Пiдвiв голову, кинув байдужий погляд на свої записки, де йшлося про силу слабкої взаємодiї в ядрах атомiв, i тонкi губи його скривилися: все той самий триплет iз трьох частинок, добре знайомi привиди! Та ну його...

- Няумуко, виклич мiс Едну.

Поки електронний секретар пробивався до будiвельної фiрми, Джеймс механiчно гортав списанi аркушi. Звичайно, було б добре - та ще й як добре! - виявити той клятий триплет, але, видно, не йому судилося запалити Темзу... Тепер, дiзнавшись про свою таємницю, вiн вiзьметься за ледi Кук треба змусити її стати трохи щедрiшою до свого лебедя, а що?

- Вiд сьогоднi - я завеликий для своїх черевикiв! - гукнув Джеймс, беручи трубку, подану роботом.

- Ого, ти вже став великим, любий? - почувся голос Едни. - Докопався до найглибшої таємницi?

- Не дошкуляй хоч ти. Зустрiнемось - розповiм.

- Влаштовуєш сьогоднi вечiр?

- Нiяких вечорiв! Менi так зiпсували настрiй, що хiба ти....

- Не гнiвайся, але сьогоднi я можу затриматись на нашому об'єктi.

- Де це?

- Поблизу Сiтi, ну, Барбiкен-центр, я тобi якось говорила.

- А-а... рештки римської споруди. То що, може, вашi екскаватори викопали якусь каменюку?

- Там щодня натрапляють на уламки минулого, але зараз щось сталося, у пiвнiчних тунелях застряли комбайни, мушу туди заскочити.

- От i чудово! - повеселiв Кук-Соммерс. - Бери мене з собою. А звiдти поїдемо на Пiкадiллi - якраз вечiрнi вогнi...

- А в твого Няумуко є лазер?

- Цiвочка невеликої потужностi. Так, для самооборони.

- Вiзьми й його, будь ласка. Може, вiн мене виручить. Джеймс не розпитував, що й до чого, кинув коротке:

- Гаразд, ми вже вирушаємо.

II.

Една аж нiяк не видiлялась красою, проте Кук-Соммерс видiлив її серед iнших. Мiцна, спортивного складу, хлопчакувата блондинка сподобалась йому тим, як тримає бокал з вином, елегантно вiдхиляючи мiзинчика. Той пальчик, нiжний, як пелюсточка троянди, чарував юнака.

Вiдчиняючи дверцi машини, вiн з удаваною веселiстю гукнув:

- Привiт, Мiзинчик!

- Привiт, ювiляре, - вiдповiла Една, всiдаючись бiля нього. - Хто ж це тобi зiпсував настрiй у такий день?

- Знайшлися такi... - похмуро кинув Джеймс, вмикаючи швидкiсть. - До речi, в тебе також подвiйне прiзвище, чому?

- Примха матерi. їй подобається оте дiвоче Дулiтл. А в тебе чому?

- Теж мамина примха - вона облюбувала Соммерса. А твiй... У тебе є батько?

- А як же без батька? Є, звичайно, сiрий банкiвський клерк.

Кук-Соммерс зiтхнув з полегшенням: отже, вона не експериментальна. 1 тут же подумав: а може, було б краще, якби й вона?..

- Ти змiнився на лицi, любий. Щось сталося?

- Кожної митi щось стається, - похмуро вiдказав Джеймс. - Ось ми проминули Пожежний монумент - хiба не подiя? В цей час i Земля пiд нашими колесами описала певну дугу, i сонце, i зорi. Конфiгурацiя свiту мiняється безперервно...

- А як поживають... твої елементарнi частинки?

- Химери... Граються в пiжмурки. А навiщо тобi Няумуко?

- Розумiєш, прохiдницькi комбайни позастрявали у якiйсь надтвердiй породi. - Една оглянулась на робота, що сидiв позаду.- Ти його вимкнув?

- Так.

- Може, Няумуко своїм лазером вiдколупне хоч шматочок - для аналiзу.

- Це для нього насiннячко.

Една зрадiла, видно, їй багато залежало на тому аналiзi, бо вона ж вiдала й попереднiми, i все було в нормi, а це щось сталося, наче змiнився геологiчний профiль будiвельної дiльницi. Кук-Соммерс не дослухався до її балачки, думав про своє. Так чи iнак, а чверть столiття буває раз у життi... Може, махнути в Кембрiдж? Далекувато, "Емпайр-рума" - не першокласний, але затишний ресторан... Нi, на Пiкадiллi таки буде веселiше.

- Приїхали! - не то з радiстю, не то з острахом вигукнула Една. - Оце наше будiвництво.

Крiзь металеву сiтку огорожi Кук-Соммерс побачив величезний котлован, в якому попрацювали сталевi кроти, нагорнувши гори землi помiж заплутаними проходами.

- Справжнiй лабiринт!

- Тут були квартали iз старою забудовою, - Една провела рукою в бiк котлована. - Фашистськi лiтаки скинули на них тисячi бомб. Ти, мабуть, бачив цi руїни, десятки рокiв їх зовсiм не чiпали. Тепер мунiципалiтет розпочав будiвництво житлового комплексу.

- Так воно й ведеться, - сказав Джеймс, подзенькуючи ключиками вiд машини, - то руйнують, то будують.

- О, коли б ти знав, який це проект! I ось раптом усе застопорилось. Бачиш отi тунелi з пiвнiчного боку - отам i трапились поломки.

Кук-Соммерс зиркнув на кiлька овальних отворiв, освiтлених тьмавими лампочками.

- То ми в який? I як спустимось?

- Бери Няумуко, он там - пiдйомник.

Вiдчинивши дверцi машини, Джеймс доторкнувся до свого електронного друга, i той одразу ожив.

- Вилазь, Няумуко, пiдемо.

Робот схилив голову, зiгнувся i досить спритно вибрався з автомобiля. Легко переставляючи свої товстуватi ноги, обiйшов машину ззаду, ступнув на тротуар до дiвчини.

- Вiтаю, мiс Една.

- Привiт, Няумуко.

Кук-Соммерс натиснув брелок (у дверцятах цокнули електромагнiтнi стопори) i, подзенькуючи ключами, вже трохи повеселiлий, сказав:

- Ну що ж, я готовий... з тобою хоч i на край свiту.

Една усмiхнулась:

- Краще сказав би - на все життя.

- На що ти натякаєш, Мiзинчику?

- Пора б уже нам одружитися, любий.

"Невiдомо ще, як ти поставишся до мого походження", - подумав Джеймс, а сказав зовсiм iнше:

- Хiба тобi не цiкаво грати роль у спектаклi залицяння? Ми ж iще... тiльки пiдняли завiсу. А втiм, ось я зроблю якесь велике вiдкриття, загребу мiльйони, i тодi вже розпочнемо другу дiю. Гаразд, Мiзинчику?

Тим часом вони опинилися бiля входу. Една вiдчинила хвiрточку, i всi троє ступили на майданчик перед кабiною пiдйомника..

- Це зi мною... комiсiя, - сказала Една товстому вусатому лiфтеровi, що сидiв у кутку кабiни. Той чомусь пiдозрiло поглянув на робота, але нiчого не сказав, мовчки ввiмкнув рубильника, i кабiна з шумом шугнула вниз.

На днi котлована Кук-Соммерс аж зiщулився. Здавалося, вони йдуть ущелинами, блукають небаченим лабiринтом, по якому змiями повзуть товстелезнi кабелi.

Нарештi потрапили в тунель, забитий порожнiми вагонетками. Тут усе наче принишкло, з металевих тюбiнгiв, що пiдпирали склепiння, беззвучно стiкали сутiнки, стиснений простiр наповнювала така густа тиша, аж важко було переставляти ноги. Один тiльки Няумуко рухався, як завжди, з ритмiчнiстю машини.

У кiнцi тунелю, загородивши його великим ротором, на якому зблискували пощербленi та зламанi зуби-долота, закляк пофарбований у червоне прохiдницький комбайн.

- Поглянь, - кивнула Една у бiк тупика. - Це така машина, що й гранiт крушить, а тут зуби полетiли.

- Ну, то де рiзати? - спитав Джеймс.

- Перед ротором, звичайно, он там, де зламалися зуби цього мастодонта.

- Ану, Няумуко, покажи, на що ти здатний, виручи мiс Едну.

- Прошу вiдiйти назад, - обiзвався робот. - Уже? Вмикаю лазер.

Правду кажучи, Еднi не дуже вiрилось, що тоненький сизий промiнчик, який тiєї митi уперся в iскристу стiну перед комбайном, зможе вiдколупнути хоч грам породи. Проте не зводила очей, пильно стежила, як Няумуко викреслював дугу, а потiм хлюскав по обведеному сегменту своєю блискавкою. Це тривало не бiльше трьох хвилин, а їй здалося хтозна й скiльки, час нiби зупинився.

- Готово, - сказав робот, i тiєї ж митi промiнчик погас.

Кук-Соммерс походжав уздовж комбайна, подзенькуючи ключами, i навiть уваги не звернув, як Няумуко посунув до стiни, пiднiс на рiвень плечей свого металевого кулака i з силою, наче боксер, ударив посеред того мiсця, яке обробляв променем.

Една скрикнула, i Джеймс обернувся: перед ними тьмянiв отвiр.

Обличчя дiвчини спотворила гримаса страху.

- Невже... невже це примiщення? Поглянь - обличковано...

- Авжеж примiщення! - Кук-Соммерс пiдiйшов до пролому. - На щастя, не житлове. Теж нiби тунель. Давай заглянемо? Вдалинi он свiтло.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: