Скорцені опустився в крісло навпроти. Витягнув свої довгі ноги, і одразу, хоч він не подав ніякого знаку, до кабінету зайшла дівчина в чорному мундирі з підносом, на якому стояла пляшка коньяку, кавник і дві чашечки. В кабінеті запахло кавою, догідливість дівчини, аромат кави й французький коньяк високої марки одразу поліпшили Іполитову настрій, надали попередньої впевненості, й він уже спокійно подивився на Скорцені.
Штурмбанфюрер справив на нього враження: енергійне обличчя, і шрам зовсім не спотворює його. Широкі брови, прямий ніс і зморшкувате чоло. Очі дивляться допитливо.
Скорцені підняв чарку з коньяком, хитро позирнув на Іполитова.
– Не тушуйтеся, – мовив заспокійливо, – сміливіше, бо вам, можливо, доведеться потрапляти в різні халепи, і потрібні твердий розум, рішучий характер, щоб з честю виплутатися з них. Прозіт!
Іполитов підняв свою чарку на рівень очей, крізь скло й прозору рідину риси обличчя Скорцені розпливлися і якось пом'якшали, тепер Іполитов був упевнений, що цей високопоставлений фашистський діяч справді симпатизує йому, хвиля вдячності накотилася на нього, і він ковтнув коньяку, віддано дивлячись на штурмбанфюрера.
– Я врахую ваші зауваження, – відповів коротко.
– Звичайно. – Скорцені поблажливо нахилив голову. Ще б пак, спробував би цей тип, якого вони витягнули з бруду не погодитися з ним! – Я для того й покликав вас, щоб подивитися, чи справді ви такий, яким розписують мої помічники. – Він ломився просто крізь хащі, без усіляких дипломатичних хитромудрощів, як ведмідь, котрого всі бояться.
Іполитов зробив спробу підвестися, але Скорцені махнув рукою, і він знову влаштувався в фотелі. Цього разу влаштувався зручніше, навіть витягнув ноги, бо збагнув, що грізний штурмбанфюрер не такий уже й страшніш, – іноді надто хороброю людину робить відсутність інтелекту й здібності реально оцінювати свої вчинки. І ще Іполитов зрозумів, що мусить в усьому погоджуватись із штурмбанфюрером, які б дурниці той не верз. Бо Скорцені вже звик до плазування оточуючих, а ця хвороба невиліковна.
А Скорцені спостерігав цього росіянина, першого, котрого запросили в цей кабінет, допустили до зручного крісла і з яким він навіть п'є коньяк. Але Скорцені не відчував і найменшого роздратування, бо від цієї людини надто багато залежало, можливо, доля не тільки його, а й багатьох людей рейху – справді козирна карта, і коли вдало піти з неї…
– Я вивчив вашу біографію, гер Іполитов, і вона подобається мені, – сказав.
Іполитов ледь поворушився в кріслі. Іронізує чи серйозно? Адже ж штурмбанфюрер не може не знати про його карне минуле, а злодійство карається і в третьому рейху.
Видно, Скорцені прочитав сум'яття на обличчі Іполитова, бо уточнив:
– Мені подобається, що ви весь час були в опозиції до більшовиків. Не має значення, в чому це виявлялося, – головне, що боролися з режимом різними методами, аж до крайніх.
Іполитов полегшено зітхнув. А Скорцені не такий уже й прямолінійний, принаймні для того, щоб назвати звичайну крадіжку крайніми методами, треба мати кебету в голові.
Повеселішавши, відповів:
– Усі методи дозволені, коли йдеться про запеклого ворога.
– Так, так! Тому ми і обрали вас, Іполитов. – Тепер Скорцені сказав просто «Іполитов», без «гер», що трохи вразило останнього, але вимушений був проковтнути це. – Ми обрали вас, бо віримо, що підете на все заради кінцевої мети. – Скорцені пильно втупився в Іполитова. – Вам відомо, в чому полягає вона?
– Особливо важлива диверсія…
Скорцені скривив рот у іронічній посмішці. Вирішив, що настав час відкрити всі карти. Зрештою, колись це треба зробити, а Іполитов, здається, вже дозрів для цього. Принаймні всі шляхи назад у нього відрізані.
– Так, особливо, важлива диверсія! – процідив крізь вуби. – Ви мусите знищити Верховного Головнокомандуючого червоних.
Іполитов сіпнувся в фотелі.
– Верховного? – відчув, що серце обірвалося від ляку та несподіванки, й перепитав: – Ви маєте на увазі?..
– Так, у ваше завдання входить знищення Верховного та інших членів російської ставки, – ствердив Скорцені.
Іполитов не відвів очей, лише тінь майнула дого обличчям, і він відповів твердо:
– Ця акція вимагає ретельної підготовки. Звичайну людину й близько не підпустять до Ставки. А ви уявляєте, як охороняють там членів Ставки чи інших керівників?
– Уявляю. І ми обрали вас, бо віримо, що зробите все, Щоб виконати наше завдання. Поновите ваші знайомства в Москві, вивчите маршрути руху машин Верховного та його охорони. До речі, як вам подобається «панцер-кнакке»?:
«Так ось для чого снаряди, які пропалюють п'ятдесятиміліметрову броню», – подумав Іполитов. Уявив себе десь у кущах поруч шосе, з- за рогу вискакує машина, він підводить руку, натискає на кнопку…
– Чудова, безвідмовна зброя, – відповів.
– Її сконструювали для вас, Іполитов.
Іполитов подумав, що Скорцені збрехав, але ця брехня аніскілечки не вразила його, навпаки, підлестила самолюбству. Відповів твердо:
– Сподіваюсь, що вдало скористаюся нею.
Але одразу відвів очі. Чесно кажучи, не мав такої твердої впевненості.
Це тут, у кабінеті Скорцені чи з Крауссом, можна костричитися, ходити півнем – їм хочеться, бо саме вони задумали цю операцію, і провал її означає великі неприємності для них…
А як воно буде там, за лінією фронту, під пильними очима всіх, починаючи від господарки квартири до випадкових перехожих? Не кажучи вже про чекістів. Іполитов знав, що мало не всі групи шпигунів та диверсантів, закинуті «Цепеліном» у радянський тил, провалюються, але вірив у свою щасливу зірку, власну кмітливість та винахідливість, хоч ночами в години безсоння серце й заходилося від жаху…
Однак тепер, коли є можливість, слід користуватися всіма благами життя і якомога переконливіше грати свою роль.
– Ви не повинні сподіватися, – твердо розітнув долонею повітря Скорцені, – ви мусите скористатися нею, що б не трапилося. Бо в протилежному разі шляхи до нас вам будуть відрізані, а що чекає на вас там – самі знаєте. Альтернативи нема, Іполитов, зрозуміло?
Іполитов не знав, що означає слово «альтернатива», але не наважився виявити своє неуцтво.
– Так, – ствердив, – альтернативи нема, й снаряди «панцеркнакке» повинні зробити свою справу,
– Мені подобається ваша рішучість.
– Без неї мейі – хана.
– Що таке хана? – не зрозумів Скорцені.
– Жаргонне слово, означає – смерть.
– Ви правильно мислите: без рішучості й хоробрості вас чекає смерть. Більше того, іноді за миттєве вагання, на секунду чи навіть менше, можна накласти головою. Ви знаєте, як я визволяв Муссоліні? – Скорцені так і сказав: «я визволяв», ігноруючи всіх інших учасників операції. Іполитов подумав, що цьому вмінню подати себе треба повчитися в штурмбанфюрера. – Отож, це була дуже важка, майже безнадійна справа. І все ж ми впоралися. Чули як?
Іполитов кивнув. Як не чути, коли всі німецькі газети, захлинаючись, описували цю подію?
Уряд маршала Бадольо арештував італійського фюрера й помістив його у фортеці на вершині гори Абруццо. Але гітлерівська служба безпеки натрапила на слід Муссоліні. Гітлер викликав до себе Скорцені й доручив йому визволення диктатора. І ось з одного з німецьких аеродромів у районі Південної Франції в потрібне місце перекинули дванадцять вантажних планерів. Вони мали висадити десантників просто в горах, бо інакше довелося б спочатку захоплювати в долині станцію підвісної дороги, а зробити це швидко й непомітно не було змоги.
Диверсійна команда складалася з 90 парашутистів. З ними летіли 16 спеціально навчених у Фріденталі агентів на чолі з самим Скорцені.
Планери вилетіли з аеродрому Практіка де Маре. На шляху до мети чотири з них упали, але планер Скорцені першим щасливо приземлився на вершині Абруццо.
Охорона Муссоліні фактично не вчинила диверсантам опору. З планерів без розпізнавальних знаків, що сідали один за одним, вистрибували озброєні солдати. Визначити, хто вони, не було можливості – десантники були одягнені в комбінезони. Зважаючи на круглі сталеві каски, карабінери вирішили, що це англійці ни американці, які прибули за Муссоліні, і італійські солдати розчинили двері. Вже після цього дехто збагнув, що це помилка, та було пізно. Вперед рвонув Скорцені, вигукнувши: «Mani in alto!» Команда «Руки вгору!» була єдиним італійським реченням, яке завчив він перед вильотом.