Значить, чуло його серце, що десь за зоряною дорогою жде його кохана, що дивною волею долi його суджену занiс вихор Космосу на другий далекий свiт. Значить, недаром божевiлля, генiй i випадок привели його якраз сюди?!

Дiвчина iншого свiту - очевидно, жриця храму, бо недаром же перед нею стали на колiна всi - пiдняла руку i вказала на небо, щось запитуючи нiжним, ледве чутним голосом. Святослав зрозумiв запитання i ствердно кивнув головою.

Його темнi очi загорiлися великим почуттям любовi, це почуття передалося дiвчинi, i на її вiях затремтiла, мов чудесний дiамант, сльоза. Вона торкнулася блiдими пальцями до його лоба, як колись в галюцинацiї, i гарячий струм пробiг по тiлу Святослава.

Вiн схопив її за плечi, а дiвчина впала на колiна, охопивши руками ноги Святослава. Юрба, побачивши це, заскиглила радiсно i ще стараннiше припала до кам'яних плит площi перед храмом.

Дiвчина швидко зiрвалася на ноги i потягла Святослава за собою до входу в храм, вигукнувши щось до людей високим, дзвiнким голосом. Юрба залишалася непорушною. Дверi тихо вiдкрилися, i Святослав вслiд за жрицею вступив у велетенський зал. Вiн був неосвiтленим, купол примiщення губився в повнiй тьмi. Тiльки якесь зоряне коло, подiбне до казкового вiнця, сяяло блакитними i червоними вогниками. Що це було, Святослав не мiг спочатку розiбрати, а потiм, коли очi звикли до пiтьми, побачив, що вогники - це вiнець на головi грандiозної статуї сидячої жiнки, яка пiдiймалася до самої стелi храму. Бiля нiг статуї горiв свiтильник, кидаючи багрянi вiдблиски на кам'яну пiдлогу.

Дiвчина схопила Святослава за руку, затягнула в невелике примiщення, де панував повний морок, i стала на колiна, змусивши його зробити те саме.

Вiн не розумiв спочатку, що вона хотiла, лише чув, як з її вуст зривалися майже нечутнi слова...

Що вона говорила? Хто знає? Може, молилася своєму невiдомому божеству?

Святослав усмiхнувся. Скрiзь одне й те саме!.. Погодження своїх дiй з примарою, якої нема! Хiба є що-небудь вище або значимiше Розуму, святого i непереможного людського розуму? Аби тiльки правильним шляхом вiн пiшов!

А вiн - Святослав - правильним шляхом iде? Де вiн тепер? Що з ним?

Фантастичнiсть становища, дiвчина-жриця, що поряд з ним бурмотiла свої молитви, переплутали всi думки Святослава...

I здається йому, що вiн не в чужому свiтi, а десь на Землi i поряд з ним... хто ж це? Ах, Мерi! Мерi! Люба Мерi, яка так багато зробила для мене! Ти вiддала менi всю душу i серце! А я тобi? Тiльки муку i безкiнечну тугу!..

Е, нi! Не тiльки це! Ось бiля тебе я бачу дитину... Це ж син! Мiй син! З докором i любов'ю очi Мерi заглянули прямо в душу Святослава, син простягнув худенькi руки, кличе батька... i знову тьма... Даремно все!.. Вороття нема. Позад нього перед ним - зорянi пустелi, що перетинають йому шлях до вороття, а йому залишається тiльки безумна мрiя! Ось вона - дiвчина пiд бiлим покривалом!..

А дiвчина встала, швидко вивела його знову надвiр, до юрби, яка до цього часу непорушно лежала на площi... її очi горiли натхненням. Вона вказала на Святослава, потiм на себе, потiм на небо, зробила рукою коло, мов об'єднуючи щось. Святослав зрозумiв, що тепер вони єдинi, i радiсно закивав головою. I ось у нього з'явилася божевiльна думка - з цiєю дiвчиною вилетiти в простiр i досягнути там надпроменевих швидкостей, щоб удвох з коханою вiдчути блаженство iншого Буття...

Дiвчина нiби зрозумiла його думки. Вона пiдiйшла до юрби, щось прокричала тонким мелодiйним голосам. I юрба зiрвалася на ноги, пiдхопила вмить її i Святослава i з протяжними веселими криками понесла назад, до апарата, через лiсок. Святослав спочатку не мiг зрозумiти, а потiм догадався, що дiвчина наказала юрбi однести їх туди, де опустився на їх планету бог. Жриця напiвзакритими очима усмiхалася в примарному свiтлi смолоскипiв.

Коли пiдiйшли до космольота, на обрiї свiтало. Святослава i жрицю опустили додолу. Вiн пiдхопив її на руки i винiс по спiральних схiдцях до люка. З-за обрiю викотилося жовте сонце, i все навкруг спалахнуло живими фарбами. Заспiвали птахи, зашумiли лiси, розкрилися чарiвними килимами рiзноманiтнi квiти на луках i полях. Вслiд за жовтим свiтилом вийшло друге бiле, набагато менше, i свiт навколо став ще яскравiшим. При появi бiлого сонця юрба знову впала ниць i залементувала...

- Прекрасний твiй свiт, дiвчино, - задумано сказав Святослав, - та я не хочу мiняти свою Землю на твою. Я понесу тебе в iнше Буття. Або загинемо разом, або вип'ємо келих щастя неземного i будемо щасливi навiки, затримавши блаженну мить...

Дiвчина уважно слухала, немов розумiла. Потiм засмiялася, мов дзвiночок, показала на небо, на апарат, поклала руки на груди Святослава. Вона хотiла летiти з ним.

Справдi, для чого йому залишатися тут? В Космос! Туди, де батькiвщина безкiнечного щастя! Вiн перший з земних людей хоче помiрятися силою з безкiнечнiстю!

I Святослав, схопивши знову на руки дiвчину, зайшов до космольота. Люк закрився. Юрба здивовано замовкла.

I ось... велетенське металiчне тiло колихнулось, пiдскочило вгору i понеслось, набираючи швидкiсть, в синi небеса, а потiм зникло в сяйвi двох сонць...

"Бог", що милостиво вiдвiдав їх край, повертався до свого небесного трону, взявши з собою молоду жрицю...

Востаннє глянувши в iлюмiнатор, Святослав побачив, як юрба в релiгiйному екстазi впала ниць на м'яку блакитнувату траву.

КАТАСТРОФА

...Закiнчилась атмосфера планети. Зникло перевантаження. Апарат з божевiльною швидкiстю мчав у простори Всесвiту. Дiвчина-жриця, мов зачарована, слiдкувала за тим, що робив Святослав, потiм захоплено дивилася в перископи на засiяне зiрками небо. Коли вiн закiнчив корегування польоту i включив автопiлот, дiвчина тихо поклала руки на його плечi i уважно почала дивитися в очi Святославу. Два зеленi вогнi запалили в його душi дивне почуття - йому здалося, нiби все те, що з ним вiдбулося: зустрiч з Мерi i Рогеном, полiт, вбивство мiльярдера, зустрiч з красунею-жрицею, що тепер дивиться на нього - все те приснилося йому в довгому i незрозумiлому снi...

Та нi! За стiнами апарата - фiолетова пустеля, чужi зорянi свiти. I вона поряд - жива, гаряча, дивна, кохана.

Святослав пiдiйшов до приборiв i рiшуче включив реостат. Потужнiсть iмпульсiв-розрядiв у каналi виросла вдвоє. За короткий час космольот набере надпроменевої швидкостi, i тодi... тодi вiн, нарештi, узнає, де ж iстина?

Перед очима раптово виплив образ Копилова, продзвенiв його тихий дружнiй голос: "Тут, на Землi, буде вирiшуватись смисл iснування людей, а не в безоднi космiчного простору"... потiм випливло до болю рiдне лице Мерi з заплаканими щоками...

Святослав стрiпнув головою, нiби , проганяючи настирливi думки. Дарма! Вiн через кiлька годин буде знати, чи вiрно вiн зробив, виступивши проти цiлого свiту! Через кiлька годин! А за цi "години" на Землi пройдуть цiлi роки...

В тiлi виникло приємне почуття невагомостi i блаженства. Святослав i дiвчина-жриця сiли в крiсла i дивилися в очi одне одному. I здавалося, що читала дiвчина в очах Святослава повiсть про його життя, про мрiї - чудеснi мрiї, де вона з'являлася з далекого зоряного свiту, щоб тривожити серце, рвати душу, звати розум до шукання Iстини...

Святославу здавалося, що вони розумiють одне одного без слiв. Нiби рядом з ними присутнiй незримий перекладач, бо, незалежно вiд розуму, смисл поглядiв проникав глибоко в їх серця. Легко-легко ставало Святославу, тiло зробилося невагомим. Вiн поглянув на дiвчину. Вона колихалася, мов у туманi. Що таке? її обриси мiнялися, чудове обличчя стало зовсiм прозорим. Святослав провiв рукою по очах, зiрвався на ноги. Кинув погляд на прибори - швидкiсть досягала 680 тисяч кiлометрiв на секунду - майже в два рази бiльше проти швидкостi променя. Значить, наступає той час, коли вiдбуваються змiни в об'єктi, який летить. Це ж тепер вiн i вiдчуває їх! Але як же погано йому! Дiвчинi теж недобре - вона зблiдла зовсiм, закрила очi.