від Петренка. Потім його постать випросталася, вусики знову підскочили вгору, поволі захиталась підлога, і постаті розлютованого Петренка й телеграфіста кинулись одна на одну.