Та ще отой тут лицар у стіні.

І я на нього тут дивитись мушу

Його свобода в кам'яному сні

ніяк не може випростати душу.

Отак вночі, буває, лежимо.

У латах він, а я в своїй куверті.

А я собі і думаю: — А мо',

і він, і я — ми вже обоє мертві?!..

ВЖЕ Й НЕ ГОЛЮСЬ. КОШУЛЬКА МОЯ ДРАНА.

Свистить моя гетьманська калита.

Бог, пропитавший Ілию од врана,

і нас тут теж як-небудь препита.

Зброяр і джура стережуть вали.

Стара віщунка зварить пообідать.

Шрамко приходить з міста як коли.

Одслужить в церкві та й бреде провідать.

0-он, під горою, біля гаю,

як сивий припутень кульгає…

ТАК І ЖИВЕМ, У ЦІЙ КАМІННІЙ КЛЕШНІ,

в причаєній зівсюди небезпеці —

до гетьмана особи приналежні,

сумна залога мертвої фортеці.

ВНОЧІ ТУТ ХОДЯТЬ ПРИВИДИ. Я САМ

на власні очі бачив якісь тіні.

І хоч не дуже вірю чудесам,

а все ж якісь тут шерехи постійні.

То раптом в залі чути полонез.

То сажотрус із комина з'явився.

Щоправда, я не так щоб і тверез, —

але ж і він на мене подивився!

Із гобелена все хтось приціляється.

І тче павук свою прозору нить.

Вночі тут ходить пані порцелянова,

От-от розіб'ється, дзвенить.

То похитнеться рама в позолоті

То наче тихо брязнули ключі.

Щось жебонить. Щось вевкає в болоті.

Упавші духи плачуть уночі.

Казав Шрамко, що люди вже давно

оцю стару фортецю обминають

А що один тут привид п'є вино,

то добре, що вони іще не знають.

А ЗІ СВІЧКИ ПЛИВУТЬ ОКАПИНИ.

І Мати Божа дивиться з іконки,

як я тут п'ю, розхристаний, розхряпаний,

аж мерехтять в очах зелені коники.

А що ж мені робити ще, некволому?

Чей думають, що здався я, затих.

Шрамко десь чув — король за мою голову

призначив десять тисяч золотих.

То добре, що приніс він аква віту.

Я тяжко пив і лаявся словами.

Усі діди із того світу

всю ніч хитали головами.

Чи ми вже й справді прогнівили Бога?

Чи ми вже здобич для чужих сваволь?

То хану дай за себе відкупного,

то голову оцінює король!

А ЩО Ж ТИ ЗНАЄШ, ВЛАСНЕ, ПРО ЦЮ ГОЛОВУ

що ти її оцінюєш?.. Овва!

Ллється по жилах розпечене оливо

Пада на груди хиль-голова.

Певно, допився до зеленого змія.

Якась у мене в голові веремія.

Увижаються ворота.

От буває ж,

ухопилося голови і не відпуска.

І зелена, зелена, зелена

на воротях бовтається пані Гелена.

Пані Гелена, жона гетьманська.

Та світ же білий мені потьмарився!

ОХ, ТИМОФІЮ, СИНКУ ТИМОШЕ!

Ти не повісив її, ти, може,

так тільки, здумав, завдав до льоху?

— Батьку, я покарав оту шльоху!

Ти був сліпий. То душа блудодійська

Вона не варта твоєї любові.

Коли я додому заскочив — для війська

в коморі взяти ті гроші скарбові, —

їх не було вже. Бо пані дому

ключ віддала своєму коханцю.

А той признався. І в тому, і в тому.

Хотілось, бач, жити йому, поганцю.

Суд був короткий. Війна. Жарота.

Мотуз на шию. Кінь під ворота.

Очі замружив — як хвисьну коня!

Кінь як рвоне у степи навмання!

Тільки й знялася зелена шквиря.

Тіло гойднулося наче гиря.

Так їй і треба, земля їй розпадина!

Пані Гелена, зелена гадина.

ТА ЩОСЬ МЕНІ ЩОНОЧІ

ЩОДНЯ

ТОЙ КІНЬ ЛЕТИТЬ У СТЕПАХ НАВМАННЯ

ЛЕТИТЬ БЕЗ ДОРОГИ

ЛЕТИТЬ БЕЗ УПИНУ

НА ЗЕМЛЮ РОНИТЬ КРИВАВУ ПІНУ

БОЖЕ, БОЖЕ, ПОМИЛУЙ НАС!

Сину мій Тимоше, то ж був не наказ.

То ж була розпука, то ж був тільки шал.

Сину мій Тимоше, що ж ти поспішав?

Сину мій Тимоше, степове лев'я!

Я ж коли у гніві, то уже не я.

Це якби Виговський слухав моїх слів,

скільки перевішано вже було б послів! —

від царя, від хана і від короля.

Сину мій Тимоше, степове орля!

В трунах перевернеться

наш козацький рід.

Що ж ти зробив шибеницю

з батьківських воріт?!

— Мусив вибирати. Мав одну добу.

Батьківські ворота

чи батьківську ганьбу.

…ЧИ ВИ Ж ЇЙ ХОЧ ПЕРЕД СМЕРТЮ

ДАЛИ ПОЦІЛУВАТИ ХРЕСТ?

Чи сповідалась,

як честь жоночу процвиндрила?

Та було ж її прикопати за тисячу верст

від святого християнського цвинтаря!

Оту перелюбницю,

ту лайдачку,

синів моїх ненависну мачуху.

Оту гадюку, змію зелену!

Мою Гелену… мою Гелену…

ЧИ Я Ж НЕ ЛЮБИВ ТЕБЕ, МОЯ РІДНА?

А в тебе ж вірності як у шелягу срібла.

Було б шануватись, моя замороко,

хоч для годиться, про людське око.

Хай не святенниця, недоторка,

а так шалатися в глупу ніч! —

Ти ж не якась там хльорка,

самій гетьманші не подоба-річ.

Ти ж мала буть хранителькою честі.

Як в домі чисто, й чорт мені не брат.

Душа ж і так стоїть на перехресті

усіх обманів, підступів і зрад.

То ще й від тебе лжа і осудовище?

То ще і ти обманюєш мене?!

Десь має ж бути в світі пристановище,

де в серце жодне стерво не вджиґне!

БУЛО Б ТЕБЕ УЗЯТИ НА ЗАНУЗД.

Та я ж би вмер за твою сльозу

А ти ж то, ласки моєї замість,

таку ганебу, таку мерзу!

Чи мож' тобі серце з нудоти сплюскло?

Бо що ти знала? Шовки та люстро

Та златоглави, та води колонські

Та різні мислі свої вавилонські

…ВНАТУРИЛАСЬ, ВИКОБЄЦАЛА,

ХМІЛЬНОЮ КРОВ'Ю НАЛИЛАСЬ.

фортуну гонором хвицала, грудьми гріховно нап'ялась.

Ходила, наче королева.

А як мінилася в лиці,

коли сорочка перкалева згорала в мене у руці!

Шляхтянка пишна і лукава,

щоб я достоту скаженів,

тремкою цнотою лякала,

то скаже: мій,

то скаже: ні!

В гарячці губ, в нестямі тіла,

В шалу розчахнутих колін

які слова ти шепотіла

шовковим голосом своїм!

Як незагнуздана лошиця

несла крізь ніч мою жагу.

Та я ж без тебе тут лишився

як пожарище на снігу!..

А КОЛИ МИ ВИРУШАЛИ,

не було нам стриму,

до Молдови, до Варшави

чи ізнов до Криму, —

Кажу: — Будь мені здорова!