Бобрьонок подумав, що знову доведеться обійтися без обіду, і з сумом згадав, як змегелив миску борщу морячок У розкішних штанях. Видно, Толкунов думав також про це, бо сердито дихав йому в потилицю і буркотів щось про інтендантів, у яких завжди спокійне життя і котрим нема ніякого діла до трударів, – він назвав себе саме так: трударем військової справи.

Але Толкунов ремствував часто. Незважаючи на це, Бобрьонок знав, що важко знайти такого невибагливого офіцера, як капітан, – кусня хліба й фляги води йому вистачало на добу, але чому не побуркотіти: все ж якась розрядка…

Через годину вони дісталися визначеного місця. На розбите шосе, що вело до Луцька, виходила бруківка з досить великого села Микулинці. Село лежало кілометрів за десять, а бруківка огинала ліс – приблизно з цього району виходила в ефір невідома рація.

Віктор з'їхав у густий підлісок метрів за сто від перехрестя, тепер «віліс» можна було побачити, лише наштовхнувшись на нього. Майор з Толкуновим обрали собі місце неподалік, метрів за тридцять від схрещення доріг, під крислатим дубом, Звідси контролювалися і шосе, і бруківка – усі виходи з лісу, а розшукувачів побачити було неможливо: одразу за дубом тягнулися густі ліщинові хащі, й тільки лісовий звір міг би виявити тут людину.

Толкунов стояв під розлогим дубом, а Бобрьонок простягнувся просто на траві, спершись ліктями на землю і поклавши підборіддя на долоні. Слухав ліс, і ніщо підозріле не пройшло б непоміченим повз його увагу. Слух мав справді гострий, взагалі, – з них із Толкуновим вийшла непогана пара, капітан бачив на кілометр і далі, немов у польовий бінокль, а Бобрьонок мало не за чверть кілометра чув у лісі кроки людини.

Різко закричала сорока. Сороку слід слухати, сорока завжди попередить тебе чи викаже, але птаха так само різко обірвала своє цокання, як і почала. Зовсім близько застукав дятел. Бобрьонок підвів очі й помітив його – красивий, вічно заклопотаний лісовий трудар.

Тихо, тільки тріпоче листя дуба й сюркочуть коники.

Сорока знову зацокотіла знервовано, й Бобрьонок пот чув якийсь звук на бруківці. Прислухався і підвівся: до перехрестя наближалася фіра, запряжена конем чи кіньми.

– Що? – одразу насторожився Толкунов.

– Хтось їде.

Бобрьонок зняв з плеча автомат, а капітан, який волів обходитися лише пістолетом, намацав його в кишені.

Тепер і Толкунов почув скрипіння коліс на бруківці. Фіра їхала повільно, й кінь ступав утомлено, ось він уявився поміж кущів – та й як не втомитися, стара шкапа з розбитими ногами.

Чоловік, що супроводжував фіру, чвалав важко, як і коняка, і були вони обоє зовсім уже похилого віку.

Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив офіцера, проте не зупинився, навпаки – підігнав коняку.

Майор підвів руку й наказав:

– Спиніться на хвилю.

Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, наче і цей військовий з автоматом у руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніби його зовсім не обходить усе на світі і плуганитвся він за конем лише тому, що нема іншого виходу.

Одягнутий старий був у темну сорочку, пошарпане солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені, розбиті черевики на босу ногу.

Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.

– Що робите, діду? – запитав.

Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.

– Хіба не бачиш, сіно вожу.

Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні фіри.

– Звідки?

Старий вказав головою на шосе – за ним тягнулися луки з рідкими стіжками. Запитав нараз:

– Курити не знайдеться?

Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.

– І куди возите сіно? – запитав майор.

Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до фіри, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.

Толкунов негайно скористався з цього.

– Ти скажи нам, батьку, – попросив, – нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?

Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.

– Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.

У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.

– І давно? – запитав.

Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:

– От фіру відвіз…

– Звідки ті офіцери?

– Та вийшли з лісу.

– Точно офіцери?

– Звідки ж я знаю? Погони, це бачив… Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.

– Такі?

– А хто ж його зна…

– Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? – втрутився Бобрьонок.

– Якраз до соті доїхав.

– І куди вони подалися?

– А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.

Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе фіру хвилин за п'ятнадцять, ще назад п'ятнадцять, розвантажити – стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу близько години тому. Все збігалося, і не можна було гаяти часу.

– На яку машину сіли й куди поїхали? – уточнив.

– А вантажівка… До Луцька подалися… – махнув дід рукою ліворуч на шосе.

– Номер? – занетерпеливився Толкунов. – Номер машини бачив?

– Так я ж неписьменний…

– Стільки років прожив, а цифр не знає! – розсердився капітан. – Ось тобі наслідки проклятого панського режиму!

Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.

– Пригощайтеся, – мовив мало не улесливо, – і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?

– Так у кашкетах же… – завагався дід.

– Але ж цигана і під кашкетом примітиш!

– Цигана, це точно. – Старий на хвилину замислився: – Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.

– Озброєні? – Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.

– Ні. Хіба що з пістрлями.

– Щось несли? Рюкзаки чи мішки?

– Ні, з порожніми руками.

Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав нараз грубувато:

– І ти нічого не переплутав?

– А що ж тут плутати? У машину, сіли й поїхали…

– Машина, кажеш, вантажна? Бачив, є такі великі й менші?..

– Невелика, – похитав головою старий. – І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й повистрибували ззаду, бо легше.

Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв'язатися з Карим.

– Спасибі, вуйку, – хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.

Старий кивнув і вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й фіра знову заскрипіла, наче нічого й не сталося. А Бобрьонок вже продирався крізь кущі до «віліса», відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання:

– Вони, – вигукнув Толкунов із злістю, – вони, падлюки, й мають годину фори!

– У нас «віліс», а не стара вантажівка, і ця фора…

– Не кажи, до Луцька звідси скільки? П'ятдесят кілометрів, і вони вже зовсім близько до міста. А ми на цих вибоях не розженемося…

Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації, – вислухав майорову доповідь і наказав:

– Негайно до Луцька. Швидше!.. Скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини. А ми зараз спробуємо перекрити в'їзд до міста.

«Віліс» стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:

– Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: з-за якихось двох паршивих шпигунів такий «віліс» гробити! На чому далі їздитимете? Машина – це тобі не агент, спробуй таку дістати…