Валбіцин не без жалю поставив коньяк до бару й наочно продемонстрував твердість руки: скинув піджак, закотиа рукав і запропонував Іполитову помірятися силою. Але той відмовився, холодно глянувши на інструктора. Нехай не думав про себе високо – кожен робить те, що йому належить, і цей лисий випивака мусить знати своє місце.

Другий інструктор був однолітком Іполитова і навіть схожим на нього. Він поводився скромно, сів у крісло під торшером, де вчора ввечері Сулова демонструвала свої принади, дивився на Іполитова зацікавлено і з симпатією.

– Оберштурмфюрер СС Телле, – представив його Краусс. – Разом з ним ви у деталях складете свою легенду. Точніше, свою і Сулової, бо від ваших легенд, сподіваюсь, ви розумієте це, багато в чому залежить успіх операції.

Іполитов ствердно кивнув. Вони з Крауссом у загальних рисах уже прикинули варіанти легенд. Передбачалось, що він матиме документи майора, який був важко поранений на фронті, потім лікувався в госпіталі й нарешті одержав відпустку для одужання.

Телле усміхнувся якось м'яко й вибачливо, попросив:

– Чи не могли б ви, гер Іполитов, роздягнутися 'до пояса?

– Навіщо? – аж сіпнувся той. – Ви ж не лікар, а мене обстежували найкращі професори, чи не так, Краусс?

Штурмбанфюрер також зиркнув на Телле здивовано, однак той повторив:

– Дуже прошу, роздягніться. До речі, де ваша дружина?

Іполитов тицьнув пальцем у стелю:

– Наводить красу.

Телле схвально кивнув, і Іполитов скинув сорочку та майку. Стояв перед оберштурмфюрером – мускулястий, сильний, не соромився себе, бо знав, що має добру статуру, про це йому казала не одна жінка.

Але Телле оглянув його скептично й примусив повернутися спиною. Похитав головою невдоволено.

– Ви провалилися б із своєю легендою через тиждень, а може, й раніше, – сказав тоном, що виключав заперечення.

– Це чому ж? – щиро здивувався Іполитов. – Ми із штурмбанфюрером Крауссом…

Однак Телле не дав йому доказати.

– В основному легенда мені подобається. Та ось ви, тяжкопоранений майор, ідете до лазпі. В Москві зараз важко з готелями й квартирами. Ванни є далеко не всюди, та й взагалі люди там ходять у лазні. Найфеїненебельніша лазня в Москві, якщо не помиляюсь, Сандуновська?

– Найпопулярніша, – уточнив Іполитов.

– Це не міняє суті справи. Ви йдете до лазні або з якогось іншого приводу роздягаєтесь при сторонній людині, і що ж вона бачить? Розкішне тіло спортсмена без жодної подряпини… у тяжкопораненого…

Краусс аж закрутився на стільці.

– Ну, Телле! – вигукнув. – Ну й голова! Телле подивився на нього холодно.

– Я, штурмбанфюрере, професіонал, – одповів, – розвідник, який мусить передбачити всі ситуації.

– Що ж робити? – розгубився Іполитов.

– Сьогодні ж ляжете до госпіталю. Вам зроблять пластичну операцію, і ваші рани ні в кого не викликатимуть сумніву.

– Але ж це затримає нас! – вихопилося в Краусса.

– Краще затримка на тиждень, ніж провал. Іполитов кивнув: справді, слід передбачити все, та й взагалі кожне відтягування початку операції імпонувало йому: туди, за лінію фронту, він завжди встигне.

– Дружині скажете, що мусите виїхати на віддалений полігон, – мовив Телле. – Для чого їй знати всі подробиці?

– Так, – погодився Іполитов. – А вона нехай поки що попрактикується в роботі на рації.

– Звичайно, – кивнув Краусс, – наші інструктори подбають, щоб мадам не сиділа без діла.

Іполитову не сподобався підтекст, який штурмбанфюрер уклав у слово «мадам» – одна справа, коли він з іронією ставиться до Ліди, але Краусс… Сулова все ж таки його дружина.Мовив твердо, не зводячи очей з штурмбанфюрера:

– Мадам Сулова потребує елементарної поштивості.

– Звичайно, – одразу погодився Краусс: для чого йому сперечатися з цим майбутнім щасливчиком. – Їй будуть створені всі умови.

– Поки ви лежатимете в госпіталі, – сказав Телле, – ми остаточно відшліфуємо всі деталі вашої легенди, а гер Валбіцин підготує належні документи.

– Скільки панові Іполитову доведеться лежати в госпіталі? – уточнив Валбіцин.

– Я ж казав: тиждень.

– За тиждень усе буде готове.

– От і добре.

– Ще кілька днів піде на відшліфування стрільби з «панцеркнакке».

– Тобто через десять днів розпочнемо операцію? – Обличчя Краусса розпливлося в задоволеному усміху. – Я можу доповісти в Берлін?

– Гадаю, не помилитесь.

– Чудово, за цей час і літак перероблять.

Іполитов почав одягатися. Застібав сорочку, а пальці погано слухалися його.

Десять днів! Ще десять днів розкішного життя, а потім…

Нараз намацав у кишені бронзовий брелок. Якийсь біс підштовхнув його, а може, просто захотілося похвалитися – дістав і мовив не без пихи:

– Знаєте, що це таке, панове? Бачите, бронзовий чорт, талісман самого Отто Скорцені, він брав його з собою в італійський вояж, коли звільняв дуче. Бачите подряпинку? Штурмбанфюрер зачепився за колючий дріт, коли перестрибував через паркан. Карабінер уже підвів зброю, та наш герой випередив його. Я впевнений, цей талісман приносить щастя.

– І Скорцені подарував його вам? – недовірливо запитав штурмбанфюрер.

– Як бачите.

– Дайте подивитися.

Іполитов простягнув брелок Крауссу на долоні так само, як показував йому Скорцені Зірку Героя, взяту в полоненого генерала. Дивлячись, як обережно торкається бронзового чорта штурмбанфюрер, як потягнулися до нього розморений коньяком Валбіцин і сухий та розважливий Телле, Іполитов остаточно увірував у свою щасливу зірку, тим більше, що зірку матиме таки справжню.

– І прошу врахувати от що, панове, – сказав владно, наче й справді міг наказувати. Але ніхто ані жестом, ані словом не заперечив йому, й Іполитов наголосив: – Завтра чи післязавтра сюди, до «Цепеліну», надійдуть з Головного управління імперської безпеки Золота Зірка Героя Радянського Союзу та орден Леніна. Справжня Зірка й справжній орден. І документи, які свідчать, що цієї найвищої радянської нагороди удостоєний майор Таврин. Майор Петро Таврін, зрозуміло?

– Чого ж тут не розуміти? – процідив крізь зуби Валбіцин, і в його тоні Іполитов відчув неприховану заздрість,

– Ви дивитесь на мене так, наче я і справді удостоєний найвищої радянської нагороди, – сказав.

Валбіцин криво посміхнувся.

– Якби це було так, розмова в нас вийшла б зовсім інша. Уявляєте?

– Уявляю, – нараз зовсім щиро зізнався Іполитов. – Дуже добре уявляю, і я склав би вам непогану компанію, але в нинішній ситуації… Розумієте, мені треба вживатися в нову роль, і я просив би вас допомогти мені. Якщо хочете, трохи підіграти.

– Як? – не зрозумів Валбіцин, однак Телле, одразу підтримав Іполитова.

– Ви хочете, щоб ми з повагою ставилися до майора Таврина? – запитав. – Ну, якщо не з повагою, хоча б делікатно?

– Якщо мені не вдасться цілком влізти в його шкуру, можу наробити елементарних дурниць. Уявіть, коли я звикну іронічно ставитись до звання Героя…

Тепер Іполитова зрозумів і Валбіцин.

– А макітра у вас варить непогано, – мовив цинічно.

Іполитов вирішив колись пригадати цьому лисому вужеві (а Валбіцин чомусь нагадував йому саме вужа з червоними очима) зневажливу «макітру», але зараз сваритися не став. Кожна сварка й кожне непорозуміння ішли на шкоду справі, тобто на шкоду йому особисто, – а хто ж сам собі ворог?

Запитав:

– Коли лягати в госпіталь?

– Сьогодні, – відповів Телле, – кожна година має значення.

Іполитов піднявся на другий поверх, де напіводягнута Сулова сиділа перед туалетним столиком.

– Я виїжджаю на кілька днів, – повідомив.

Ліда випнула губи, що мало означати вищу форму аристократичності.

– Але ж мені буде сумно… – просюсюкала.

Іполитов зовсім неаристократично щипнув її за сідницю, – Знаєш що, любко, – сказав вагомо, – ти поки що марафети кинь. Займайся рацією, вдосконалюй майстерність, нам з тобою лишилося зовсім мало, ясно? Робота й ще раз робота. Сулова метнула на нього злий погляд: