– Ні, – категорично заперечив Бобрьонок, – якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима:

– З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.

Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, наскільки хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:

– З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи. А капітан Толкунов підстраховуватиме нас,

Комендант скривився.

– Будь ласка, але…

– Якщо це справді диверсанти, – втрутився Толкунов, – вони зроблять з ваших людей відбивну. Або рублену котлету, якщо хочете.

– Ну… ну… – покрутив головою комендант, але видно було, що не повірив. – Звичайно, вам видніше, проте і в моїх людей губа не з лопуцька.

– І все ж я підстраховуватиму вас, – заперечив Толкунов.

Комендант знизав плечима, однак сперечатися не став.

За чверть години комендантський патруль почав перевірку документів у мешканців готелю. Бобрьонок уже знав, що Сахаров з Колісниченком мешкають на другому поверсі в сімнадцятому номері, однак почав перевірку з першого, як і належить патрулеві. За ним слідували два бійці з автоматами, та знали, що стріляти суворо забороняється, ні в якому разі й що б не сталося, – так наказав майор, навіть коли хтось чинитиме збройний опір. Двері кожного номера під час перевірки лишалися відчиненими, й біля них стояв Толкунов, готовий кожної миті втрутитися в події. У шістнадцятій кімнаті мешкали полковник і майор, штабіст та інтендант, Бобрьонок знав їхні прізвища й те, що вони живуть давно, вселилися за тиждень до висадки агентів – отже, швидко й трохи недбало перевіривши документи, погрюкав у сімнадцятий номер.

– Увійдіть! – відізвався хтось басом.

Бобрьонок натиснув на ручку дверей і зайшов до кімнати – невеличкої і вузької, майже всю її площу займали три ліжка, тумбочки біля них і маленький столик, за яким сидів у розстебнутому кітелі чоловік із погонами майора медичної служби. Щось писав, весь столик був завалений паперами, майор невдоволено відірвався від них, але, побачивши людину з червоною пов'язкою на рукаві й озброєних солдатів, пом'якшав і, нічого не питаючи, поліз до внутрішньої кишені по документи.

Майор медичної служби Попов також не викликав жодних підозр: приїхав з Києва два тижні тому для організації допомоги армійським медикам. І все ж Бобрьонок перевірив його документи прискіпливо й по тому запитав:

– А де ваші сусіди?

Майор невизначено знизав плечима.

– Вони не в моєму підпорядкуванні.

– Гадав, що знаєте.

– Діло молоде, – осміхнувся майор, – мабуть, зайшли до когось…

– Чому так гадаєте?

– А вони не дуже й криються.

– Звичайно, – іронічно мовив Бобрьонок, – і вертаються пізно й напідпитку?

Майор заперечливо похитав головою:

– Мої хлопці не такі. Спиртного не вживають.

– Щоб з жінйами й не випити?

– Сам дивуюсь… Молоді хлопці, гадав, грошей нема, та ні, у Володі півсумки тридцяток. Просто характер мають, а це серед сучасної молоді…

Майора явно заносило, як кажуть, убік, мабуть, любив побазікати, але Бобрьонкові слід було обійти ще багато кімнат – відкозиряв і вийшов. Пошепотівся з Толкуновим, і капітан, затулившись газетою, влаштувався в холі.

Повідомлення майора-медика зацікавило Бобрьонка: непитущі молоді грошовиті хлопці, котрі допізна затримуються щовечора, а вдень вийшли з лісу, де працювала ворожа рація!..

Майор ходив з кімнати до кімнати. Двох інших старших лейтенантів та лейтенанта, які мешкали в готелі, він непомітно показав шоферові, – адміністраторка викликала їх для уточнення якихось формальностей, – проте Гончаренко не признав у них своїх сьогоднішніх пасажирів.

Лишалося чекати повернення Сахарова й Колісниченка. Шофера посадили в куток нижнього холу. Бобрьонок влаштувався близько сходів, що вели на другий поверх, Толкунов удавав, що куняє в м'якому кріслі за два кроки від нього. Патруль відпустили, але на всяк випадок у бічній вулиці стояла машина з трьома озброєними солдатами.

Агенти, – а тепер Бобрьонок майже не мав сумніву, що в сімнадцятій кімнаті поселилися ворожі диверсанти, – мусили з'явитися з хвилини на хвилину. Майор несхвально дивився на шофера, який куняв за колоною, людина, правда, втомилася, півдня крутила «бублика», потім навіть не пообідала. Вони з Толкуновим посмакували хоч бутербродами, а при чому тут шофер?..

І все ж майор не міг подолати роздратовання – куняє, сучий син, ще засне, а тут з'являться агенти… Та коли двері відчинялися, шофер аж підхоплювався, однак який вже раз даремно…

Скляні двері знову відчинилися, проте зайшов чоловік у цивільному, він ковзнув байдужим поглядом по Бобрьонку з Толкуновим і взяв ключ в адміністраторки. Почав підніматися сходами, і в цей час двері знов розчинилися. Бобрьонок побачив, як Толкунов розплющив одне око, – хвалився, що може спати лише з одним заплющеним оком, звичайно, брехав, проте мав феноменальну здібність за потреби негайно засинати, прокидаючись також швидко й лише на кілька секунд. Зараз, правда, – Бобрьонок був упевнений в цьому, – не спав, тільки прикидався: не ті обставини, щоб розслабитися хоч на хвилину.

До готелю зайшов якийсь полковник з валізою й плащем через руку, попрямував до адміністраторки, і Толкунов знову заплющив око. Минуло кілька хвилин, полковник, либонь, мав броню, бо оформився й пішов до свого номера, шофер куняв усе відвертіше, коли нарешті зайшли вони.

Двері зарипіли якось тихіше, ніж звичайно, першим з'явився старший лейтенант, чорнявий, підтягнутий, з сумкою через плече, а за ним – лейтенант, трохи нижчий, але кремезний, широкоплечий, мав груди борця чи штангіста, і Бобрьонок подумав, що впоратися з ним буде не так уже й просто.

Майор скоса зиркнув на шофера. Той дивився на старшого лейтенанта, не відриваючись, нарешті глянув на Бобрьонка, повільно підвівся й заховався за колону, він зробив усе, як було домовлено, і майор удруге за сьогоднішній день відчув, як засвербіли в нього пучки. Навіть не глянув у бік Толкунова, однак знав, що капітан також напружився й готовий в будь-який момент прийти йому на поміч.

А ті двоє йдуть через хол до адміністраторки, сміються й розмовляють про щось, мабуть, весело провели вечір і діляться враженнями.

Майор повільно підвівся і намацав пістолет у кишені брюк.

– Віро, наш професор тут? – запитав у адміністраторки старший лейтенант.

Отак-то просто: Віро…

– Мабуть, не спить ще.

Старший лейтенант невдоволено поморщився.

– Знову буркотітиме.

– А ви не запізнюйтесь.

– Справи.

Так, у них, звичайно, багато справ, шпигунів клятих, але зараз…

Бобрьонок ступив крок до чорнявого, який неминуче мусив пройти до сходів повз нього, куточками очей побачив, як Толкунов пристроївся за кремезним лейтенантом, – і коли встиг капітан так швидко зорієнтуватися?

– Старший лейтенант Сахаров? – запитав Бобрьонок, підійшовши мало не впритул до чорнявого.

– Так… – той не стривожився, Бобрьонок міг заприсягтися, що очі старшого лейтенанта лишалися спокійними.

– Помічник коменданта міста. – Бобрьонок показав посвідчення. – А ви лейтенант Колісниченко?

– Так точно! – витягнувся.другий. – Слухаю вас, товаришу майор.

Поки що вони грали бездоганно, жодного фальшу не було в їхній поведінці.

– Прошу пройти до цієї кімнати. – Майор вказав на двері поруч з адміністраторською.

– Для чого?

– Зараз дізнаєтесь.

За ідеєю, агенти вже мусили якось діяти. Бобрьонок стежкив за кожним рухом старшого лейтенанта – зараз він потягнеться до кобури, але дістати пістолет не встигне, майор обеззброював і не таких спритників: крок уперед, один удар ребром долоні, ще один удар, якщо знадобиться, – сімдесят шансів із ста, що чорнявий через три-чотири секунди лежатиме на підлозі, а коли не допоможе й це…

Але старший лейтенант слухняно повернувся й пішов до кімнати – що ж, хоче першим зайти туди, матиме секунду чи півсекунди переваги саме для того, щоб витягнути зброю з кобури, однак не знає, що в Толкунова другий пістолет у кишені, – цим урівноважувалися їхні шанси…