– Давай, – наказав, – там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, – махнув рукою в бік стрілянини, – навряд чи прорвуться, проте відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут…
Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше – стара канава, сотик сковзав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.
– Хто? – почувся стривожений голос.
Сотник не відповів, його шмайсер сипнув вогнем, тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей – перебралися благополучно й нарешті вискочили на спаль. Обгорілі пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них, сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.
Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернули до спалі, й кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за кілька кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:
– Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…
– А як інші? – вихопилося в Юрка.
– Ти вийшов? – коротко запитав сотник. – Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…
Ліс обступив їх – -густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.
– Ну, не тільки бог, – засміявся притишено, – добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув – ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…
Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові – десятеро хлопців полягло, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли. Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.
– Тим краще, – пояснив, – тут гущавина й нас голіруч не візьмеш.
– Але ж, – завагався Юрко, – ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.
– Ти, хлопче, про себе думай, – обірвав його сотник суворо. – Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки – не проминеш.
Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив із жалем:
– Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, прошу я тебе, сало там було й ковбаси ще кілька кілець, той хазяїн хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. – Нараз плюнув собі під ноги. – Драб, а не господар. обідранець клятий, і як це він зміг на нас донести?
– Вважаєте, нас оточили тому, що господар…
– Як двічі по два.
Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, таких же штанях, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім скапцанів на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало – дві курки були, й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на бідака.
А той, либонь, послав хлопчика до села – синок в нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…
– Я того хлопа не забуду! – насварився кулаком Муха, і Юрко зрозумів: справді не забуде – сотник слова на вітер не кидає, помститься і вуйкові, і хлопчикові, відплатить за їхній сьогоднішній переляк і загибель цілої чоти.
Але ця думка чомусь не принесла Юркові задоволення… Перед, очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий замурзаний хлопчик з розумними очима – маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…
Чому? Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, з задоволенням прибере до рук і його піщаний морг – то хто ж тоді друг, а хто ворог?
Юрко так і не розв'язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в густих чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.
Чорний «опель-адмірал» швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, і визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від'їхали вже понад двадцять кілометрів, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, проте вужча, і ліс ближче приступив до неї.
Іполитов не знав, куди вони їдуть, – товариський Краусс із задоволенням розмовляв про дівчат і ресторан, але – замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інстанції: чим менше знатимуть поки що Іполитов та всі навколо про характер завдання – тим краще. Секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб.
А коли ще й жінка…
Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, однак всі його дівчата чомусь були схожі одна на одну: грудасті, біляві, з добре розвинутими стегнами.
– Чим більше матимуть дівчата, – полюбляв жартувати Краусс, – тим більше віддадуть, тут вони, вже нікуди не дінуться, та й взагалі, кому охота обіймати кістки?
Іполитов у глибині душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата в тілі, й тому, коли.постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Сулову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, на місці. Найголовніше ж – зовсім своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти й взагалі кебети не позичати.
Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, і цим слід скористатися: Краусс казав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.
За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і лишиться навічно. Німці – нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний «опель-адмірал» із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні – тільки задаток, скоро він стане одним із героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.
Правда, десь далеко, в глибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов не глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша – там, за лінією фронту.
Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом, – зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.
Ліс розступився, й дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі – розчинилися залізні ворота, і «опель-адмірал» заїхав у них.
Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам'яний барак з вузькими заґратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки в світі. – Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.
Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше, привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення – люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…
Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.
З коридора сходи круто вели вниз до просторого підвального приміщення. Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани – спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.