- Слухай... я на Хрещатику...

- Хто це?

- Не впiзнала? Це ж я!..

- Куди ви дзвоните?

- Це я, Соломiє, Сергiй...

- Ти? - її здивований голос звучав для нього музикою. - Що сталося?

- Та сталося. Давай зустрiнемось на Володимирськiй, розповiм. I виставку квiтiв побачимо.

- А де саме?

- Отам, де зустрiчались... у першiй молодостi!

Може, це було й сентиментально, та певне, що так, але вони зустрiлися в ажурнiй альтанцi, що приткнулася на крутому зламi верхньої тераси. Звiдси вони не раз i не двiчi милувались краєвидом Подолу, блакитним Днiпром, густими парками, що зеленою хмарою опустилися на його схили.

- Скiльки рокiв... i ти мовчала?

Вона мовчала й зараз. Довго сидiли, не проронивши й слова. Нарештi Соломiя озвалась:

- А ти помiтив, що вiн на тебе схожий? Ага, ти ж, певне, ще не знаєш: на республiканському турнiрi школярiв Сергiйко зайняв перше мiсце!

- Я на це сподiвався, вiн здiбний.

- Та здiбностi, може, в нього i є, а головне - твiй подарунок...

Сергiй Антонович усмiхнувся:

- Розкрию тобi секрет, тiльки гляди - нi слова Сергiйковi. Я йому сам потiм скажу. То звичайнiсiнька ручка, нiякого пристрою в нiй немає.

- Психологiчний експеримент?

- Авжеж.

- Ну, що ж, вiтаю, i цей вдався.

- Якби менi ще вдалося...

- I ти не знаєш? Не впевнений?

- Нi.

- А ще телепат... - Соломiя притулила долонi йому до щiк i поцiлувала. Як колись. Як за першої молодостi!

Не даремно ж сказано: гора з горою не сходиться, а людина з людиною...


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: