— Зовсім ні. Я люблю тебе…

Вечорами, після роботи, Таня забігала до нас у гуртожиток, Володька делікатно поспішав у кіно, і ми наодинці мріяли про щастя.

— Щасливий ведмідь! — жартував Володька. — Бач, тут він не вагається. І за що тобі таке щастя? — І плескав мене по плечу. — Радий за тебе.

Здавалося, він і справді радів. Принаймні я вірив у його щирість.

Настав час експерименту. Ще за два дні до лабораторії привезли злого, як сатана, шимпанзе. Цей ненажера безперестанно люто трусив грати клітки, вимагаючи їжі. Куликов спробував почастувати шимпанзе бутербродом з власного сніданку, але примхлива мавпа пожбурила бутерброд геть.

— От і моделюй такого дурня, — образився за Куликова Володька.

Мавпі поголили маківку, тварину прив'язали до столу й почали приладновувати безліч біоелектродів та датчиків Ця пекельна робота потребувала ювелірної точності. Двадцять дві години ми не відходили од приладів, забувши про їжу і сон. Найменше стомився шимпанзе: він увесь час спав, після того як йому зробили анестезію. Експеримент мав завершити перший етап лабораторних досліджень. Його метою було моделювання індивідуальності примата — функціональний відбиток невимовно складної структури, про майбутню «поведінку» якої можна було тільки гадати. Сама того не підозрюючи, мавпа задавала програму численним кібернетичним пристроям; ті в свою чергу відтворювали функціональну копію її мозку в головній біомеханічній системі. Два мільярди активних молектронних клітинок, оптильйони загадкових мобільних зв'язків між ними, зір, слух, дотик — усе те, що ми не завжди правильно називаємо вищою нервовою діяльністю, — тепер мала вмістити гранчаста чорна шафа.

Та це був перший етап. Зухвалий задум-мрія наступного етапу досліджень — скопіювати людську душу, вкласти в мертвий матеріал людський розум, почуття, емоції. Ця проблема здавалася нам грандіозною і фантастично далекою. Хіба я міг знати, що саме завдяки моїй ідеї та випадковому збігу обставин це станеться так швидко?..

Вітер підкрався зненацька, переплутав каштанові віти за вікном, зірвав із святкових свічок білі пелюстки — і по ніс кудись. Безхмарний день заполонив місто, не було кінця-краю сонячній вроді, оздобленій білим каштановим цвітом. Певне, й вітер знав смак в оздобах. Одні ніс за виднокрай, інші впускав додолу — граючись чи випадково?

Випадковість. Дивна, незрозуміла, жорстока категорія. Все життя стикаємося ми з випадками, і тільки в безмежній кількості вони підкоряються законам. Але один, цілком конкретний випадок, одну комбінацію з мільйона передбачити не можна…

Втомлені до краю, ми з Сорокіним поверталися додому. Експеримент з моделюванням мозку мавпи, щойно завершений, вдався далеко не в усьому, однак і це була перемога! Люди ще не знали про нашу перемогу. Не здогадувався про неї отой поважний перехожий з портфелем, не мала уявлення про нашу радість молода вродлива жінка в сонячних окулярах, а голоногій дівчинці з м'ячем усі наші турботи взагалі були нецікаві. Жовтогарячий м'яч підстрибував від асфальту до засмаглих рученят, слухняно скоряючись маленькій володарці. Ось він підскочив високо-високо, впав на край тротуару й покотився по бруківці. Стій, не тікай, м'ячику, дівча зараз врятує тебе!

І одразу пролунав пронизливий скрегіт гальм машини, без вагання метнулося услід за дівчам моє тіло, я відчув страшний короткий поштовх, і жовтий-жовтий м'яч зник десь у безодні…

Несила згадувати палату лікарні, довгі місяці очікування і впертої надії. Приходили товариші, щовечора відвідував незвично тихий Сорокін. А Тані я заборонив приходити.

Зрештою всі крапки над «і» поставлено. Питання часу — чи встигне Куликов? Він перебудував роботу лабораторії і тепер поспішав втілити у химеричні конструкції мою ідею.

Він встиг. У пам'ять врізалась остання наша розмова у лікарні.

— А може, все ж не варто, Борисе?

— Облиш, це давно вирішено. Я маю право!

— Ти певен? — сумно спитав Куликов.

Двоє внесли до неприродно чистої кімнати лікарняні ноші, поставили їх перед гранчастою чорною шафою і вийшли.

— От ми й зустрілися вперше, — промовила непорушна людина на ношах. — Як маю звертатись до тебе? На ім'я? Але ж ти тільки машина — чутлива, розумна, таємнича, але машина. Звідки я знаю, чи все ти взяв від мене, чи не забув якоїсь частки мого «я»?.. Не мовчи! Переді мною критися немає потреби. Усе, що знаю я, мусиш пам'ятати і ти, твій голос має бути моїм, ти повинен бачити мене моїми очима… Я дав тобі життя!

— А я не критимусь. Нащо? Це наша перша зустріч — так. Можливо й остання. Ще в той час, коли я був тільки тобою, коли не з'явилося це страшне почуття різнопросторовості самого себе, ще тоді світ був дивний і непростий. Тим більше тепер. Тому зайве казати: «Ти повинен». Я існую відтоді, як тебе поклали в енцефалотрон. Ти вважаєш себе вищим за мене? Але хіба можна бути вищим за самого себе?

— Однак ти тільки машина, людиною тобі не стати ніколи! Десь має бути різниця…

— А яка між нами різниця? Матеріальна форма? Нехай я стою тут незрушно — мертва і водночас жива чорна шафа, функціональна копія твого «я», але й тебе привезли сюди нерухомого, нездатного до активної дії, і в нас обох живе тільки одне — мозок. Жовтогарячий м'яч — бруківка — перебитий хребет. Випадковість. Чи, може, ти вбачаєш різницю в самій будові розумового апарата? Пусте! Відрізняється тільки матеріал, функціональна тотожність зрівнює нас. Якби ми помінялися зараз ролями, ти не помітив би цього відразу. Форма завжди нескінченна…

— Нехай так. Можна, кінець кінцем, припустити, що розмовляєш сам з собою наодинці. Але в цьому випадку індивідуальність лишається неподільною, процес мислення не подрібнений різночасністю висновків. Суперечка зводиться до самоконтролю, і наслідок її має значення для свідомої дії лише одної… одного об'єкта. Пробач, я не можу сказати — людини…

— Ти вибачаєшся перед собою?

— Ні, перед тим, що розділяє нас.

— Я вже казав — ми рівні. Рівні!

— Але почуття, людські почуття — любов, страх, відчай, радість, біль, нарешті, насолода, гнів?..

— Я відчуваю все. Невже ти гадаєш, що мені не боляче вимовляти ім'я — «Таня»? Не можу забути і твій біль — ті довгі місяці у лікарні, і нерухомість, і вперту надію. Твою надію… Тепер ми знаємо, вона була марна. Ти мусиш вмерти, бо не передбачив одного випадку з мільйона. І ти покинеш цей світ скоро, а разом з тобою зникне та частка мого «я», що вже не належить мені.

— Яка ж ти жорстока, чорна шафо!

— Хіба жорстокість — сказати правду самому собі? Не забувай, ми — одне. Нас роз'єднує простір і час, ми існуємо в несумірних координатах, але ми — одне. А хіба не жорстоко було зважитися на злочинний мерзенний експеримент? Хто дав тобі таке людське право — створити мене?

— Не розумію…

— Так зрозумій! Май мужність бути чесним перед самим собою. Я знаю — ти говоритимеш зараз про пріоритет, про своє міфічне право навіть безпомічним випробувати власну блискучу ідею, яку втілив у життя за тебе Куликов. Ти думатимеш, якщо не скажеш вголос, про героїчність останнього в житті свідомого вчинку. Ще б пак, він ризикував своїм дорогоцінним життям, яке й без того от-от мало урватися, він перевіряв свою геніальну гіпотезу, він переборював свої почуття!.. Свої!.. Ви, люди, навіть не помічаєте власного егоїзму. Нікому з вас не спало на думку, що невдача отакого експерименту була б далеко гуманніша за успіх. Ви створили нову розумну й чутливу істоту-нелюдину, яка любить, відчуває, мислить вашими поняттями й категоріями, але яка ніколи — ніколи! — не матиме вашого щастя, ваших взаємин, не матиме навіть права на смерть. Для вас я машина, чорна шафа, парадокс, усе що завгодно, але — не людина. О, як боляче жити машині!..