І той туди ж, про вірність. Чиє б ще говорило.

В самого жінка добра, і сам не без гріха.

Яремина Ґризельда, то пані дуже слічна.

Все танці та забави. Красуня врешті-решт.

Буває, не без того. Але любов їх вічна.

Там хто кому не вірний, уже не розбереш.

Король, той має жінку, що в гречку не полізе.

Та честь його не вронить, не пустить під укіс.

Вона в нього й Марія, вона в нього й Луїза.

У них у всіх Марії в додаток до Луїз.

Вона була цнотлива й за першим чоловіком

їй щось таке гріховне й на думку не спаде.

Та й те сказать, властиво воно б уже й за віком.

Так що король за нею уже не пропаде.

Хай Бог простить, злослівником стаю.

Не буду більше, вчасно схаменувся.

Вони сміялись на ганьбу мою.

А я на їхні цноти усміхнувся.

ТУРКОЧУТЬ В ПОЛІ ДИКІ ГОЛУБИ.

Хмарки пливуть з Волині на Поділля.

Сказати правду, Польщу я любив.

Сам їй ніколи б зла не заподіяв.

Якби ж то моя воля — не допустив би крові.

Не я на ці народи ману таку наслав.

Я жив би з ними в мирі. Якби не безголові.

Єдин король був мудрий. То був Володислав.

Коли дійшло до зброї, до нього я подався.

Мене вночі до нього таємно увели.

І я сказав: — Королю, вгамуй своїх підданців.

Вони ж мені до розпачу народ мій довели!

Король мені сказав: — Ти ждеш моєї згоди?

Чи дозволу питаєш? За шаблю сам берись.

Ти хто, дитя чи гетьман? Я дав тобі клейноди.

Мені самому скрутно. Вони такі. Борись.

Та він покинув цю земну юдоль —

Володислав, що створений для трону.

А це… пшепрашам… це такий король,

що краще носить шапку, ніж корону.

До короля він трохи не доріс.

Сказали б греки: схожий на сатира.

Лице вузьке, дрібненьке. Зате ніс —

як за сім гривень дядькова сокира.

Не визнав нам ні вольностей, ні прав.

Вже Січ прикроїв до своєї мапи.

Мав кардинальську шапочку від папи,

але закон безшлюбности зламав.

Володислав був мій патрон.

Ян-Казимір від нього нижчий.

Я підсадив його на трон,

тепер він хоче мене знищить.

АЛЕ ЧОМУ Ж НЕ ЗНИЩИВ Я ЙОГО?

Під Зборовом пани були не дуже браві.

Та я ж їх міг там всіх до одного,

коли заскочив їх на переправі!

Та річка Стрипа вся була в багві.

Хапало панство хто кого за поли.

Король, зловивши жабу в рукаві,

волав о поміч на усі довколи.

Страх був дивитись як стогнало скрізь,

як потопала рать ота вельможна,

як той король хапався за рогіз, —

але й без сміху теж було не можна.

І тут я раптом сумнівам уліг.

В мені підданець гетьмана презміг.

І звичка, звичка, спадок всіх неволь,

болото… жаба… все ж таки король.

Я крикнув: — Згода! — і одвів полки.

Як водяні цибаті павуки,

забігало те панство по болоту.

Я повернув їм гонор і свободу.

НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ Я У ШАТРО.

Король сидів, немов забувши про

свою ганьбу. Велично і камінно.

Він був король. Я мусив гнуть коліно.

Воно не гнулось. Я його зігнув.

Я все збагнув, я все тоді збагнув!

Я усміхався білими губами.

Душа стояла високо над вами.

А ВІН, 3 БОЛОТА ВИТЯГНУТИЙ ВОЗОМ,

тепер дивився вже згори униз.

А що б піти до голови по розум, —

кого рятуєш? Ворога?! Спинись!

Хай би захряс у тому жабуринні.

Хай би послухав співи комарині.

За ним і Конєцпольського туди.

Вичісував би раків з бороди.

Так ні ж. Я дав їм вийти звідтіля.

Я не хотів принизить короля!

От і живу, як цурка в смолоскипі.

Себе картаю в пам'яті живій. —

Чого ж ти їх не вистріпав на Стрипі?

Тепер би не програв на Пляшовій!

ВСЕ ВИНЕН Я. ЗА ВСЕ. У ВСЬОМУ.

Не штука битву розпочати.

І першу битву, й другу, й сьому, —

все мусив я передбачати.

Я ж так був употужнився на ляха!

За ці роки я так їх перетряс!

Чому ж не взяв я шапку Мономаха

у свій найвищий, в зоряний свій час?!

Коли вступив у Київ я комонно —

Після Пиляви, після Жовтих Вод —

мене ж вітали малиновим дзвоном,

мене ж Мойсеєм називав народ!

Чому ж не взяв я владі притаманного?

Коронуватися в ті дні

на Теодора Начертанного

було начертано мені!

Почесним правом — волею народу.

Таке не снилось вичахлим родам.

А цар московський, він якого роду?

Він що, з князів? Я сам герба "Абданк"!

У них там Боголюбський,

у них тверські та клязьминські.

Романова знайшли десь, одмили од грязі.

А в мене за плечима король Данило Галицький!

А в мене за плечима всі Київські князі!

От і сиджу, дивлюся на вали.

Каміння скель — оце мої всі трони.

Над королями страж несуть орли.

А наді мною каркають ворони,

АЛЕ Ж ЯКА НАД РІЧКОЮ СТРОМА!

Обличчя скель пооране віками.

Тут нізвідкіль і приступу нема.

Її не візьмеш голими руками.

Згадав степи… Молочну, Янчекрак.

Не те що цей мурований задвірок.

А про корону це я так.

Мені в короні змалечку цар Ірод.

ШРАМКО ПРИЙШОВ.

ПРИНІС НЕДОБРІ ВІСТІ.

Мені тепер не йде із голови,

як полонених, а не менш як двісті,

учора вранці полем провели.

Вони ішли, прив'язані до коней.

Одному ткнув хоч хліба у рукав.

Не дав жовнір благословить іконою,

а він же сина серед них шукав!

НАД ВАЛОМ ПРОЛЕТІЛО ВОРОННЯ.

Закаркало, крильми залопотіло.

Аж дріж пішов по шкірі у коня.

Мабуть, він знав, куди воно летіло…

Я ЗАВЖДИ ПЕРШИЙ БИТВУ ПОЧИНАВ.

Вони на нас посунули, я вдарив.

Початок був для мого війська вдалий,

і йшлось до перемоги конче нам.

і стелився в полі як у пісні.

Гусарам крил вже не тримав хребет.

Вже в небі знаки їм були зловісні.

Вже їхні коні їли очерет.

Уже ядром черкнуло короля.

Уже Потоцький у сідло не втрапив.

Уже Пшепюрський з лівого крила

рвонув навтьоки, загубивши прапор.

Пани вже геть поникли головами.

А хто й на Краків нищечком потяг.

Король їх кляв корчемними словами.

А Єремія кликав до звитяг.

Над ким звитяги? Над своїм народом?!

Князь Єремія з Вишневецьких родом!

НЕНАВИДЖУ ПЕРЕВЕРТНІВ. ЦЕ КОДЛО,

Мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило.

Колись ішли під інші корогви,

То ще душа хоч ятрилася болем.

Жолкевський, гетьман, той, що із Жовкви,

іще молився й плакав перед боєм.