– Я передам Сивому, – запропонував Воловик, – нехай відкладе все й зосередить увагу саме на цій операції.
– . Так, – погодився Рубцов, – це його першочергове завдання. Хоча, – наморщив чоло, – раптом німці закинуть групу вже післязавтра, а поки спрацює наш канал зв'язку…
– Все одно, – заперечив Воловик, – може трапитись і так, що нам не вдасться знешкодити шпигунів і вони повернуться назад. Коли це будуть диверсанти, самі дізнаємось, для чого їх посилали, але, здається мені, пахне іншим. Звичайних диверсантів німці закидають до нас не так уже й рідко. Як правило, вони потрапляють до наших рук, але засекретити так, щоб навіть Сивий не міг нічого дізнатися, – значить, справи надто серйозні…
– Перед Сивим німці не криються, – кивнув Рубцов. – Сивий став у них своїм.
Навіть у розмовах віч-на-віч Рубцов з Воловиком давно вже відвикли називати Сивого його справжнім прізвищем – таким законспірованим і цінним розвідником був той. Звичайний піхотний лейтенант, який чимось сподобався Рубцову два роки тому. Саме тоді в генерала й народилась ідея послати Сивого, в тил ворога із завданням потрапити в кут зору абверу й за найменшої можливості стати гітлерівським агентом. Так, зрештою, і сталося.
– Отже, вирішили!.. – мовив Рубцов рішуче. – Зв'язуйтеся з Карим, може, йому потрібна допомога… Підкинемо когось з фронтового резерву.
Воловик засміявся.
– А ви щедрий, Василю Семеновичу. Ну скажіть, хто й коли відмовиться від фронтового резерву?
– Ніхто, – одразу погодився Рубцов. – Отож, на ваш розсуд. Знадобиться, дамо Карому розшукувачів.
– Самі казали, там ліси… – якось невизначено зауважив Воловик, і Рубцов усе ж таки збагнув, що його заступник у даному разі не схвалює рішення керівництва «Цепеліну» закинути своїх агентів до цього лісового району.
– Десь у цих лісах, – додав Рубцов, – є досить велика бандерівська банда. Можливо, саме на неї орієнтуються панове з «Цепеліну»…
– Це лише ускладнить наше завдання, – похмуро відповів Воловик.
Генерал задумливо погладив великим пальцем нижню губу. Мовив розважливо:
– Усе залежить від того, чого хочуть німці. І група, певно, не звичайна, а особлива.
– Давно абвер не задавав нам таких загадок.
– Тепер уже не абвер, а тьху ти, чорт, і не вимовиш – Фронтауфклерунгскоманда. Здається, так?
– Авжеж… Канаріса нема, нема й абверу. Тепер усе – парафія Кальтенбруннера.
– Нам від цього не легше.
– Ох не легше, Василю Семеновичу, – погодився Воловик і важко підвівся.
«Юнкерс» пішов на посадку, і начальник Головного управління імперської безпеки Ернст Кальтенбруннер визирнув у вікно. Нічого цікавого. Ліси з галявинами, де-не-де озерця, болота. Жодних ознак людського «життя, і ніхто б ніколи не подумав, що десь тут, серед цих лісів і озер, ташувалася ставка фюрера – «Вольфшанце», де приймаються найважливіші рішення рейху.
Обергрупенфюрер задоволено гмикнув. Те, що навіть він, точно знаючи, що пролітає зараз над «Вольфшанце», нічого не помітив, свідчило про бездоганну роботу служби РСХА, тобто його, Ернста Кальтенбруннера.
Що ж, зрештою, це правильно: в них усе відшліфоване й відлагоджене, машина, так би мовити, працює рівно, і коли б не бездарність фронтового командування, можна було б сказати, що в третьому рейху все гаразд: життя суворо регламентоване, кожен знає, що йому належить робити, небажані елементи та червоні заколотники конають у концтаборах, уся країна славить фюрера.
На видовженому, брусуватому, завжди похмурому обличчі Кальтенбруннера з'явилася якась подоба усмішки: приємно, коли весь народ так славить свого фюрера – отже, вірить йому й беззастережно підкоряється.
Зрештою, спробував би не підкоритися. Кому-кому, а начальникові РСХА відомо, що не одна держава в світі не має такого карального апарату, як третій рейх. Тільки під його рукою гестапо, СД, кримінальна поліція… Не кажучи вже про СС та Вафен-СС, і варто йому поворушити пальцем…
Кальтенбруннер подивився на руку й поворушив мізинцем…
Та напрочуд нічого не сталося. Зробилося навіть якось образливо. Обергрупенфюрер насупив брови, що було ознакою гніву: у такі хвилини всі намагалися не потрапляти йому на очі, але поруч сидів тільки ад'ютант, на нього начальницький гнів, як правило, не поширювався, до того ж літак трусонуло, він покотився бетонованою доріжкою і в дверях з'явився особистий пілот начальника РСХА. Либонь, хотів щось сказати, проте, побачивши сердите обличчя обергрупенфюрера, затнувся – мовчки пройшов у кінець літака, відчинив дверцята й викинув приставну драбину.
Кальтенбруннер з задоволенням спустився на землю. Побачив, як поспішають до нього люди в чорному, ступив крок їм назустріч і викинув уперед руку, відповідаючи на вітання. Гарний настрій знову повернувся до нього, обергрупенфюрер навіть усміхнувся і рушив уздовж бетонованої смуги, з насолодою відчуваючи, як пружнішають м'язи.
Пахло живицею, Кальтенбруннеру подобався цей запах, він жадібно втягнув ніздрями повітря і озирнувся.
Начальник охорони ставки, правильно зрозумівши обергрупенфюрера, пришвидшив крок і порівнявся з ним.
– Як? – коротко запитав Кальтенбруннер. Запитання не треба було розтлумачувати, принаймні начальникові охорони. Відповів упевнено:
– Все гаразд, обергрупенфюрере, настрій значно поліпшився, й фюрер навіть повернувся до своїх картин.
Кальтенбруннер ледь утримався, щоб не знизати плечима. В принципі він не схвалював це фюрерове захоплення. Малювати не личило фюрерові. Нехай би вже просто збирав картини, як Герінг, це можна було зрозуміти, гарні картини коштували-бо скажені гроші, Кальтенбруннер сам обисто дав вказівку вивозити до рейху особливо цінні предмети мистецтва.
Але сидіти самому з пензлем…
Кальтенбруннер рідко коли, навіть у думках, не погоджувався з фюрером – певно, геніальнішої людини не було на світі. Зрештою, генієві можна простити все. То більше, – ця думка рантом вразила обергрупенфюрера, – що в мистецтві все залежить від імені художника. Кажуть, Герінг придбав картину якогось Вермера, про цього голландського художника Кальтенбруннер і не чув, а Геріиг домовився з урядом Нідерландів, і той придбав йому картину, заплативши за неї чотири мільйони франків.
А хто такий Вермер і хто такий Гітлер?
Мине час, і фюреровим картипам не буде ціни, принаймні він уже зараз із задоволенням повісив би одну з них у своїй берлінській квартирі.
Машина чекала обергрупенфюрера під густими соснами, і начальник охорони послужливо відчинив дверцята перед ним. На передньому сидінні вмостився ад'ютант, автомобіль зрушив м'яко, хоч міг за кілька секунд набрати сто кілометрів – восьмициліндровий потужний «хорх» спроможний обігнати будь-яку машину, але тут нема де розігнатися – он уже попереду перший шлагбаум і чорні фігури з автоматами заступають дорогу.
Певно, унтерштурмфюрерові, який підійшов до їхньої машини, було відомо, хто саме їде в ній, крім того, не міг не впізнати начальника Головного управління імперської безпеки, але ретельно, як і належало за інструкцією, перевірив документи – лише тоді виструнчився і наказав підняти шлагбаум.
Молодець унтерштурмфюрер, саме на таких тримається міцність рейху – чим ретельніше кожен виконуватиме свої обов'язки, тим могутнішою стає держава.
Біля другого шлагбаума автомобіль з'їхав на узбіччя: далі треба було йти пішки. І тут в них перевірили документи – ще доскіпливіше, і гауптштурмфюрер СС запропонував Кальтенбруннерові здати особисту зброю.
Начальник РСХА спокійно витягнув з кобури нікельований офіцерський вальтер. Обергрупенфюрер сам встановив такий порядок, підписав наказ, в якому ні для кого не робилося винятку, і він сам безжалісно відправив би цього підтягнутого гауптштурмфюрера на фронт, якби той порушив інструкцію. – Фюрер чекає на вас, – повідомив гауптштурмфюрер.
– Де? – не повертаючи голови, запитав Кальтенбруннер.
– У алеї, перший поворот ліворуч.
Кальтенбруннер рушив, з приємністю відчуваючи, як вгрузає гравій доріжки під каблуками його лискучих чобіт. Відійшовши трохи, пильно оглянув мундир, знайшов пір'їнку й гидливо скинув її: фюрер мусить бачити своїх офіцерів бездоганними, зовні підтягнутими й внутрішньо зібраними – жодного нехлюйства й розслабленості, сам фюрер може припуститися якихось відступів від цього правила, однак на те він і фюрер, перша людина рейху, щоб мати дивацтва чи забаганки, і розумна людина сама мусить знати, в чому має право наслідувати фюрера.