Василь Бережний

Повiтряна лiнза

Це сталося в серединi липня в одеському будинку вiдпочинку "Приморський" - їх там чимало вздовж берега за Великим Фонтаном. Була незвичайна жара, навiть для Одеси, i цiлком природно, що новоприбулий високий, худорлявий чоловiк у бiлому лляному костюмi - попросив дiєтсестру посадити його на верандi, яка великим сегментом видавалась у бiк парку. Густолистi софори, що росли бiля самiсiнької балюстради, прикривали рiзнокольоровий пластиковий козирок веранди вiд пекучого сонця. Тут легше дихалось, не те що в залi.

Чоловiк у бiлому роззирався навколо, поки дiєтсестра метикувала, куди його посадити.

- О, згадала. Є одне мiсце! - Вона почала пробиратись помiж столиками, новоприбулець простував за нею. - Ось, будь ласка, сiдайте бiля Кирила.

Кирило - хлопчик рокiв шести - подивився спiдлоба на чужого дядю i невдоволено засопiв. Бо, хто його зна, чого можна чекати вiд цього незнайомого. Може, вiн вiзьметься допомагати мамi в її "пiклуваннi": з моря вилазь, щойно зайшов, за столом з'їдай усе до крихти... Процес годiвлi особливо набрид хлопцевi. Мама вважає, що наїдатися - то головне в життi, а тому старається напхати Кирила по саму зав'язку. Почали вчити його грати на пiанiно, то тепер мама щоразу примушує з'їсти зайвий бутерброд з маслом то за Бетховена, то за Чайковського чи Паганiнi... А коли й це не допомагає, тодi мама накидає собi на голову простирадло i танцює перед ним - аби тiльки їв. А що вигадає цей дядько? Бач, уже всмiхнувся до мами, i вона сказала:

- Номiнально мене звати Лариса Тимкiвна, скорочено - Лайтi, просто Лайтi.

Незнайомець усмiхнувся, але не встиг i слова сказати, як вона заторохтiла:

- Може, ви вплинете на мого Кирила - зовсiм не хоче їсти! Я думала, на свiжому повiтрi в нього з'явиться апетит, але де там, хоч я й на нього купила путiвку.. От бач, синку, ось i дядя не любить, коли дiти погано їдять...

Кирило поклав ложку i стиснув губи, вичiкуючи, як реагуватиме на це чужий дядя. А той усмiхнувся, по-змовницькому пiдморгнув до Кирила i сказав:

- Якщо зголоднiє, то їстиме, правда?

Це одразу сподобалось хлопцевi.

- Авжеж! - просяяв.

З тiєї митi вони й подружилися.

- А як вас звати? - якось запитав Кирило, нахиляючи голову набiк i примружуючи очi. Незнайомець завагався, нiби не знав що вiдповiсти, а потiм сказав:

- Ну... називай Нейба.

- Нейба? - повторив Кирило. - Смiшно як...

Тих два тижнi, що передували подiям, про якi тут iдеться, Кирило i дядько Нейба були нерозлучнi. "Налагодилось i харчування Кирила, - як потiм пригадувала його мама. - То, було, тримаю ложку з бульйоном, аж рука менi болить, а вiн стулить губи i жує, i бульйон пережовує! А при тому Нейбi в дитини нарештi з'явився апетит".

Разом з дядею Нейбою Кирило стрибав з мiсточка в воду, плавав, пiкся на сонцi.

Коли вони лежали на поролонових пiдстилках, Кирило просторiкував про всяку всячину, так i сипав запитаннями.

- А як вода надходить до вершини дерева?

- А чому море не ллється на небо?

- А чи є ще десь така планета, як наша Земля, така самiсiнька?

- А чому... А чого...

Нейба окине замисленим поглядом синяву моря та й почне розказувати... У Кириловiй уявi постають химернi картини, в яких переплiтається казка i дiйснiсть, сон i мрiя. Слухаючи, Кирило аж рота роззявляв - так йому було цiкаво.

- Усе в свiтi, Кириле, взаємозв'язане... - говорив Нейба, поглядаючи на море. - I оцей ось камiнчик, i ота хвиля, що хлюпочеться в берег, i акацiя над урвищем, i дельфiн у глибинi. Всi цi незчисленнi зв'язки можна простежити, а є ж iще й такi, про якi земляни й не здогадуються...

- Земляни? - перепитав Кирило. - Якi це?

- Ну, ти, твоя мама, ось пляжники... Усi, хто живе на Землi.

- Мама, певно, й не здогадується про те. А ви? - схиливши голову набiк, хлопчик хитро примружив очi. - Ви знаєте?

Нейба усмiхнувся:

- Трохи знаю... Свiт подiбний... Ну, як би тобi наочнiше пояснити? Свiт подiбний на велетенський будинок. Оцей ось простiр, що ти бачиш, - суходiл, море, небо, - це тiльки одна квартира. Поряд - iншi, багато iнших, зовсiм не таких.

- От цiкаво!.. - зiтхнув Кирило.

Лайтi, вибравшись з води i розтираючи рушником своє сите, засмагле тiло, теж слухала розповiдi Нейби. "Хоч i дурницi вiн плете, - думала собi, - але нехай, Кирилко добре їсть - чого ж iще треба?" I прихитрялася навiть на пляжi згодувати хлопцевi то пирiжок, то кульок золотистих абрикосiв чи хоча б два-три червонi помiдори.

Все йшло добре, вiдпочинок уже наближався до кiнця, i Лайтi навiть не пiдозрювала, що водночас наближаються подiї, яких вона не забуде до скону.

А почалося ось як. За обiдом Нейба кивнув у бiк алеї, що йде вiд веранди до широкого "проспекту". Алея заставлена трапецiями iз залiзних трубок, пофарбованих пiд алюмiнiй. На деякi з них поп'ялася виноградна лоза, а всi iншi стоять голi, нiби тiльки для того, щоб подiляти простiр на рiвнi призми. Кириловi алею видно було з правого боку, з ребра. У дальнiх просвiтах помiж бiлими стоянками нiби плавали в повiтрi великi червонi плями - то полум'янiли канни.

- Зверни увагу, Кириле, - сказав Нейба, - отам, в кiнцi алеї, наче збiльшувальна лiнза. Дивись, який височенний чоловiк!

Кирило поглянув - справдi. Чоловiк дiстає головою до металевої дуги. Та ось вiн пiдiйшов ближче i одразу поменшав, став таким, яким вiн є насправдi. Це зовсiм невисокий дядя, Кирило бачив його не раз.

- Ти диви... Чудасiя!

Кирило покинув їсти i невiдривно дивився в кiнець алеї. Кожен, хто повертав сюди чи прямував туди, здавався карикатурно високим i тонким, як у кривому дзеркалi кiмнати смiху.

- Повiтряна лiнза, - сказав Нейба.

- Ану ж я побiжу туди, а ви дивiться! - схопився з-за столу Кирило.

Не встигла мама й слова вимовити, як вiн уже вибiг пiд бiлi трапецiї алеї. Добiг у кiнець - мама аж пирснула зо смiху, побачивши, який вiн зробився високий. Та ось Кирило крутнувся - i зник. Наче розтанув у повiтрi, нiби там його й не було. Тiльки жеврiють розмитi плями канн.

- Обiд холоне, а вiн затiяв гру, - невдоволено промимрила Лайтi, зиркнувши на Нейбу. А той лише загадково посмiхнувся.

Повернувся Кирило десь, мабуть, через пiвгодини - Нейба вже скiнчив обiд, а мама була як чорна хмара. Як. раптово зник, так раптово й з'явився, на мить закривши собою червонi плями квiтiв. Прибiг захеканий, збуджений.

- Ой, де я був! Ось подивiться, що тут...

Кирило поклав на стiл коробку, загорнуту в срiблясту фольгу i навхрест перев'язану блакитною стрiчкою.

- Ну, їж, їж, все вже прохололо, - примирливо сказала мама i взялася розпаковувати коробку. Найперше вийняла якусь химерну iграшку - з великої прозорої кулi витикалися малi, рiзних кольорiв i вiдтiнкiв. Покрутила в руках, притиснула пальцями - iграшка розпалася на сегменти, кубики, призми i кульки.

- Де це ти взяв?

- Менi подарували... Там такi хорошi люди! Побачили мене, обступили, усмiхаються...

- Так ти в корпус забiгав, нечемний хлопчисько?

- Нiякого корпусу там нема, - вiдказав Кирило, уминаючи пирiг. - Там якийсь... ну, такий павiльйон, i всього-всього повно!

- Що ти мелеш? - Лайтi взяла з коробки цукерку, також обгорнуту фольгою. - Тут, на територiї, немає нiякого магазину. Невже змотався на шiстнадцяту станцiю?

- Та нi, я тут ось був.

Лайтi пiдозрiло подивилась на сусiда:

- Це ви дали йому грошей?

- Нi, - знизав плечима Нейба. - В мене ледве на путiвку вистачило.

Вiн сказав це з серйозним виглядом, та Лайтi помiтила ледь вловиму посмiшку на його тонких губах. О, її не проведеш! Дає хлопцю грошi, а потiм...

- Там без нiяких грошей, мам, чесне пiонерське! - засмiявся Кирило.