неба, спустошує все,

I нема в нас нi чорних, нi бiлих кiз,

Немає нi чорних, нi бiлих овечок,

Земля потрiскалася без вологи, не родить,

Подих життя вiдлiтає.

Вийняв пастух Буту свого зашморга,

Зашморга вiн вийняв i подався ловити

Однорога.

- А чому б менi його не впiймати?

Я ловив диких кiз - чому б не впiймати

цього Однорога?

Я ловив пантер - чому 6 не впiймати цього

Однорога?

Я пiймав хижу рибу Нур - чому б не

впiймати цього

Однорога?

Зустрiвши Однорога, закинув пастух

зашморг,

Зашморг закинув на голову звiра

I прип'яв, прип'яв його до сухого дерева.

Шарпався довго там Однорiг,

Бив копитами землю, землю виорював рогом,

Та мiцною виявилася петля,

Пастухiв зашморг все щiльнiше стягував

шию.

Доконав пастух Однорога, Буту його

доконав!

- Лишайся, пастуше, у нас,- просили

люди плуга,

Тепер потече вода, що дає життя пустелi,

Поросте зерно, кошари наповняться

вiвцями,

Буде молоко i пиво, пастуше, лишайся!

Як друг, як дорогий гiсть

Увiйди до нашого дому!

Не лишився Буту, далi пiшов пастух

Все на схiд, все на схiд i на схiд.

Вступив вiн у кедровий лiс,

Прекрасний кедровий лiс, повний живностi.

Буту прилiг спочити бiля джерела,

Напився студеної води i лiг спочити у

тiнi,

Що захистила його од палючого сонця.

Прокинувся пастух вiд нiжного дотику,

Побачив бiля себе красуню - може, то

Iнанна?

Вогонь охопив його - дiвчина була як

богиня Iнанна!

"Поцiлуй мене!"- закликали її очi.

"Поцiлуй мене!"- волали її уста.

"Вiзьми мене, вiзьми мою дiвочiсть!"

Гукала її постать струнка.

Обiйняв її пастух, притиснув до себе,

До себе притиснув красуню, поцiлував її

очi,

Цiлував її уста, нiжив тiло,

Та оволодiти нею не наважився,

Не став нею володiти!

Схопився й пiшов Буту

Все на схiд i на схiд шукати Країну

Щастя.

Довго блукав пастух у горах,

Довго блукав помiж голим камiнням,

Дерся все вище й вище до неба.

Там, за горами, мала бути недосяжна

Країна Щастя,

Країна, в якiй нема ядовитих гадюк,

Немає шакалiв i тигрiв,

Не виють вовки i гiєни,

Країна, де немає страждань,

Немає тривоги i ляку,

Країна Щастя, де всi люди - брати.

Там, за горами, має бути недосяжна Країна

Щастя!

Втомився Буту, дуже втомився,

видираючись вгору.

З кожним днем все меншало в нього сили.

А коли досяг нарештi вершини, не лишилося

й краплi,

I краплi сили уже не було в пастуха!

Все ж поглянув вiн у далеч, а там лиш

сизе марево,

Що тремтiло над безконечною пiщаною

пустелею.

Гола пiщана пустеля, скiльки й видно

було, лежала за горами...

I впав тодi Буту, i подих життя вiдлетiв

од нього,

Бо гiрський бог Дингiр кинув на нього

погляд смертi...

...Весною до Миколи навiдалася Гросбух. Зиму пробула вона в матерi, марно ждучи Миколиного вiзиту, а потiм узяла та й навiдалася. Адже до Миколи прийшло визнання, нечуваний успiх. Колишня дружина спочатку зрадiла, а потiм розлютилася: знову щастя крадеться мимо...

Зустрiч була холодна i стримана до краю. Микола не чувся винним, не пробачався i не благав простити.

- Ну, а як ти сам - знайшов уже своє щастя? - не без iронiї спитала Гросбух, iдучи до дверей.

- Ми весь час у дорозi до щастя... - не бажаючи помiчати iронiї, сказав Микола. - Тiльки в кожного свої шляхи. I найголовнiше - не заблудитися...