Правий слід відбився чіткіше, був глибший за лівий мало не на сантиметр, а це означало: людина, що вийшла з лісу на Жашківський путівець, накульгує.
Отже, чоловік ставав на ліву ногу обережно, переносячи всю вагу тіла на праву. А з цього випливало…
Майор відчув, як запашіли в нього щоки. Так, з цього випливало, що людина поранила або вивихнула ліву ногу: невдало спустилася, парашут запутався в дубовому гілляччі, мусила обрізати стропи й впала.
Могло ж таке статися? Звичайно, могло.
Отже, треба шукати людину, що накульгує на ліву ногу, а це значно спрощує їхнє завдання.
До одинадцятої лишалася ще майже година, Бобрьонок дійшов до путівця і, визначивши, що чоловік, котрий накульгував, попрямував до Жашковичів, повернув назад. Напевно, диверсант ще до виходу на путівець заховав парашут і, може, пощастить знайти його.
Цілу годину майор нишпорив по кущах, обстежуючи найпотаємніші лісові куточки, однак сьогодні фортуна вже, невно, відвернулася від нього.
Бобрьонок запізнився до умовленого місця на п'ять хвилин, Толкунов уже чекав – сидів на краю дороги й дивився осудливо: звик до точності й навіть п'ятихвилинне запізнення вважав нехлюйством.
Не звернувши уваги на докірливий погляд Толкунова, Бобрьонок запитав:
– Ну що?
– Нічого, – похмуро відповів капітан. – Я обшукав всі байраки, всі гущавини, – вдарив ребром долоні по коліну, – й нічого. Закляття якесь!
Майор примостився поруч, дістав із сумки бинт. Ще раз цонюхав його й передав Толкунову.
– Де? – одразу збагнув той.
– Метрів за триста від дуба. Перев'язував ногу.
– Чому саме ногу?
Бобрьонок розповів про свої спостереження, і обличчя в капітана посвітлішало.
– До Жашковичів? – запитав.
– Куди ж іще?
– Треба попитати в людей, можливо, хтось бачив кульгавого. – Толкунов підвівся легко, немов відпочивав не кілька хвилин, а принаймні годину.
Майор витримав паузу, потягнувся, лише потому обтрусив пісок з галіфе, й вони рушили до села.
Бобрьонок уважно вдивлявся в путівець, намагаючись побачити знайомі сліди, але так і не знайшов. Лише недавно до Жашковичів проїхали вози з сіном, ошмаття його лежали край путівця – можливо, хтось підвіз кульгавого, треба дізнатися в селі…
Майор поділився своїми роздумами з Толкуновим, і капітан на знак згоди нахилив голову.
Село з'явилося несподівано, перша хата стояла, здається, посеред самісінького лісу, і лише за нею дерева були викорчувані й росла різна городина. Вкрита ґонтом, складена із старих потемнілих стовбурів, хата здавалася меншою, ніж була насправді, вона вразила Бобрьонка якоюсь тужливістю, немов сумувала за кимось чи з кимось; певно, таке враження складалося з-за якоїсь її занедбаності: ґанок похилився, ґонт на даху залшнавів, хвіртка – перехнябилася і весь час грюкала од вітру.
Можливо, коли б біля такої занедбаної оселі росли яблуні чи квіти, вона видавалася б веселішою, однак між жердинами, що огороджували садибу з вулиці, й хатою лежав моріжок з рідким кротовинням і від хвіртки вела ледь помітна стежка.
На ґанку сиділа бабця в чорній хустці. Побачивши військових, заворушилася, і Бобрьонок, штовхнувши хвіртку, що висіла на одній завісі, зайшов на подвір'я.
Привітався, але бабця не відповіла, тільки приставила долоню до вуха, й майор збагнув, що стара погано чує, якщо не зовсім глуха. Він сів на лавку навпроти бабці й запитав, чи не бачила військових, котрі вранці мусили Дістатися до Жашковичів і чекати тут на них з капітаном. Стара похитала головою, Бобрьонок зрозумів, що вона нікого не бачила й хотів запитати, де сільрада, але бабця ще похитала головою і пояснила зовсім виразно:
– Не чую я, синочку, поклич дочку, вона в хаті… А якщо молока хочете, то нема, бо нема й корови.
Майор зайшов до хати, в сінях стояла бочка й висіло на мотузку якесь вереття, пахло застояним житлом: борщем і торішньою капустою чи огірками.
Бобрьонок хотів погрюкати в погано вистругані масивні й важкі двері, але вони розчинилися самі й на порозі стала пишногруда, вродлива й ще зовсім молода жінка із заплетеними, акуратно вкладеними на голові косами. Вона не злякалася, не здригнулася, як буває, коли у своїй хаті нечекано стрінеш незнайому людину. Просто зупинилася в дверях і дивилася очікувально.
– Ваша мати послала мене… – почав майор не дуже впевнено.
Жінка уважно обдивилася його – Бобрьонок помітив, як її очі зупинилися на погонах, – видно, цей огляд цілком задовольнив молодицю, бо посміхнулася і відступила, даючи майорові дорогу.
– Заходьте, – запросила гостинно й навіть якось квапливо, – прошу пана офіцера заходити.
У кімнаті стояли стіл із грубих дощок, кілька таких же табуреток і лава попід стіною. Але за бавовняною строкатою запоною Бобрьонок добачив розкішне нікельоване ліжко з великими блискучими кулями на спинках і поліровану шафу для одягу – зовсім пристойну шафу, котра прикрасила б будь-яку міську квартиру. Це поєднання бідності з відвертим достатком трохи вразило майора, проте його це не стосувалося – сів на лаву, зняв кашкета й запитав господиню, яка стояла очікувально, спершись спиною на комин:
– Ваша хата крайня в селі й путівець попід нею, то я хотів поцікавитись, чи не бачили випадково сьогодні вранці військових, кількох чи одного? Розминулися ми, а домовилися зустрітися саме в Жашковичах.
– А ви самі звідки? – безцеремонно поцікавилася жінка.
– Ну, знаєте, військові…
– Таємниця, значить, – посміхнулася глузливо. – Ні, прошу пана товариша, не бачила.
– І ніхто з чужих не проходив?
– Може, й проходили. За всіма не вгледиш.
– Сьогодні сіно возили… – не здавався майор. – Звідки?
– А з григорівських луків. – Бачили, як везли?
– Ну, бачила.
– І нікого не підвозили?
– А дідько його зна.
Майорові видалося: жінці щось відомо, та чомусь не хоче сказати. Почав з іншого боку:
– Ви коли сьогодні встали?
– А як завжди, на світанку.
– Корови ж нема, для чого так рано?
– За звичкою, – посміхнулася і якось виклично розпростала плечі, випнувши високі груди. – За селянською звичкою разом із сонцем, бо і лягаємо рано. Гасу немає, а вечорами іцо із сліпушкою робити? О п'ятій вже в городі порпалася.
– І машини військової не бачили? Жінка затнулася лише на мить.
– Ні… – відповіла, і майор уловив, що сказала неправду, бо вранці цією ж дорогою, попід цією ж хатою проїхав з лісу через Жашковичі їхній «віліс» – шофер висадив їх з капітаном Толкуновим кілометрів за п'ять від села й повернувся через Жашковичі до штабу армії.
Але для чого їй брехати?
– А в селі чужих людей нема? – запитав.
– Може, й є…
Бобрьонок зрозумів, що нічого не доб'ється від жінки. Підвівся і вийшов на ґанок. Толкунов сидів навпроти бабусі – відпочивав, бо знав, що в їхньому становищі іноді буває важливою кожна хвилина перепочинку.
Молодиця вийшла за майором, Бобрьонок попрощався з нею і запитав, як пройти до сільради.
– Не проминете, – лише відповіла. Стояла на ґанку, дивилася вслід, нараз майор озирнувся і побачив у її очах чи то тривогу, чи то переляк, притишив крок і озирнувся Ще раз, але жінка вже сховала очі, навіть усміхнулася, і майор подумав, що він, мабуть, помилився.
Сільрада розташувалася в одному будинку з крамницею і була замкнута. Бобрьонок помацав великий замок, а Толкунов зазирнув у крамницю. На порожніх полицях лежали книжки, під ними стояв мішок з чимось сипучим, але неходовим, бо в крамниці було зовсім порожньо. Поруч із книжками капітан помітив дві пари тенісних ракеток, зовсім пристойних і, либонь, дорогих ракеток, – але для чого вони в селі? Так і не розв'язавши для себе цю проблему, капітан запитав у продавщиці, літньої жінки у ватянці (незважаючи на спеку), де можна побачити голову сільради.
– А в селі, – відповіла не вагаючись.
– Село велике.
– Велике, – погодилась, – та вуйко Федір на похороні. Бабця Стефанія померла, – пояснила, – то сьогодні ховатимуть. Це недалеко – он там, у завулку. Одразу праворуч, третя хата.