Юрко відчув, що ця новина не дуже засмутила мірошника, але Семешок усе ж журливо похитав головою і мовив скрушно:

– Яке нещастя, панове, яке страшне нещастя, прошу я вас, та що поробиш? Усі під богом ходимо, й на те божа воля. – Він перехрестився якось дрібно й відразу ж почухав тими ж пучками волохаті груди, що видніли з-під розстебнутої сорочки.

Сотник опустився на важкого дубового стільця біля застеленого квітчастою скатертиною столу.

– Стомилися ми, – мовив сухо, – й голодні.

– Авжеж, – заметушився господар, – звичайно, стомилися і голодні, зараз усе буде, зараз вас нагодуємо. – Він визирнув до сусідної кімнати й мовив ніжно й мало не улесливо: – Тут, Зіно, до нас дорогі гості, то прошу тебе…

Зіну, либонь, не треба кликати, з'явилася одразу, і не в простому домашньому одязі, а в шовковій сукні з хусткою на плечах – була вона років на п'ятнадцять молодша за свого опецькуватого чоловіка, чорнява й струнка, і, здавалося, саме життя пульсувало в ній. Ходила стрімко, дивилася виклично, й повновиде її обличчя аж світилося від цікавості.

Сотник блиснув на неї очима, видно, це сподобалося господині, бо поправила хустку й прослизнула на кухню, озирнувшись у дверях.

– Ходи сюди, Петрику, – не мовила, а проспівала звідти, і Петрик, випнувши черево слухняно прослідував за нею.

Юрко сів на цератовий диван, вільно простягнувши ноги. Домашній затишок і смачні запахи, що долинали з кухні, знову надали йому душевної рівноваги, немов і не було нічного бою, ні денного пекла в шипшинових заростях. А господиня, скинувши хустку й запнувшись фартухом, звичайним домашнім і не зовсім чистим фартухом, котрий чомусь також дуже личив їй, вже принесла й поставила на стіл таріль з нарізаним великими шматками хлібом, пляшку самогону, сало, свіжі огірки, помідори. Кращої їжі, здавалося, ніколи не було й не буде на світі, бо поміж огірків лежали ще й обчищені соковиті білі цибулини. Юрко рішуче пересів з цератового дивана на стілець, відкусив хліба й захрумтів цибулиною – не міг чекати, поки накрають сала.

Сотник виявився стійкішим: налив усім у чарки, поставлені Семенюком, почекав, поки Зіна принесла з кухні ковбасу й холодець, і тільки тоді, мовивши коротке «будьмо», вихилив чарку й непоспішливо закусив помідором. Потім переклав собі мало не півтарелі холодцю і почав мегелити його жадібно, плямкаючи губами й ні на кого не звертаючи уваги.

Коли вгамували перший голод, Семенюк, який дивився поблажливо, налив ще по чарці й запропонував:

– За нашу справу, панове, за справу, яка не обходиться без втрат, але ж ми боремось і сподіваємось на краще!

Сотник вихилив чарку одразу, зрештою, йому, було байдуже, за що пити: самогон господар поставив непоганий, і він смакував Мусі, а Юрко відсунув свою чарку й взявся до ковбаси. Семенюк спробував був заперечити – мовляв, за справу ж, але Муха підтримав хлопця:

– Не п'є він, і не треба вмовляти, бо нам більше зостанеться. – Він весело зареготав і глипнув очима в бік кухні, в дверях якої з'явилася господиня із сковорідкою підсмаженої картоплі. Коли вона встигла це зробити, було таємницею, але факт залишався фактом, картопля парувала й пахла підсмаженим салом, вона викликала ентузіазм не тільки в гостей, Семенюк, який, певно, вже повечеряв, але був не від того, щоб повторити все спочатку, наклав собі півтарілки й налив ще під картоплю, та й грішно було б не випити під неї, бо засмажила її господиня із знанням справи, й великі шкварки лежали в ній.

Тепер випила й Зіна, вона присіла на край стільця, пила, маніжно випнувши губи, здавалося, з огидою, але вихилила чарку до дна, закусила помідором і почала пробачатися за скромний стіл.

Звичайно, він програвав у порівнянні з Сорочиним застіллям, але Юрко цілком законно обурився і висловив своє обурення, може, дещо запально, проте саме ця запальність і припала до душі господині, бо сама підклала хлопцеві холодцю і підсунула ковбасу – справжню домашню ковбасу з часником у топленому салі.

Юрко вже наївся, проте від ковбаси не зміг відмовитися, поклав шмат і посміхнувся господині, але та, либонь, не помітила його посмішки, бо зайнялася вже сотником.

Муха сидів, відкинувшись на тверду спинку грубого стільця, очі в нього блищали, і всім виглядом своїм він наче виказував умиротворення і задоволення життям. Що значить нарешті напитися і наїстися, подумав Юрко, одразу забуваються всі неприємності.

Господар, наливши по останній чарці, нарешті почав розмову:

– Я вже казав: ми чекали на вас учора, точніше – люди, яких закинули звідти. їм нетерпеливиться…

Сотник невдоволено відсунув чарку, скосувавши на господиню, і зауважив:

– То справа, прошу я вас, делікатна, і…

– Киньте, – обірвав його Семенюк, – перед Зіною не можна критися, Зіна в курсі всіх наших справ, через неї триматимете зв'язок зі мною.

– Ну, якщо так… – обличчя Мухи розпливлося в посмішці: знову взяв чарку й вихилив одним духом. – То ми уважно слухаємо шановного пана.

– Отже, – мовив той ще раз, – двох чоловіків закинули до нас, точніше, трьох, та один пошкодив ногу й відсиджується десь, чи, може, взяли його, – зрештою, лишилися двоє з рацією, вони чекають на вас, бо мають якесь завдання. Мені вони не казали яке, – додав трохи ображено, – проте це їхня справа, і я розумію, чим менше ми знаємо, тим краще.

– Де вони?

– У схроні.

– Так, я чув про схрон у квасівському лісі, – ствердив Муха. – Там може вміститися ціла чота.

– Тепер у схроні зовсім безпечно, – радісно мовив Семенюк. – Є консерви й борошно… Ми підкинули їм свіжини – те, що змогли, звичайно, бо, прошу вас, живемо ми з Зіною бідно.

– Видно… – іронічно оглянув кімнату й стіл сотник. – Не прибіднюйтесь, пане Петре, принаймні переді мною.

– Чого мені прибіднюватись? Хлопці грошей дали, я й купив…

– Гроші і в нас знайдуться.

Господар одразу пожвавішав і глипнув очима на дружину. Але та не зреагувала на це повідомлення, сиділа, і вся поза її виявляла умиротворення, наче не було ніякого діла до чоловічих справ із схронами, зброєю і рацією. Підвелася важкувато, не так, як раніше, й почала збирати брудний посуд.

– Завтра я відведу вас до схрону, – пообіцяв Семенюк, – а сьогодні відпочивайте.

– Ні, – заперечив Муха, – навідпочивалися, цілий день спали й підемо зараз.

– Зараз?. – щиро здивувався Семенюк. – Ллє ж до схрону не менше десяти верст! І лісом…

– Мусиш знайти дорогу із зав'язаними очима, – заперечив Муха. – А нам тут розсиджуватися ніколи. Цілий завтрашній день у Квасові…

– У мене, прошу я вас, тайник, – зробив ще одну спробу спекатися нічної подорожі Семенюк, – тайник під спіжарнею, там тепло й затишно, й борше село все згорить, ніж вас там злапають.

Але Муха забаскалився.

– Підемо сьогодні, ви самі не можете, най господиня проведе.

Згадка про господиню, та ще й в такому підтексті, одразу переконала Семенюка, бо мовив зітхнувши:

– Ну й настира ви, друже сотнику. Най буде по-вашому. – Він підвівся напрочуд легко, буцім і не випив кілька чарок перваку, одягнув на нічну сорочку ватник, перевзувся, притупнув важким, з підковками чоботом по фарбованій підлозі й запропонував: – Ходімо, панове, бо шлях наш не такий уже й близький, принаймні темний і звивистий. – Коротко реготнув і закінчив каламбуром: – Най його ніляк трафить, цей шлях, та ми обрали його свідомо й не мусимо збочувати.

Ніч видалася світла й зоряна, але місяць ще не зійшов над лісом, і вони скористалися з цього, щоб проминути городи й скошені лани. Солодко пахло якимись квітами, Юрко жадібно вдихав цей запах, на серці було трохи тривожно, як буває завжди, коли не знаєш, що з тобою станеться через годину чи дві.

На узліссі постояли трохи, віддихуючись, і пішли далі вервечкою: попереду Семенюк, за ним Юрко, позаду Муха. Йшли не криючись: хто полізе до лісу вночі?

Спочатку в лісі було сухо і йти було навіть приємно, потім перетнули глибокий байрак з ручаєм на дні, за байраком під ногами стало чвакати, але видряпались на горбок і знову пішли сухим лісом поміж соснами.