– Хочеш їсти? – запитала.

Юрко одразу не зрозумів, про що вона питає, забув, що не їв з учорашнього дня, похитав головою, але відповів зовсім інше:

– Хочу.

– То що ж мовчиш?

– Забув.

– І я про все забула, вибач… – Заклопотано побігла кудись, і Юрко пішов слідом. – Тітка з дядьком на роботі, я зараз щось скапарю…

Виявилось, що в домі є сало і яйця, через кілька хвилин з кухні запахло так смачно, що Юрко вирішив завжди їсти лише яєчню з салом, а якщо до неї знайдеться ще картопля, – бо саме картоплю розігріла на сковорідці Катря, – то життя взагалі робиться дивовижним і чудовим, і ніщо не може затьмарити його.

Катря дивилася, як Юрко їсть яєчню з картоплею, він наминав жадібно, трохи соромився, та нічого не міг вдіяти з собою, так зголоднів, а їй було приємно, що він їсть швидко, бо могла зробити хоча б це для нього, хоча б нагодувати коханого, – сиділа, дивилася, і очі в неї сміялися.

Потім Юрко напився чаю, чай пив статечно, не обпалюючи губи, а Катря заходилася мити брудний посуд, але стояла так, щоб бачити Юрка. Мила посуд, а сама думала зовсім про інше й говорила зовсім про інше:

– Я вже пішла в школу і вловила трійку…

– За що?

– Не до кінця розв'язала задачку.

– Навчишся.

– Я швидко навчусь, – пообіцяла впевнено. – Бо хочу. Ми будемо з тобою все життя. Ти мрієш про це?

– Уже визволили Львів, і я після армії піду до університету.

– Підеш.

– Ти ж була у Львові, пам'ятаєш парк перед університетом?

– Красивий.

– Ми сидітимемо в парку й дивитимемось на людей. Гарно одягнутих і красивих.

– І вони дивитимуться на нас.

– А потім ми гулятимемо алеями й вийдемо на вулицю. Вулиці там кам'яні, але також красиві.

– Дуже.

– І ми ходитимемо до самого вечора. А коли спалахнуть ліхтарі, піднімемось до Високого Замку, там зовсім близько до неба й усе місто під нами. Уявляєш, освітлене місто й красиві, щасливі люди. Нема війни, ніхто не стріляє, всі посміхаються. І ми посміхаємось…

– Так, і ми посміхаємось, – ствердила Катря. – Ми йдемо Високим Замком, ідемо довго-довго, через усе життя.

– Життя таке довге-довге, – підтакнув Юрко, – таке світле й безконечне, й так хочеться жити!

– Хочеться… – Катря обтерла руки й сіла поруч хлопця. – Мені завжди хочеться жити, особливо, коли ти поруч.

Юрко подивився на неї і зрозумів, що життя справді безконечне, хоча може й минути за один день.

«Юнкерс» набирав висоту, й мотори натужно ревіли. Підгоріти сидів на залізній лавочці, спершись парашутом, приладнаним за спиною, на борт літака. Думав: через півтори години він знову буде вдома. Думав саме так: вдома, хоч народився і жив за сотні кілометрів від призначеного місця приземлення, але вважав своїм домом будь-яке село чи хутір там, де свої, він прагнув туди всією душею, рахував оці останні хвилини, поки старий «юнкерс», тремтячи всім своїм залізним нутром, наближався до лінії фронту.

Борис Підгорний потрапив до полону в сорок другому під Харковом. Піхотний лейтенант, він командував спочатку взводом, потім ротою. А у важких боях під Ізюмом мусив прийняти навіть батальйон. Правда, від батальйону тоді лишилося не більше роти, але Підгорний піднімав солдатів у контратаки як батальйонний командир. В одній з атак його контузило, так і лежав на полі бою, поки не підібрали його німці.

Спочатку табір під Києвом, потім Заксенхаузен. Чого тільки не набачився Борис за два роки поневірянь!..

Навесні сорок четвертого дійшов, як кажуть, до ручки, в цей час і приїхав до табору гауптштурмфюрер Кранке. Військовополонених вишикували на табірному майдані, і гауптштурмфюрер запропонував тим, хто бажає потрапити до спеціального навчального закладу, зробити крок уперед.

Трохи повагавшись, Підгорний ступив уперед. Власне, втрачати йому не було чого: відчував, що полишають останні сили, і нехай будь що буде… Краще він, коли перекинуть через лінію фронту, здасться своїм і здасть інших диверсантів, усе ж таки буде хоч якась користь, зрештою, якщо йому навіть і не повірять, то прийме смерть, як належить.

А в школі зустрів Маркова.

Інструктор довго придивлявся до нього, Підгорний не міг приховати своєї відрази до фашистського попихача – вона проявлялася час від часу, хоч він і маскувався. Проте Марков зрозумів Підгорного, і в них відбулася відверта розмова, котра згодом і привела до того, що лейтенант Борис Підгорний піднявся на борт «юнкерса» з важливим завданням.

Підгорний спробував подивитися на себе збоку. Два роки минуло, і наче нічого не сталося. Сидить на залізній лавочці людина з лейтенантськими погонами, правда, колись носив два кубики в петлицях, звик до них, а погони обтяжували плечі. Й документи в нього майже справжні, принаймні інструктор Валбіцін казав, що витримають будь-яку експертизу, і озброєний він офіцерським пістолетом ТТ, на ногах не нові, однак зручні розходжені ялові чоботи, і навіть медаль на грудях.

Усе передбачили німці: старший групи в них – колишній каратель з Білорусії Сліпцевич. Хвалився, що розстрілював і партизанів, і мирних жителів, брав участь у акціях, спалював села. В нього один вихід: вірно служити гітлерівцям, йому потрапляти до рук чекістів ніяк не можна, він точно знає це, але ж і Підгорний з Сержантом Колядою, третім членом їхньої диверсійної групи, радистом, знають це. Он як затуманено дивиться на нього Коляда, либонь, одні й ті ж думки бродять у їхніх головах, і якщо Підгорний не помиляється, вони здадуть Сліпцевича контррозвідці в перший же день, точніше, в перші ж години перебування на своїй землі.

Правда, завдання Маркова ускладнило йому цю справу. Сліпцевича голіруч не візьмеш, його або класти автоматною чергою, або обеззброювати вдвох з Колядою. Треба одразу після приземлення перемовитися словом із сержантом, якщо почне вагатися або відмовиться, класти і його, і Сліпцевича, час не терпить, Марков казав, що його повідомлення дуже термінове й важливе.

Підгорний поправив парашут і зручніше простягнув ноги, Удав, що куняє, проте, час від часу розплющуючи очі, зустрічався з задумливим і запитальним поглядом Коляди – дурень він, чи що, адже я Сліпцевич може зрозуміти сержанта – пальця а рота йому не клади, хитре, стерво. І Підгорний демонстративно відвернувся від Коляди.

Скоро, вже зовсім скоро він скине цей проклятий комбінезон, закопає його й вільно піде по своїй землі. Зовсім вільно, нічого не боячись. Яке щастя, що на його шляху трапився Марков, що він має пароль від нього, що недаремно тоді ступив крок на табірному майдані.

«Юнкере» трусонуло, й відразу він ліг на крило, входячи в крутий віраж. Раптом кабіна літака сповнилася яскравим світлом, і Підгорний збагнув, що вони перелітають лінію фронту й прожектори вже вчепилися в них. І зенітки стріляють по літаку, свої ж хлопці посилають у них снаряди. Один з них вибухнув щойно зовсім близько.

Літак опустився носом униз, мабуть, пілот кинув його в піке, намагаючись обманути прожектористів, але це йому не вдалося, бо світло заливало кабіну й поруч чулися розриви снарядів. Та Підгорйому чомусь не стало лячно. Хоч зенітники й стріляли саме по ньому, Борисові Підгорному, не відбував до них зла й не боявся. Добре б'ють хлопці, і, певно, снаряди лягають щоразу ближче. Літак знову кинуло вбік, Підгорний злетів із лавчини а боляче вдарився рукою об підлогу. Тої ж миті щось важке впало на нього. Борис вивернувся і побачив злякані очі Сліпцевича – посміхнувся злостиво, хотів щось сказати, але не встиг: сліпуче світло затопило мозок, тіло сповнилося болем, простягнув руки, щоб утриматися, однак нічого не знайшов, біль заполонив мозок, страшний біль, який розірвав його.

Снаряд вибухнув, може, за метр від «юнкерса», а може, й влучив у нього – літак розвалився на частини й вони впали у ліс кілометрів за п'ятнадцять від лінії фронту.

До відходу поїзда лишалося двадцять хвилин, проте ніхто, мабуть навіть комендант станції, не знав, коли вія відійде насправді. Час воєнний, насамперед пропускаються літерні ешелони, а звичайний пасажирський поїзд може й почекати.