– Керівництво «Цепеліну» одержить таку вказівку.

– Я був упевнений, гер оберштурмбанфюрер, що ви погодитесь зі мною.

Грефе зміряв Іполитова важким поглядом. Цей тип нахабнішіав з кожною хвилиною, і його щастя, що не мав дублера. Але, тієї ж миті оберштурмбанфюрер погасив у собі почуття неприязні до Іполитова. Адже успіх справи залежить саме від цих рис його характеру: нахабства, самовпевненості, вміння швидко орієнтуватися в будь- яких обставинах. Зараз цей тип потрібен їм, і можна дозволити йому трохи амбіційності: зробить свою справу, повернеться, у що Грефе, чеспо кажучи, не вірив, тоді можна буде поставити його на місце, бо в кожного мусить бути своє місце і ніхто ще ие стрибав вище власної голови.

Грефе підвівся і потиснув руку Іполитову.

– Бажаю успіху, – мовив щиро. – Про нашу розмову не повинен ніхто знати. Відсьогодні ви – особливо засекречена особа.

– Так точно, – одповів Іполитов і вийшов з кабінету, випнувши груди. Чого-чого, а амбіції йому не треба було позичати.

Ліс приступав до самого путівця, і «віліс» стрибав на вибоях між деревами; гілки нависали над самою дорогою, і доводилося нахиляти їх і нахилятися, щоб не подряпати обличчя.

Віктор потихеньку бурчав щось собі під ніс, а Бобрьонок, насунувши кашкета иа лоба, вглядався в кущі. В таких місцях усього можна чекати, не кажучи вже про автоматну чергу з-за дерева.

Нарешті ліс трохи відступив, путівець пролягав невеличкою галявиною і попереду проглядався крутий завертень. Толкунов торкнувся Вікторового плеча.

– Зупинись тут, – наказав, – нам краще підійти до лісникової хати непомітно.

Бобрьонок, погоджуючись, кивнув. Справді, он розлога береза в глибині галявини, про яку казав їм Гавришків, а далі молодий дуб. Орієнтири визначені точно, й Толкувов має рацію: береженого бог береже – можливо, в лісниковій хаті засідка й вони потраплять до неї як останні дурні.

Толкунов зійшов з путівця і рушив попід деревами, вміло обираючи найзручніший шлях у густому підліску. Бобрьонок ішов слідом – ніхто краще за капітана не знав лісу й не орієнтувався в ньому: тут авторитет його був безперечний, так само як і в стрільбі з пістолета. Капітан народився в красноярській тайзі й з дитинства звик до таких лісів, у порівнянні з якими місцеві пущі виглядали мало не парками.

Хвилин через десять-п'ятнадцять Толкунов подав майорові знак зупинитися – постояв трохи, роздивляючись щось попереду, і підкликав Бобрьонка.

– Відчуваєш, димом пахне? – запитав.

Майор принюхався, проте, крім гострого запаху прілого листя і живиці, не відчув нічого. Невизначейо похитав головою.

– Невже не відчуваєш? – переможно посміхнувся Толкунов. – У лісника горить у печі.

– А що варять? – не без іронії запитав Бобрьонок, однак капітан, не сприйняв його під'юджування.

– Ступай обережно, – попередив. Витягнув свій знаменитий пістолет і засунув за пас: тепер ніхто не міг напасти на них зненацька, це було не раз перевірено досвідом – недаремно капітан мав близько тридцяти затримань, а сам лише двічі був поранений у плече й стегно.

Вони просувалися, часто зупиняючись та роззираючись уважно. Ліс порідшав, нарешті зовсім розступився – попереду за молодими берізками відкрилася галявина, засаджена картоплею, і якийсь чоловік копав там лопатою.

Толкунов зробив знак Бобрьонкові лишатися на місці – сам зник у кущах непомітно, наче й не було його зовсім. Не ворухнулася ані гілочка, тільки якась птаха свиснула стривожено й одразу замовкла. Бобрьонок стояв, спершись па шерехатий дубовий стовбур, і дивився на чоловіка, який порпався в городі. Від нього до майора було півсотні метрів, і Бобрьонок міг чітко розгледіти чоловіка. Той копав картоплю акуратно, обдивлявся кожен кущ, обмацував землю в ямках, шукаючи бульби – працював непоспішливо, безтурботно, не зупинявся і не роззирався, почувався в цілковитій безпеці и був цілком захоплений своєю нескладною та одноманітною роботою.

Толкунов виріс у нього за спиною непомітно: навіть Бобрьонок, який знав, що має статися і не спускав очей з підліску на краю галявини, не зміг помітити, як капітан виповз із кущів.

Толкунов ступив кілька пружних кроків по картоплищу, лише тоді чоловік почув легкий шерех і озирнувся, – побачивши незнайому людину та й ще наставлений пістолет, розгублено впустив бадилля, з якого обирав бульбини, відступив, спіткнувся об відро й мало не впав.

– Тихо, – наказав капітан, – бо я не жартую!

Чоловік випростався, Толкунов обшукав його, дивлячись, як з протилежного боку наближається майор. На похмурому обличчі каштана майнула ледь помітна посмішка, і Бобрьонок зрозумів Толкунова: радіє, що здибали лісника саме тут, на городі.

Лісник, – а це був саме він, усе відповідало словесному портретові, намальованому головою сільради: високий, сивий, довгоносий, – дивився на них не те що злякано, а якось нерозуміюче чи навіть здивовано.

– Чого треба панам? – запитав нарешті не зовсім твердо. – Бо, крім, бульби..

– От що… – мовив Толкунов. – Раджу самому признатися в усьому, бо інакше сам знаєш, чим це кінчається.

Капітан передав куті меду, й Бобрьонок втрутився:

– Хто тут у вас у домі й скільки їх? – запитав. Лісник заперечливо замахав руками.

– Нікого, – мовив сквапно, – нікого, прошу вас, і шановні пани офіцери можуть це легко перевірити.

Толкунов блиснув очима й мовив люто:

– Не дивись на мене вовком, бо тільки вовк переховуватиме диверсанта, ворог і сволота! – Він наступав на лісника, а той задкував, ступаючи по бадиллю, воно тріщало й ламалося під ногами, і чомусь Бобрьонкові нараз зробилося шкода картоплі – бульби лежали у відрі одна в одну, великі й рожеві, вони були, вічними й справжніми, і ляк на обличчі в лісника, вибух емоцій Толкунова подіяли на майора зовсім не так, як, певно, вимагала ситуація, – він заступив лісникові дорогу, поплескав його по плечу, мовив спокійно й розважливо:

– Давайте поміркуємо разом, Василю Івановичу. Я певен, що ми дійдемо згоди… Спокійно, капітане, хвилинку, я хочу щось сказати Василю Івановичу…

Толкунов здивовано зиркнув на Бобрьонка. Видно, вважкав свою лінію цілком правильною, а майор, несподівано втрутившись, усе зіпсував.

– Чого з ним панькатись! – вигукнув гнівно.

– Спокійно, – поглянув на нього Бобрьонок. – То як, шановний?

Лісник стояв, опустивши забабляні руки, й кліпав очима. Ніяк не міг збагнути, звідки ці офіцери знають його ім'я та по батькові, либонь, це здивувало його більше, ніж їхня з'ява на галявині, бо відповів розгублено:

– То дуже прошу…

– А якщо згодні, – вів далі Бобрьонок, – давайте поміркуємо разом. Зараз ми обшукаємо вашу садибу й знайдемо лейтенанта, який накульгує на ліву ногу. Або кількох чоловіків, переодягнених у військову форму. До речі, – вигадав, – садибу оточено й нікому не вдасться втекти. То що буде з вами, шановний? Суд за допомогу ворожим агентам. Час воєнний, і знаєте, скільки за це дають? Крім того, ваш син вчиться в Рівному. Уявляєте, яка пляма ляже на нього?

Лісник розгублено потер неголену щоку. Відповів нерішуче:

– Але звідки я міг знати, що Стьопа ворожий агент? Племінник мій, попросив притулку…

– Племінник з лейтенантськими погонами! – зловтішно зареготав Толкунов.

– І я здивувався. Та він каже: тимчасово натягнув, щоб урятуватися – не було іншого виходу…

– Крім Степана, хто в хаті? – швидко запитав Бобрьовок.

Лісник перехрестився.

– Я і жінка, бог свідок. І Степан пришкандибав учора.

– Озброєний?

– Пістоля має.

– Гранати?

– Не бачив.

– Рація?

– Ні.

– Коли з'явився?

– Вчора на світанку.

– Казав, куди йде і для чого?

– Попросив переховати його кілька днів. Ногу підломив, загоїться, тоді – далі.

– Куди?

– А мені що? – раптом мало не заплакав лісник, і Бобрьонок збагнув, що той справді злякався.

– Я так гадаю: до бандер подасться. Він з бандерами тут весь час крутився, крутитиметься і надалі.