Отже я й псевдо-шпик застібуємо ґудзики своїх пальт.
Я кидаю «своїх» соціял-християн за мюнхенським пивом біля підозрілих столиків і виходжу разом з несподіваним знайомим на порожню й холодну площу. З ним же разом сідаю до жалюгідного трамваю й їду невідомо куди. А трамвай таки справді жалюгідний. Не говорячи про те, що колія вузенька, та й то тільки одна, проходить тісною, але довгою, як глиста, вулицею. Про пульманівські вагони в Есені не може бути й мови — у мене звичайний клясичний вагон, який уславився в Києві під назвою «0». Я сиджу в ньому й голодними очима дивлюся на культурну Европу праворуч і ліворуч. Темні будинки миготять у вікнах трамваю, покритих морозним сюрреалізмом. Нагадують ці будинки, — в перспективі темних провулків, повз які проходить трамвай, — не таку вже й чужу — для мене — Полтаву. Я ж ніколи не вихвалявся, що я Европенко, і про Полтаву не забув навіть в Есені. Дахи есенських будинків круті. Фасади викладено кольоровими тафлями. Це, можливо, моя брутальна помилка, бо в Есені нічого кольорового нема, — все чорне, тюдоріянське.* Крізь шибки вікон наївно всміхаються любому мандрівникові затишні лялечки, квіточки, ведмедики, котики та інша штучна живність, яка так зворушує наші серця на міжнародніх периферіях. Взагалі я все бачу й спостерігаю. Навіть більше того, — я вже встиг спостерегти загальну зовнішність Есену, а трамвай все йде та йде. Я категорично вирішую доїхати на ньому до самого «стопа» й за відсутністю цікавого на штрасе, — звертаю увагу на середину вагону. Пасажири справляють цілковите вражіння, немовби я вдома на Україні й в українському трамваї на світанку. — Робочий одяг, кепі, і на всьому цьому товстий шар мазуту або шляку. Проте, я знаю, що в Есені все поховано під крупівським димом. Мене цікавить, яким чином есенські красуні можуть вийти ввечорі погуляти в усіх своїх принадах без риску спокусити кавалера на огиду. Адже їх мусить за годину забруднити Круп, що крутиться над Есеном удень і вночі у хмарах диму. Це я знаю з власного досвіду. Есенці всіх шарів суспільства мусять мати примусовий опролетаризований вигляд. І вони його дійсно мають, примусово й без примусу, — в усіх відмінках. Спробуй но тут, розбери, которий церґібель,* а которий редактор «Рурського відгомону», газети компартії Німеччини. Хібащо психологічний момент та різниця в кольорових нюансах світерів, що я про неї згадав далеко вище.
Мій супутник показує мені в бік вагону на трьох робітників. Один з них, очевидно, продовжує оповідати, а двоє з усмішкою слухають:
— ... «Але Франц Путчек, весело насвистуючи, пішов додому. Він завжди говорив, що ніхто нічого з ним зробити не може, бо він, — Франц Путчек, — добре знає Конституцію Німецької імперії й свої, — Путчекові, — права! Ґут! Поліція заарештувати Франца Путчека відмовилася, але порадила панові директорові подати до суду. В призначений день Франц Путчек одержав повістку й з'явився до амтеґерихту* в безжурному стані. Від оборонця він відмовився. На запитання судді, чи дійсно вії, — Франц Путчек, — образив пана Ґальвайса, директора ливарні Крупа в Альтенесені, показавши йому в кафе «Альфред» біля Ґертравдіскірхе дулю, Путчек відповів, що це так, але що він, — Франц Путчек, — дивується з глупоти судді, який мусить бути на сторожі імперських законів і знати, що вчинок його, — Франца Путчека, — вдіяний в межах імперської Конституції й до судового розбору не належить. Він, Франц Путчек, — сміється з судді й на його вирішення йому, — Путчеку, — наплювать. Тоді суддя встає й вимагає експертів, які б засвідчили, що Франц Путчек, швець з будинку ч. 106 — на Шавссе-штрасе, цілком здоровий, а Франца Путчека прохає виголосити про це саме формулу присяги. Тоді Франц Путчек говорить: — «Клянусь, що я здоровий розумом і тілом! Хай допоможе мені бог! Пане суддя, — прочитайте пакт 143(13) статті четвертої, розділу шостого, — «Основні права німецького народу», в Конституції німецької імперії, ухваленій на німецьких установчих національних зборах у Франкфурті на Майні 28 березня 1849 року!» Сторопілий від такої заяви Франца Путчека суддя автоматично шукає на своєму лезепультові Конституцію німецької імперії 1849 року, але не знаходить, і падає в крісло. Тоді Франц Путчек з переможним виглядом витягає з кишені свою Конституцію й читає: — «Пакт 143-й (13-й), статті 4, розділу шостого. — Всякий німець має право вільно висловлювати свою думку мовою, писанням, друком і за допомогою виображень»...
— Ха-ха-ха!
— Фріце! А що ж далі сталося з Францем Путчеком?
— Йому присудили 100 марок штрафу й два тижні арешту за образу урядових осіб, що за одну з них мався й директор ливарні Крупа в Альтенесені. Спочатку думали, що Путчек не переживе розгрому своїх конституційних переконань, але потім він вичуняв і, навіть його було попобито разом з іншими нашими, з наказу Зеверінґа.
Інформуючи мене про темарій звичайних робітничих балачок в Есені, мій супутник додає:
— Як бачите, еріннерунґ фюр Зеверінґа, — стаатс-комісара в Рурі в 1919-20 ярен, — ще жива, безондерс фюр розстріли пролетаріяту з наказу цього соціял-демократа вахрен каповського путча.*
Я набираю тямущого й хитрого вигляду, здається, недоречно підморгую, трамвай в цей час нарешті спиняється після трансрурського рейсу, ми виходимо й прощаємося. Виявляється, що псевдо-шпикові нотвендіґ ґеен на роботу* до незмінного Крупа. Підводимо до неба ротфронтівські кулаки,* псевдо-шпик вигукує мені в ухо та в мій замучений бльокнот — «Гох Сов'єт Уніон»,* і ми розходимося. Як червона шапочка, — я залишаюся самотній і нетямкий серед площі, на зоні крупівських труб, домкратів, заліза, шляку, диму, циндри й остаточно чорних будиночків, нещасніших за мене. Бідний Вертер, попавши сюди, кінчив би самогубством раніше, ніж закохався б у Лоту,* а до послуг були б крупівські кулі. І коли я викохую надію повернутися, кінець-кінцем, на Україну живісіньким та здоровим, то треба завдячувати версальському мирному пактові, за яким самий дух крупівських гарматних постачань було знищено на кілька сотень тисяч кілометрів навкруги землі.
Незалежно від цього, я таки справді безпорадний. — Питаю кількох перехожих робітників, службовців та дрібних крупівських васальних буржуа. — У всіх одна відповідь: Готель? Ні, вони не знають готелю! Вони люди помірковані й такими ганебними справами не займаються! — Не можу займатися! — Дружина, діти! — Ні, вони не знають, що таке готель! Їм ніколи!
Побожно підходжу до величного монументу, що стоїть серед площі. Це крупівський засипаний шляком шуцман.*
Червона шапочка: — «Скажіть мені, будь-ласка, герр шуцмане, як мені дістатися до готелю?!»
Вовк (ричить): — «Готель? Ні, він не знає готелю! Він стоїть на сторожі закону й не може на дорученому йому бекетові* дозволити таких запитань!»
Червона шапочка налякана відлітає від шуцмана, зникає в завулкові, блудить, з радістю виходить на якусь трамвайну колію й іще з більшою радістю сідає до трамваю.
— Я плачу кондукторові 10 пфеніґів, що схвалив маґістрат, питаю, чи доїду цим трамом до бангофу,* як це написано на дошці, одержую відповідь, що це так, але що зараз трамвай іде в протилежний бік і мені треба спочатку доїхати до кінця, а потім заплатити 15 пфеніґів і їхати назад цим же трамом до вокзалу. Я негайно погоджуюся, та маленька деталь псує всю справу. — Кондуктор захоплено й приязно дивиться на мене. — На жаль, якийсь чорт сіпнув мене спитати про готель і в нього. Кондуктор негайно нагиндичується: — Ні, він готелю не знає, він нічого не знає про готель, йому цікаво знати, за кого я його вважаю?!
Я бачу, що мені в цьому трамваї робити нічого й шнель вилітаю на першій зупинці.* Несміливо поглядаю на вікна вагону й помічаю, як мене проводять кілька пар ображених у своїй гідності очей. Що за чорт? Невже я компромітую Радянський Союз? Та чим саме?
Тепер, ще того не вистачило, я стою серед площі оточеної 20-ма бюргерськими будинками. Серед площі ж стоїть і незмінний шуцман, а за площею, в прорізі, видно поле й десь, казна де, — на обрії, — Есен «малиніє в далині», як у поганих поетів верба. Чи не тут народився Ернст Теодор-Амадей-Гофман, чорт візьми мою душу! І невже я мушу бути за Переґрінуса Тіса, а навколо мене ображені, — не втечею майстра блох, а звичайним словом — «готель», — Антони Льовенгуки.* І як мені тепер потрапити до Есену, коли я не певен, чи ще позначається далекосяжний вплив Крупа на тих місцях, куди я попав. Боязко, з останньою надією, підходжу до шуцмана.