Видовище продовжувалось кiлька годин.

Петро дивився цю мiстерiю i линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа i не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не схованi, як зерно в стрючку, перед очима людей - безмежнiсть космосу... Що, якби оцим венерiйцям показати космiчний простiр, пронизаний свiтлом?

Повз нього пливли i пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячнi гони?

Коли пройшли останнi Сини Риби, той, що вiдсвiчував рожевим, пiдступив до Яворовича i, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сiв поруч i все торкав Петрову руку. Що вiн цим хотiв сказати, Яворович не розумiв, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Вiн явно хвилювався рука його злегка тремтiла. Ще гострiше вiдчув Петро їхню велику бiду вiдсутнiсть звукової мови Самi вони якось спiлкуються, але як? Iнколи Яворовичу починало здаватися, що це вiн втратив здатнiсть говорити, що при аварiї з ракетопланом його контузило. Тодi починав розмовляти сам iз собою або спiвав. Переконувався, що цiлком здоровий, адже чує власний голос. I все-таки нiяк не мiг збагнути, чому ж не чують вони?

Рожевий супроводжував Яворовича в мiсто, зайшов до вiдведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не вiдступав i на крок. Це зацiкавило Петра, i вiн пильно приглядався до його жестiв.

Принесли гiрлянду якихось фруктiв, нанизаних на гнучку лозинку. Як тiльки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий вiдсунув ту гiрлянду, показав, нiбито їсть, а тодi враз упав на пiдлогу i зобразив сон. Виходило, що цi плоди сприяють сну, а вiн не хоче, щоб гiсть спав. Але чому, з якою метою?

Незабаром, коли Рожевий вдався до графiки, Петро почав потроху розумiти його. Iз тих численних каракуль, якi важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому мiстi є подруга (дружина, кохана), тiльки в Рожевого нема вона якось потрапила до Головатих i перебуває тепер у Захмарнiй Країнi. Як це сталося, Петро не зрозумiв, та це його не дуже й цiкавило. Головне вiн зрозумiв добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все i пiти в Захмарну Країну.

Яворович усмiхнувся: от що значить почуття та ще й на Венерi! Але пропозицiя Рожевого дуже зацiкавила його. Намалював лiтака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетопланi.

- Розумiєш, друже. - злегка поляскав його по спинi, - ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше...

Здається, вiн зрозумiв. Сам накреслив на плитцi ту мiсцевiсть, де впав лiтак, i Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє мiст. Мовчки тицьнув пальцем. Тодi Рожевий стер мiста, стер усе, що було накреслено i пiдвiвся. В усiй його постатi, сповитiй жеврiючими спiралями, була рiшучiсть. Вiн почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тодi сторожко повiв його з примiщення Через кiлька хвилин вони вже йшли лiсовою стежкою

Де й дiлася Петрова втома! В темрявi густої венерiйської ночi вiн ступав навмання, але енергiйно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до лiтака, i Рожевий допоможе пiдготувати його до старту... А побувавши в Захмарнiй Країнi, Петро шугне до свого рiдного "Астероїда"!

Стежина вiддiлялася вiд чорної стiни дерев блiдими свiтними шнурами. Петро бачив поперед себе рожевi спiралi венерiйця, i в думцi спливали картини їхньої нiмої мiстерiї на березi моря. "А в кабiнi ж кiноапарат... - з жалем подумав Яворович. - Який фiльм уже був би!".

ДОЛИНА ПРЕДКIВ

Цiлу нiч Рожевий i Яворович iшли без перепочинку. Обходячи i селища, заглиблювалися в хащi, полохали сонних тварин, i тодi Петро милувався жовтогарячим свiтiнням їхнiх очей. Iнколи золотi горошини креслили траєкторiю в повiтрi - то розбудженi птахи перелiтали з дерева на дерево. Було задушливо, Петро спочатку розстебнув комiр сорочки, а згодом i зовсiм її скинув. Але втома не брала його, i вiн подумав, що Венера таки має менше тяжiння, бо на Землi вiн би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кiлометрiв!

По тому, що рожеве свiтiння одягу венерiйця помiтно поблiдло, Петро здогадався, що починає свiтати. I справдi, повiтря поволi свiтлiло, наче хтось фiльтрував його, вiддiляючи темну густину. Тепер уже можна було розрiзнити чорно-синi стовбури дерев, якi виринали з жовтавої iмли. Темрява ще чигала в гущавинi, а там, де лiс рiдший, ставало зовсiм видно.

В гайку карликових дерев, що сягали Петровi до колiн, венерiєць зупинився. Петро втомлено стежив, що вiн робитиме. Рожевий, вiдхиляючи цупке гiлля, дивився на коренi дерев. Ось вiн обережно взяв якийсь плiд, схожий на товстелезного опенька, тiльки без голiвки, i пiднiс його Петровi. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню i почав роздивлятися. Тим часом венерiєць знайшов ще одного такого "опенька" i показав Петровi, як зняти тоненьку плiвочку, що вкриває м'якиш. Почистили. Венерiєць почав потроху вiдкушувати i смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив i собi i вiд задоволення аж прицмокнув. М'якiть цього "опенька" танула на язицi, а сiк нагадував шампанське Здалося, маленькi бульбашки якогось газу вибухають у ротi, i прохолода ллється в груди. Яворович вiдчував, як його покидає втома, як м'язи наливаються новою силою.

Другого "опенька" знайшов уже сам - вони туляться внизу стовбурiв, i не розбереш, чи ростуть з грунту, чи на деревi. "От планета - справжня теплиця! Якби знаття як його садити, - подумав Петро, жадiбно кусаючи, - може б, прийнялося на Землi..."

Хотiв поласувати ще одним, але венерiєць жестами показав, що бiльше, не радить. Тiльки тепер Яворович вiдчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче вiд легкого сп'янiння.

- Ну, гаразд, - обiзвався до Рожевого, - соком почастував, тепер давай їсти!

Той нiби зрозумiв жарт, бо як тiльки вони вийшли з плантацiї карликових дерев, нарвав довгастих плодiв, на смак не то банани, не то грушi, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.

В розпалi жовтавого безтiнного дня вступили в гiрську мiсцевiсть.

Стежка в'юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, камiння, вкрите густою сiткою рослинностi. Взагалi, рослини на Венерi надзвичайно активнi вони вкривають усе: i горби, i долини. Ото тiльки не ростуть на прибережному пiску, а то всюди буяють та ще й у кiлька поверхiв: однi вистелюють грунт, iншi здiймаються над ними на 2-3 метри, ще iншi - сягають у височiнь. Планета й справдi нагадує теплицю, в якiй природа поставила гiгантський експеримент по вирощуванню найрiзноманiтнiших рослин.

На поворотi Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рiдколiсся вiн побачив роззявленi пащi гiгантських рибин, а в них помiтив постатi венерiйцiв. Навiщо ж туди йти? Вiн i так увесь час вiдчуває себе втiкачем, а тепер...

Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий вiдразу вiдчув, що вiн не йде, i обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерiєць пiдiйшов, торкнувся його нiг i пiшов уперед. Петровi нiчого не лишалося, як iти слiдом.

Стежка вивела їх у долину, до пiднiжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що "рибини" видовбанi в скелях, чи, може, то природнi печери, а тiльки вхiд оформлено в традицiйному стилi. Здавалося, величезнi "рибини" видираються з-пiд гiр i нiяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не мiг визначити, але це - перше враження, яке вiн вiдчув, кинувши погляд на широко роззявленi кам'янi пащi. "Рибини" пливуть, хоч i не зрушують з мiсця, пливуть, хоч на їхнiх спинах - важеннi гори. Подiбного Яворовичу ще не доводилось бачити, i вiн у думцi дивувався, що тут є такi будiвничi.

Спробував полiчити отвори: один, два, три, чотири... Далi не видно було в жовтiй iмлi, може, їх там хто зна й скiльки. Велике мiстечко i - якесь дивне. Постатi венерiйцiв у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, нiхто й не зворухнеться.