Інформуючи мене про темарій звичайних робітничих балачок в Есені, мій супутник додає:

— Як бачите, еріннерунґ фюр Зеверінґа, — стаатс-комісара в Рурі в 1919-20 ярен, — ще жива, безондерс фюр розстріли пролетаріяту з наказу цього соціял-демократа вахрен каповського путча.

Я набираю тямущого й хитрого вигляду, здається, недоречно підморгую, трамвай в цей час нарешті спиняється після трансрурського рейсу, ми виходимо й прощаємося. Виявляється, що псевдо-шпикові нотвендіґ ґеен на роботу до незмінного Крупа. Підводимо до неба ротфронтівські кулаки, псевдо-шпик вигукує мені в ухо та в мій замучений бльокнот — «Гох Сов'єт Уніон», і ми розходимося. Як червона шапочка, — я залишаюся самотній і нетямкий серед площі, на зоні крупівських труб, домкратів, заліза, шляку, диму, циндри й остаточно чорних будиночків, нещасніших за мене. Бідний Вертер, попавши сюди, кінчив би самогубством раніше, ніж закохався б у Лоту, а до послуг були б крупівські кулі. І коли я викохую надію повернутися, кінець-кінцем, на Україну живісіньким та здоровим, то треба завдячувати версальському мирному пактові, за яким самий дух крупівських гарматних постачань було знищено на кілька сотень тисяч кілометрів навкруги землі.

Незалежно від цього, я таки справді безпорадний. — Питаю кількох перехожих робітників, службовців та дрібних крупівських васальних буржуа. — У всіх одна відповідь: Готель? Ні, вони не знають готелю! Вони люди помірковані й такими ганебними справами не займаються! — Не можу займатися! — Дружина, діти! — Ні, вони не знають, що таке готель! Їм ніколи!

Побожно підходжу до величного монументу, що стоїть серед площі. Це крупівський засипаний шляком шуцман.

Червона шапочка: — «Скажіть мені, будь-ласка, герр шуцмане, як мені дістатися до готелю?!»

Вовк (ричить): — «Готель? Ні, він не знає готелю! Він стоїть на сторожі закону й не може на дорученому йому бекетові дозволити таких запитань!»

Червона шапочка налякана відлітає від шуцмана, зникає в завулкові, блудить, з радістю виходить на якусь трамвайну колію й іще з більшою радістю сідає до трамваю.

— Я плачу кондукторові 10 пфеніґів, що схвалив маґістрат, питаю, чи доїду цим трамом до бангофу, як це написано на дошці, одержую відповідь, що це так, але що зараз трамвай іде в протилежний бік і мені треба спочатку доїхати до кінця, а потім заплатити 15 пфеніґів і їхати назад цим же трамом до вокзалу. Я негайно погоджуюся, та маленька деталь псує всю справу. — Кондуктор захоплено й приязно дивиться на мене. — На жаль, якийсь чорт сіпнув мене спитати про готель і в нього. Кондуктор негайно нагиндичується: — Ні, він готелю не знає, він нічого не знає про готель, йому цікаво знати, за кого я його вважаю?!

Я бачу, що мені в цьому трамваї робити нічого й шнель вилітаю на першій зупинці. Несміливо поглядаю на вікна вагону й помічаю, як мене проводять кілька пар ображених у своїй гідності очей. Що за чорт? Невже я компромітую Радянський Союз? Та чим саме?

Тепер, ще того не вистачило, я стою серед площі оточеної 20-ма бюргерськими будинками. Серед площі ж стоїть і незмінний шуцман, а за площею, в прорізі, видно поле й десь, казна де, — на обрії, — Есен «малиніє в далині», як у поганих поетів верба. Чи не тут народився Ернст Теодор-Амадей-Гофман, чорт візьми мою душу! І невже я мушу бути за Переґрінуса Тіса, а навколо мене ображені, — не втечею майстра блох, а звичайним словом — «готель», — Антони Льовенгуки. І як мені тепер потрапити до Есену, коли я не певен, чи ще позначається далекосяжний вплив Крупа на тих місцях, куди я попав. Боязко, з останньою надією, підходжу до шуцмана.

— Герр!.. Г... г... гго... тель???

Все пропало. І цей, — що спочатку підтримав мою надію, ввічливо козирнувши, коли я готувався до запиту, — після того, як почув слово «готель», — випростав трансокеанські груди й дуже просто почав дивитися крізь мене на буденні явища побуту. Я напевне сказати не можу, але я мислю, я здогадуюсь, що він зумів побачити крізь пальто, як то в мене брюки тримаються лише на одній порваній, брудній шлейці, а плястрон під шикарним кашне абсолютно не годиться для дружнього файф-о-кльоку. В усяким разі він цього не висловив виразом свого обличчя, — німецька поліція ідеально муштрована, щоб зуміти не втворювати сприятливих обставин для шокінґу. Але для мене дас іст я ебен ді зах, що я від погляду цього шуцмана відчув себе первісною протоплазмою. Це викриття настільки мене жахнуло, що кинулося в вічі перехожому пролетарю, добрій душі, і він, пожалівши мене, здається запитав своєю старо-німецькою мовою, чи не задушено моїх батьків при катастрофі в шахті «Зельцер» – «акційного т-ва Фрідріх Круп в Есені». Коли я пояснив йому з жалісним виглядом, що мені потрібен готель, він спохмурнів, як інші, але відтак придивився до мого обличчя, полегшено зідхнув, розсміявся, щось сказав і написав на ласкаво запропонованому від мене бльокноті: «Оскар-Готель». Потім, за допомогою пантомім, показав мені в поле, в напрямку до Есену, на селище з чотирьох будинків, пояснив, що я мушу непролазною грязюкою піти туди по наявному шосе й постукати в двері другого будинку. Я в одчаї вирішив виконати цю самовіддану роботу, — пройти в поле й постукати в цвайтер гавз, — щоб не образити доброї душі, що спинилася й постановила без далекогляду стежити на віддалі, чи успішні мої маневри.

Добра душа зникла з обрію лише тоді, коли я справді постукав у цвайтер гавз.

На мій настирливий провінційний стук у двері, за п'ять хвилин вийшла бліда замучена баба з картоплиною в одній руці й ножем у другій. Вона чмихнула носом, — ну, точно, як у нас баба Палажка, — і запитала, якого біса, — не ручуся, але мабуть так, якого значить біса, мені треба, — тавзенд тайфлів?! При цьому я помітив, що з вікна виглядає друга картоплинка, чоловічий ніс, що мусить належати до юрисдикції адвоката Пателена, а також бути за необхідний аксесуар любого німецького Гансвурста-Пікельгерінґа, — йолопської персони на виноходній свині, рідного братіка нашого Петрушки.

Я ввічливо витяг свій писаний здобуток від доброї душі й показав бабі:

— «Оскар-Готель».

При цьому я забалакав своєю російсько-німецькою мовою.

Баба лячно подивилася на мене. Гансвурст-Пікельгерінґ зник за Стиксом каламутних шибок. Баба замахала руками, головою, — і олівцем:

— Оскар? Іст ніхт цу гавзе!

Що за чорт, чорт візьми мою душу! Вона каже, що Оскара нема вдома! Як це зрозуміти?!

— Фрав! Мені потрібен ніхт Оскар, а готель, звичайний готель, готель, щоб переночувати, готель — шлафен, зіх ерхолен, взагалі іх віль айн цімер хабен! Ґут, зрозуміли?!!

«Ах ти, господи мій боже, ах ти, діду Терефере», як сказав Володислав Сирокомля.

— Зех да!

З цими словами німецька Палажка плюнула мені на черевики «елеґант» від Штілера, та на ґратовані панчохі з Лінден-пасажу і – грюкнула дверима. Знову вискочив у вікні Гансвуртс-Пікельгерінґ і весело засміявся, навіть підморгнув, але це не завадило мені з сумом пересвідчитися по кишеньковому словникові, що бабуня запропонувала мені «гетя». Висловила вона його зі смаком і розбиваючи на складові частини літер, — так, що для мене все було, як намальоване на полотні.

Зниділий, поплентався я назад до трамвайної зупинки, до незмінного шуцмана, до 20-ти бюргерських будинків серед таємничої площі, на якій я спіткав добру душу. Не ймучи вже віри ні собі, ні людям, я, коли підійшов черговий трамвай, — спочатку голосно гукнув до вагоновода:

— Бангоф?

І лише, коли пересвідчився, що вагон справді йде до вокзалу, заліз у цю коробочку для метеликів, де й пришпилив себе, твердо постановивши ані ворухнутися протягом цілого райсу. Про готель я вже нікого не питав. Я здогадався, що це слово в Есені має дуже погану репутацію. Так воно й є. — Згодом я дізнався, що спитати в Есенських перехожих, маючи сумнівний вигляд та за прозаїчних жужеличних обставинах, — про готель, це все одно, що вимагати від людини допомогти дістатися до одного з популярних люпанаріїв. Справді, коли підійти до справи з мірилом есенців, васалів Крупа, що їх годується всіма можливими, й неможливими розвагами аж до пранців, то стане ясна й зрозуміла їхня логіка: людина солідна, що має можливість серйозно жити в готелі, — не швендятиме пішки й трамваями по місту та не питатиме про готель, бо для таких людей існують готельні аґенти й авта на вокзалі, в яких репутація чиста й безневинна, як в янголів. Коли ж про готель, — про цю розкіш, що про неї бідним працівникам і мислити годі, — питає скромно зодягнена людина, як от, приміром, я, та ще й на вулиці, та ще й без хоч нещасненького чемодану, то ясно, чого вона хоче! Для такої людини люди інформації не дадуть, бо й у самих рильце в пушку. Моя ж російська мова їх не то, що не дивує, а навпаки, — перемішуючись з тубільською німецькою мовою, божевільно акцентуючи слова, створює уяву, що я звичайний собі російський сексуально-зголоднілий еміґрантик, яких багато працює у Крупа, тримаючи над собою німба бабників та сифілітиків. Здогадатися, що я радянський громадянин, есенці, звичайно, не вважали за свій обов'язок, — що за егоїзм у мене, — адже звідки їм знати, що все таки, бодай здерідка, вряди-годи, але й до них приїздять в гості східні «зарази». Правильно мислять есенські обивателі: — вони ще не встигли роздивитися як слід людей зі «Сов'єт Руслянд». — Не можуть роздивитися. — Ми їздимо по Берлінах, похапцем оглядаємо культурні установи німецької столиці, а потім або їдемо до другої европейської столиці, або застряваємо в першій, — вивчати «розклад буржуазії». Г’ех, — і моя на тому шапка горить! — Розважаюся хоча тим, що все ж горить не так, як в інших! — Я бачив «розклад», але з не меншим зацікавленням споглядав і німецьку жужелицю, і Рур, і таке інше, що біля нього немає змоги ходити в білих манжетах...