– Стій!

З темряви будинку виринула постать і наставила на мене величезного кольта:

— Не ворушись, браток!

— Во ім'я Струка,* скажи мені — чи нема в тебе в кишені шпалера?*

— Нема.

— Ну гаразд! А тепер покажи мені виворіт твого кожуха й які онучі в тебе на ногах?

Таке прохання виконати можна було дуже просто. Треба було тільки зняти чоботи та кожух. Кольт, який чемно стирчав під носом, дуже ввічливо запрошував до цього. Лишалось коритись. Але я сказав:

– А може ти помиляєшся, браток! Може ти якраз натрапив на самого Струка!

Він щільно підійшов до мене. У нього на обличчі була чорна маска.

***

Цілком правдиво. Так можна було починати будь-яке оповідання або пригоду тієї доби, коли Марк Солчнів одержав за ордером в Соцзабезі поношені кальсони, в які разом з його животом можна було вмістити десятифунтову подушку, і одержав сорочку з найшляхетнішого батисту, на якому були помітні плями, мабуть найліпшого вина з підвалів Дюрсо. Одним словом, одержав напівзруйновану спадщину від старого світу. Так можна було починати оповідання, коли місцеві панночки, замість романів Мопасана та Вербицької,* читали брошури про радянську політику на селі та азбуку комунізму. Словом, коли по вулицях блукала «Чорна маска», скидала пальто й чоботи та вбивала відповідальних робітників радустанов.

Так, це було тієї доби, доби пшоняного хліба й півфунта повидла, під час голоду й великого геройства, під час різноманітних пригод.

Вулиці великого міста ставали порожні з того моменту, як сонце доручало свої справи місяцю й чимчикувало на Гаазьку конференцію, а на вулиці виходила «Чорна маска». Але не тільки «Чорна маска» виходила тоді на вулиці, виходив і Марк Солчнів після денної біганини та праці в Чека.*

Йому, бачите, треба було доконче перевірити, чи сяє п'яти-кутня рубінова зоря на Губревкомі і чи нема якої контрреволюції... в повітрі. — Ну, це брехня, — скажете ви. Це він просто був закоханий! — Але запевняю вас, що він з призирством дивився на кохання, й книжок з такими темами ніколи не читав. Хіба кохання може бути темою для будь-якого путящого оповідання. Це така стара катеринка,* що після грамофону нічого не варта! Знову запевняю, що він був такої ж думки, і виходив на вулицю тільки перевірити, чи сяє п'ятикутна зоря на Губревкомі.*

Але, вибачте, я забув. Да. Він іноді, дуже випадково, зустрічав на цих вулицях товаришку Айзі.

Товаришку Айзі? Хто ж вона така? Що це за Айзі?

О, про це вам найкраще запитати в самого Марка Солчнова. Він розкаже вам насамперед, що Айзі делегатка Жінвідділу, і женщина, як кожний чоловік може себе зарахувати до чоловічого роду.

Тисяча рубінових зір у щоках, твердість Губревкому в характері й ніжність Жінвідділу в очах і в серці — це Айзі.

Але Айзі — це випадково, головне зоря на Губревкомі.

Під її сяйвом Марк Солчнів хотів розв'язати одну цікаву проблему: чи може така жінка, як Айзі, покохати якогонебудь чоловіка.

Але знов кохання тут не до речі. Тут мусіло стояти якесь інше слово, якого нема ще в наших словниках; це слово мусило бути якоїсь іншої конструкції.

Так Марк Солчнів ніяк не міг розв'язати цієї проблеми, бо зустрічався з Айзі дуже випадково, а щоб це зробити, була потрібна якась надзвичайна подія або нагода.

Таким чином, ми тепер знаємо, чого він ходив перевіряти сяйво п'ятикутньої зорі, — він шукав такої нагоди.

Марк Солчнів і на цей раз прямував вулицею до Губревкому. Очевидно, це був завзятий парубок, який втілював своєю особою все Чека, бо чим можна було з'ясувати таку впертість у поставленому завданні.

Він ішов майже пустельною вулицею і пильно вдивлявся в обличчя випадкових прохожих. Всі обличчя здавались йому дуже знайомі, він дуже легко міг відрізнити будь-якого обивателя від жулика або контрреволюціонера. На це в нього був особливий хист, і я запевняю, що ніхто з нас не зміг би цього зробити. А відрізнити женщину від чоловіка йому було легко, як плюнути, тому мабуть він більше вдивлявся в обличчя випадкових женщин, а на чоловіків не звертав ніякої уваги.

Ви скажете, що це було просто випадково, але, на жаль, я з цим погодитись не можу, бо для цього просто треба розв'язати маленьке завдання про двоє потягів, що йдуть один одному назустріч, або про двох подорожніх, що йдуть з різних кінців однієї ж дороги.

Очевидно, в їхніх зустрічах ніякої випадковости не може бути. Коли мова йде про двох дієвих осіб, то ніякої випадковости не може бути.

***

— Ви говорите, що були сьогодні в Солом'янському районі? – питала товаришка Айзі в Мишка, який йшов поруч з нею.

— Я чула, що там убили комуніста Драча. Значить – ця сама «маска» оперує і в цьому районі?

— Чорт його зна, — відповів Мишко. — Мене бере сумнів, щоб ця «маска» могла встигати у всіх районах. Можливо, що це якінебудь злочинці.

– Хіба їх розбереш, — казала Айзі, — тут їх багато! Контрреволюціонери — петлюровці й монархісти, просто злочинці й «Чорна маска». Розплодилося їх до біса.

Як бачимо, обидва потяги вже вийшли зі своїх протилежних пунктів, — значить... Але це ще нічого не значить, бо тут є ще третя особа, значить... Значить треба ввесь час пам'ятати, що в цьому оповіданні тільки дві дієві особи беруть участь, а решта це просто бутафорія. Ну, а Мишко? Мишко — це просто один з талановитих співробітників Чека.

– Значить у цьому районі вночі ходити теж небезпечно? — говорила далі Айзі.

– Звичайно, Айзі, ви так не ризикували б! Чого доброго, наш Жінвідділ втратить таку прекрасну делегатку! Це буде дуже болюча втрата!

— Якого біса, Мишко, ви розводите чорнилом по папері. Я думала, що тільки Солчнів уміє з крейди розбовтувати кисіль!

– Ви не так висловились, це значить «крутити ґудзики»!..

Вони повертали напівпорожніми вулицями з якогось засідання Жінвідділу, в яких завжди охоче брав участь і товариш Мишко, очевидно, явний прихильник жіночого руху й емансипації.

Незабаром вони вийшли на головну велику вулицю, де знаходився Губревком, що на ньому сяла п'ятикутна зоря, але й тут було темно та порожньо.

Горіли вогні в якомусь кооперативі, десь збоку в стіні й навпростець в якийсь перукарні. Випадково зустрічались червоноармійці, яких в темряві можна було пізнати по гострих буденівських шапках, матроси, які виринали з темряви хитливою ходою — чорними панцерними крейсерами, та іноді траплялися громадяни і громадянки, яких уже не можна було відрізнити по одягу від робітників і зарахувати до іншої класи суспільства. Революція майже стерла різниці, а військовий комунізм обов'язав усіх бути рівними навіть в одягу.

Це не була ніч, це був день. Ночей в республиці вже не існувало. Ночі відступили на захід і далі на південь разом з бандами білих, французів та німців. Ночей не було.

Як удень, так і вночі червоноармійцеві, так і робітникові нічого було боятись. Вони буди господарями.

Господарями почували себе й робітниця тютюнової фабрики Айзі й Мишко, робітник арсеналу, які йшли з засідання й мирно розмовляли, і Солчнів — робітник заводу кол. Ґреттера, який ішов своєю мрійною ходою їм назустріч після денної праці.

– Чому, Мишко, ви не пропускаєте ні одного засідання в Жінвідділі? Теж за для цих ґудзиків?

– Ви, помиляєтесь, Айзі, коли ці ґудзики не на вашому чудовому пальті, то до інших мені нема діла!

– Що ви хочете цим сказати?

– Невже ви не зрозуміли? Мене не можна бачити на тих засіданнях, на яких і вас нема!

Айзі засміялась.

– Можете далі не розводити! Я вас розумію! А чому Солчнів ніколи не приходить? Він, здасться, теж майстер у цьому ділі?

— Солчнів ненавидить усе, що зв'язано зі словом «кохання»! Правда, Солчнів? — крикнув Мишко й обернувся.