М'який поштовх. Над нею схилилося чиєсь обличчя. Сивуватi брови, примруженi очi.

- Як ви себе почуваєте?

Ярина хоче сказати, що їй хороше, гарно, але слова застряють у горлi.

- Не хвилюйтеся, бачу - все йде на краще.

...Сiм днiв i сiм ночей в Iнститутi космiчної медицини йшла боротьба за життя юної селенiтки. Коли дiвчину винесли з ракети, серце її зупинялося, пульс був ниткоподiбний. Посинiлi губи не ворушилися, очi не реагували на свiтло.

- Шок.

- Лице Гiппократа.

I Геннадiй бачив тiнь смертi на Ярининому обличчi, але короткi фрази, якими перекидалися лiкарi, вцiляли йому в самiсiньке серце.

- Вона житиме?! Скажiть: житиме?

Лiкарi знизували плечима. Шансiв мало, ну, просто вони мiзернi, майже нуль. Але...

I ось спрацювало оте саме "але". Усмiшка на обличчi старого лiкаря батькiвська, любляча, пiдбадьорлива - та ще доброта в його вицвiлих очах додали Яринi сили.

- Менi добре, - спромоглася вимовити. - А що це за ефекти? - Ярина обвела поглядом шумливi крони дерев.

- Ефекти? - Обличчя старого лiкаря знову засвiтилося усмiшкою. - Нi, все це так i є. I дерева, й небо... Увечерi побачиш i свiй Мiсяць. Тут нiяких декорацiй немає, дiвчино. Бо хiба ж є кращий лiкар, нiж сама природа?

Отак почалося знайомство з ласкавим i грiзним свiтом Землi.

Яринi розповiли, як її, майже безнадiйну, доставили сюди, як почали лiкувати за спецiальною методикою i що лiкарняним лiжком для неї є озерце мiж деревами, а в ньому - цiлюща вода... I повiтря, насичене фiтонцидами, напоєне ароматом трав, i голубiнь неба - все тут допомагає заспокоїти бiль, впоратись з тими руйнацiями, якi заподiяло перевантаження.

З кожним днем Яринi кращало, та й лiкарi обнадiювали: скоро наша русалочка вийде на берег!

- Вiдбувається адаптацiя* органiзму, дiвчино, - говорив старий лiкар. А потiм одягнемо костюм з корсетом, уже замовлено...

______________ * Пристосування до нових умов.

- I я зможу ходити?

- Авжеж. Спершу, мабуть, на милицях. А потiм, коли хребет змiцнiє... Резерви молодого органiзму величезнi.

Яринi кортiло дiзнатися, чи вiн так i думає, чи всi цi заспокiйливi розмови - лише психотерапiя. Зосередилась, але нiяких iнших думок не сприйняла. Виходить, слова iдентичнi думкам, це ж добре! Очi їй повнилися блиском, життям. А як зрадiла, коли нарештi було дозволено вiдвiдини Геннадiю!

- Та ти й справдi живеш, як русалка! - Хлопець став пiд березою, щоб Ярина могла його бачити. - Можна, i я до тебе?

- Русалки ж топлять - не боїшся? - кволо усмiхнулась Ярина.

- Ба не боюся, - весело вiдповiв Геннадiй. - Ти ж мене любиш!

Дiвчина зашарiлася, повела очима навколо: чи нiхто не чує?

- Не лякайся, тут нiкого нема, - продовжував зухвалець. - Вони ж знають, що ми закоханi, от i...

Отак, жартуючи, Геннадiй освiдчувався в коханнi, а дiвчину обсипало жаром, їй здавалось, що вiн просто кепкує, бо навiщо йому отака руїна? Але як не зосереджувалась, прихованих думок не вловила.

- Ти в цьому плавучому мiшку, Яринко, немов оранжевий кокон...

- А... а можна хоч трохи помовчати?

- Для тебе я згодний на все! Мовчу. Послухай тишу, вона теж...

- Ну, я ж прошу, Гено...

Хлопець затулив собi рота долонею i стояв, кидаючи на Ярину смiхотливi погляди. Вона не вiдводила очей, дивилась пильно, аж брови їй збiглися над перенiссям, та марно - "радiостанцiя" мовчала.

- Ти чимось невдоволена? - Геннадiй опустив руку. - Що тобi сказала тиша?

- Пiдiйди ближче, посидь коло мене.

Юнак умостився над самiсiнькою водою бiля її узголiв'я. Лице його спохмурнiло.

Минала хвилина за хвилиною, а тиша так нiчого й не сказала Яринi. Дiвчинi стало ясно: вона втратила такий дарунок природнi Аж лячно - тепер вона зовсiм беззахисна, немiчна... 1 Геннадiй її не любить... Авжеж, не любить... Чемнiсть та ще, може, жаль... Жаль до iнвалiдки...

- Ну, що, вже можна говорити? - обiзвався Геннадiй.

- Не треба.

- Що з тобою, люба? Губенята надулися, очi сполоханi. Чому б то?

Грайливо-насмiшкуватий тон ще бiльше роз'ятрив серце дiвчини. Змусила себе мовчати. Заплющила очi й так лежала, мов мумiя.

Геннадiй устав, постояв ще трохи. Намагався "розворушити" Ярину, але вона не обзивалася. Юнак знизав плечима та й пiшов, мiркуючи про таємницi дiвочого характеру. Ну, чого б ото? Чим вiн її образив?

На терасi клiнiчного корпусу бiля столика з апаратурою сидiла медсестра - лiтня жiнка з посрiбленим волоссям. Вона привiтно поглянула на Геннадiя i спитала:

- Ну, як там наша Яриночка?

- Чогось не в гуморi.

- Глядiть, - жартiвливо посварилася медсестра. - На екранах сплески чи не сердечнi дiла?

- Сердечнi? При чому тут цей насос?

- Який насос? - здивувалась медсестра.

Геннадiй скривив обличчя усмiшкою:

- Серце, хiба ви не знаєте? Це ж просто насос, його функцiя перекачувати кров, та й тiльки.

- Та й тiльки? - здивувалась жiнка. - Е, нi...

- Це ж наукове визначення.

- Визначення... Функцiя... Дуже мудрi ви стали. - Медсестра замовкла, тривожно поглядаючи на зеленкуватi миготливi екранчики. Обличчя їй враз пополотнiло: - Ой лишенько! Що сталось?!

Прожогом кинулась iз тераси, чимдуж побiгла до Ярининого озера. Геннадiй - за нею.

Втонула! Яскраво-оранжевий спальний мiшок просвiчував з глибини, нiби там палало багаття.

Медсестра, як була в халатi, так i стрибнула в воду.

V

Майже тиждень Геннадiєвi не дозволяли побачення з Яриною, мотивуючи вiдмову її тяжким станом.

- Та їй тiльки полегшає! - запобiгливо усмiхався юнак, щасливий з того, що життя селенiтки врятоване.

- Бач, ви легковажите словами... - втомлено вимовив старий лiкар. - А слово - як вогонь, може зiгрiти й обпалити.

Геннадiй перестав усмiхатися, заговорив iншим тоном:

- Чи я не знаю психiчної сили слова? От ви порiвняли з вогнем. Гарно, хоча й не оригiнально. Та я й не розмовлятиму - хочу змалювати її. Нащо ж я прихопив мольберта?

Старий лiкар спочатку нехотя, а потiм з цiкавiстю слухав просторiкування юнака, спостерiгав, як вiн час вiд часу поглядає у вiкно туди, де в затiнку поблискує озерце. Що вiн думає, цей хлопець? Чи хоч розумiє, що Ярина, ця селетiнка - новий рiзновид homo sapiens i на Землi жити не зможе? Такi зовсiм рiзнi... Чи саме в Цьому i причина?

- Звичайно, ви можете розмовляти з нею про що завгодно, - нарештi обiзвався старий лiкар, - та тiльки не травмуйте...

- Серця?

- Я хотiв сказати - нервової системи. Це дiвчина незвичайна... Спроба самогубства свiдчить про слабкiсть нервової органiзацiї. А обставини тяжкi... На Землi для неї оптимальних умов немає i не може бути, повертатися на Мiсяць боїться i не хоче - скафандри i тунелi остогидли до смертi, хiба, каже, там життя?

- Та я ж несу таку радiсну новину, що вона затанцює! Чи вже сказали?

- Про що? - скинув густими бровами лiкар. - У нас була тяжка нiч...

- Та про ухвалу Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Прийнята одноголосно... Е, та ви, бачу, не чули. Чи не звернули уваги? Схвалено генеральний план опанування Мiсяця!

Лiкар пiдвiв сиву голову i, немов хлопчак, протер кулаками очi.

- Ага, так. Це добре, дуже добре. Iдiть до неї, юначе, iдiть. - Вiн пiдвiвся i, пiдiйшовши до Геннадiя, поклав йому руку на плече. - А позитивнi емоцiї теж... треба прийнятними дозами... Психiка також потребує гiгiєни.

- Ну, а як же! - Хлопець уже опинився на порозi. - Доза, норма, порцiя, мiра - це ж запорука здоров'я!

Старий з усмiшкою дивився вслiд юнаковi. Зелений ще, в кишеню за словом не лiзе, а глибини поки що немає... Чомусь стало трохи сумно i... заздрiсно. Махнув рукою, наче вiдганяючи осу, i почав стягувати з себе халат.

- Добрий день!

- Здрастуй.

Геннадiй одразу помiтив, як змарнiла Ярина. Лице бiле, як скибка Мiсяця морозної ночi, кволiсть у зiв'ялих пальцях i запалих очах, кволiсть i смертельна втома. А ще - байдужiсть, цiлковита апатiя в поглядi. В когось iншого це викликало б почуття жалю, розчулення. Геннадiй, встановлюючи мольберта, сердито бурчав: