– Ти? Сам?

– Точно. Він зараз у хаті Семенюка. – Тепер, коли найголовніше було повідомлене, Юрко зітхнув і опустився на стілець. Просто рукавом витер піт з чола й сам налив собі води з пузатої карафки.

Голова обійшов стіл і зупинився навпроти нього. Білявий юнак схопив карабін і став позаду. Вони, так би. мовити, оточили Юрка, але все було правильно, й хлопець аніскілечки не образився. Ковтнувши води, сказав:

– Подзвоніть, куди належить. Часу обмаль, на світанку він піде в ліс, а то й раніше.

– Хто ти? – запитав голова ще раз.

– Звуся Штунем. Юрій Щтунь – із Львова.

– І як же ти?.. З диверсантом?.. Юрко безнадійно махнув рукою.

– Трапилося…

– Бандера?

– Точно. – Почув, як за спиною клацнули затворсі карабіна, але голова застережливо підвів руку.

– Чому диверсант один і як ви потрапили до Семенюка?

– Мірошник – зв'язковий. А може, також агент, залишений німцями. Диверсанти мали в нього явку й ми також. Отож і зійшлися.

– Скільки вас?

– Четверо.

– Де?

– В лісовому схроні.

– Далеко?

– Верст десять. Чи трохи менше.

– Дорогу знаєш?

– Знайду.

– Чого затрималися в Семенюка?

– Мірошника нема дома, й диверсант пішов до його жінки. А мене послав до клуні.

– А ти до нас?

– Так.

– Чому?

– Так німецькі ж диверсанти. А я проти німців.

– І проти нас?

Юрко розгублено опустив голову.

– Тепер наче ні…

– Коли припре, всі так кажуть! – люто видихнув у нього за спиною юнак.

– Мені не приперло. – Юрко нараз озлився. – Чом нікуди не дзвоните? Я ж кажу вам: диверсант!

Голова подумав кілька секунд і запитав:

– Чим озброєний?

– Диверсант?

– Ні, папа римський! – тонким голоском вигукнув юнак.

Голова розлютився,

– Помовч, Федю! – сказав різко. – Займистий ти, а тут міркувати треба.

– У нього лише пістолет, але стріляє, хвалився, файно, – пояснив Юрко.

Третій хлопець, огрядний, у вишиванці, дістав з-під лавки карабін.

– Візьмемо запросто, – мовив. – Самі візьмемо, нас троє, а він один.

– З цими пукавками?.. – висловив сумнів Юрко. – А може, у мірошника в хаті є зброя!

Голова сільради завагався, та білявий юнак загрозливо насунувся на Юрка ззаду.

– Я тобі дам – пукавки! – просичав. – Бачили ми ваших з автоматами!

Юрко подумав, що робив би цей задерикуватий проти Мухи зі шмайсером, однак промовчав. Він виконав своє діло й не мав права голосу.

Голова покрутив ручку телефону – мабуть, ніхто не обізвався, бо із злістю кинув трубку на важіль. Зазирнув до сусідньої кімнати, погукав:

– Олю, викликай районну безпеку, а ми пішли, чуєш, Олю? – Вийшла розпатлана дівчина, либонь, шкільного віку, бо кіски в неї стирчали, як у білявого чубчик.

– Що передати? – запитала сонним голосом.

– У селі німецький диверсант. Вирішили затримати власними силами. Бо може втекти. – Озирнувся на Юрка. – А ти, хлопче, посидь тут. І тихо, – пригримнув, – нікуди не виходь, бо погано буде!

Ця загроза прозвучала не дуже переконливо, та й що могла вчинити дівчина з кісками, коли Юрко задумав би втекти? В селі ніхто вночі носа на вулицю не покаже. Але ж цей бандера, здається, чесний, до того ж прийшов сам, ніхто його сюди не тягнув.

Юрко помітив вагання голови й запропонував:

– Хочете, я віддам вам свій шмайсер?

– Автомат? – не повірив білявий. – У тебе є автомат? Де?

– Залишив під клунею.

– Даси мені! – Тепер він дивився на Юрка не загрозливо, зовсім по-дитячому прохально, але голова рішуче відсторонив його й наказав:

– Автомат візьме Трохим. Він з ним в армії управлявся, а тобі ще вчитися.

– Мені? – Юнак утупився в голову сільради, проте, не витримавши погляду, пішов до дверей, накульгуючи на ліву ногу.

«От чому його не взяли до армії», – збагнув Юрко й рушив за білявим зовсім вільно, наче належав до їхньої компанії.

Вікна мірошникової хати вже не світилися, Юрко хотів перший прослизнути на подвір'я, та голова притримав його за плече.

– Ти, хлопче, постій, – наказав, – тепер наша справа. – Він пропустив наперед хлопця у вишиванці, той, зігнувшись, югнув до клуні і з'явився одразу з Юрковим шмайсером.

Рука голови, яка все ще лежала на Юрковому плечі, легко стиснула його, це можна було зрозуміти як вияв довір'я чи вдячності, проте голова нічого не сказав – узяв у «яструбка» його карабін і подався на подвір'я.

Вони зупинилися біля криниці. Хлопець із шмайсером зайняв позицію саме тут – звідси проглядалися вікна з другого боку хати й він міг вільно скосити автоматною чергою людину, яка вистрибнула б з вікна й намагалася б втекти через городи.

Білявий зупинився біля вхідних дверей, а голова постукав у вікно.

– Хто? – запитала господиня трохи згодом, не розсуваючи фіранки.

– Скажи, Зіно, своєму гостеві, – мовив голова твердо, – аби здавався. Бо ми оточили твою хату й нікуди йому не дітися!

Фіранки ворухнулися ледь-ледь, наче в хаті нікого й не було, ніхто не відповів, і тоді голова сказав голосно й рішуче:

– Ламатимемо двері, жінко, адже ж мусите розуміти, що нікуди йому не дітися, для чого ж спротив?

Але хата стояла мовчазна, немов справді нікого в ній не було, і голова засумнівався б у повідомленні цього юнака, якби тільки не автомат, котрий той добровільно здав, і не тремтіння фіранок.

Голова відступив на кілька кроків од хати, щоб з розгону вдарити тілом у двері, і тут пролунав перший постріл – голова почув, як щось зачепило його плече, наче огрів хтось дрючком, однак по інерції все ж кипув тіло на двері, вони затріщали, та витримали, – міцні двері, збиті з товстих соснових дошок.

Підскочив кульгавий хлопець, спробували виламати двері, але вони не піддавалися.

Голова зі зла вдарив прикладом по замку – певно, засув був погано засунутий, бо після другого удару клямка чи засув відскочили й двері розчинилися.

Голова вистрілив навмання і в сіни, проте ніхто не відповів – хлопець посунув у темряву, та голова схопив його заруку.

– Не лізь, – застеріг, – тут слід обережно.

Він шмигнув у сіни боком попід стіною, намацав двері до кімнати, ривком розчинив їх і ввірвався всередину – метнувся одразу вбік і зупинився, намагаючись зорієнтуватися в темряві.

Ліворуч побачив двері до кухні, попереду – до другої кімнати. Голова навшпиньки перебіг туди, але раптом із двору почулася автоматна черга й мало не одразу вибух гранати.

Гранат «яструбки» не мали, отже, кидав диверсант, голова прикладом висадив віконну раму й вистрибнув на подвір'я.

Харитон, зачувши вимогливий стукіт у двері, скочив з ліжка й швидко почав одягатися. Він був готовий за дві хвилини. Побачивши у вузьку щілину між фіранками чужих людей, вистрілив і метнувся до вікон, що виходили до саду, але вчасно помітив засідку біля криниці.

А в двері вже тарабанили…

Харитон нечутно поліз на горище. Визирнув у віконечко, вибив його ударом ноги. «Яструбок» дав по ньому чергу, й тоді Харитон кинув у нього гранату. Слідом за вибухом спритно просунув тіло у вузький отвір і зістрибнув на землю, югнув до саду – за ним починалися городи, а там сам біс не страшний – аби не було засідки в саду.

От і перші дерева – скоріше до них…

Позаду вдарив постріл, – Харитон пригнувся і побіг, кривуляючи.

Голова, вистрибнувши з вікна на подвір'я, побачив тінь, Що метнулася до саду. Став на коліно й відкрив вогонь 3 пістолета, але тінь метляла поміж деревами, й важко було влучити. Зовсім поруч почувся лункий постріл – голова скосував туди: «яструбок» навстоячки бив з карабіна.

– Ех, втече! – розпачливо вигукнув голова й ще раз вистрілив у тінь, що віддалялася.

«Яструбок» побіг навздогін, накульгуючи, проте тінь нараз зупинилася, почувся короткий пістолетний постріл, і хлопець упав.

«Федір! Невже Федір?.. – встиг подумати голова, і тут з-за клуні вдарили по диверсантові автоматною чергою, – Слава богу, Трохим оклигав!»