Малював Віталій Крижанівський

Місто завмерло.

Люди зупинялись і дивилися в небо поверх дахів велетенських будинків. На шляхопроводі загальмував блакитний автобус. Пасажири притулилися до шибок, на передньому сидінні злякано заплакав хлопчик. Кілька десятків трамваїв заклякло на коліях…

А над обрієм, над ярусами дахів, у хмарному небі, стояло похмуре жовтаво-сизе обличчя. Тонка телевізійна вежа перерізала квадратне підборіддя. Обличчя було нерухоме й величезне. Щось незвичайне вбачалося в ньому, і ніхто не міг сказати — чоловіче воно чи жіноче.

Різко обрубане підборіддя, маленькі затиснуті губи і химерної форми ніс, брови зійшлися, як латинська літера «V», високе чоло з одною-однісінькою глибокою зморшкою. Волосся майже не видно—тільки над лобом темна смуга. Очі великі, дуже опуклі — про такі в народі кажуть: булькаті. В зіницях ніби жевріє загадковий блиск. Очі, здається, пильно вивчають місто, уперто свердлять його.

Пізніше городяни розповідали один одному, що вони мало не збожеволіли, коли з-за покрівель визирнули ці величезні очі. На вулицях спочатку зчинилася паніка. Біля центрального парку перекинулась автомашина. Шофер насилу виліз з кабіни і далі, мов зачарований, дивився на гігантське лице, що зненацька з'явилося над майданом. Сотні тисяч жителів міста не могли відвести очей од тої дивовижі. Столицю ніби заворожило. Рух остаточно припинився, і регулювальники, опустивши свої жезла та зсунувши картузи на потилиці, втупили очі в небо.

Клацали тисячі фотоапаратів, але жоден фотограф не зміг умістити в об'єктиві неосяжний міраж. З найближчого аеродрому злетіли висотні винищувачі; з хижим, пронизливим виттям помчали вони в стратосферу — довгі, з розчепіреними короткими крилами. Білі траси трьох винищувачів перетнули, ніби шрами, ліву щоку видовиська. Та пілоти не досягли привида: обличчя було так само недосяжно далеко, хоч носи винищувачів націлювались прямо в нього майже двадцять хвилин. Винищувачі повернулися на аеродром.

Обличчя раптом стало зеленавим і прозорим, як тонка плівка, а потім щезло. Жителі столиці й навколишніх міст опам'яталися від приголомшення. Вулицями, мов крижини в повінь, посунули блискучі автомобілі.

Запахкав і промчав рейками кур'єрський поїзд. Рушив з місця блакитний автобус, і хлопчик на передньому сидінні спитав дзвінким дискантом:

— Це таке кіно, мамо?

Коло парку перехожі помагали водієві поставити на колеса малолітражку.

Вихопили авторучки репортери.

Начальник аеродрому слухав рапорт командира розвідувальної трійки. В обсерваторії безперервно дзеленчали телефони — людей цікавило дивовижне явище.

Директор обсерваторії, сидячи в своєму кабінеті й постукуючи олівцем по столі, говорив сивому повновидому співробітникові:

— Який же це міраж, колего? Хіба у нас Арктика чи пустеля Гобі? Там повітря важке, застигле, величезні простори криги або піску. Та чи мені пояснювати вам усе це! А в нас — поривчастий вітер, дощ, сльота… і раптом — міраж! Ха! Ну й утяли ж ви, колего! Припустимо навіть, що це якась фата-моргана, якийсь особливий вид рефракції світла, чіткий, як фотокартка, і здатний триматися на вітрі — абсурд, але припустимо. Тоді скажіть, будь ласка, чому ця рефракція відкинула на небо збільшений відбиток обличчя однієї людини? Рефракція — явище, яке розсіює, а не концентрує світло. Вона може дати зображення ділянки землі або води в кілька квадратів них кілометрів, а не чийсь один портрет. І знову ж — хто це бачив, щоб міраж змінював колір і згасав, наче десь повернули вимикача!

— Що ми знаємо? — розвів руками директорів співрозмовник.

— Ага, «що ми знаємо»! До цього вже дійшло! Нісенітниця! Я знаю навіть те, що це гало-видовище в стратосфері — справа людини, і, до речі, відомої вам.

— Як? — вигукнув співрозмовник. — Ви гадаєте, що…

— Так, я думаю, що це Ян. Не знаю, як він усе влаштував, — на таке видовище його витвір нібито не розраховано. Але це міг зробити лише Ян. Його треба звільнити з обсерваторії. Нехай-но він тільки з'явиться!

— Стривайте, але ж Ян поїхав до…

— Я сам знаю, куди він поїхав. За п'ятсот п'ятдесят кілометрів звідси. Він якимось чином удосконалив свою проекційну гармату і, напевне, вирішив пожартувати, тим паче, що ніхто його не може схопити за руку. І ось з Янової ласки в кількох містах припинилось життя, сталося з півсотні нещасних випадків, а рейсові транзитні літаки збочили з курсу.

— Може, він ненароком…

— У науковій роботі не може бути випадковостей, колего, — авторитетно відповів директор.

…Ян сидів у кюветі й кусав стеблину. Він завжди що-небудь гриз, особливо коли хвилювався. Віддалік стояв чималий чорний грузовик з дивним пристроєм метрів п'ять заввишки. Неправильної форми кожух, скошений назад, з кількома закругленими виступами, прикривав якісь складні механізми. Зверху щось подібне до величезного прожектора з конусом, направленим вершиною вперед. Прожектор було прикріплено на обертовому колі, з-за нього виднілись важелі для піднімання по вертикалі. Це й була Янова проекційна гармата.

Рудий шофер сидів на підніжці грузовика й пихкав цигаркою.

«Кретин», — подумав Ян, дивлячись на нього. Шофер уникав надто промовистого погляду свого шефа. Він прекрасно знав, що чекає на нього після повернення до обсерваторії.

Коли машина проїжджала під гілками розлогих кленів, що нависали над шляхом, Ян сказав водієві:

— Притиш хід, а то зачепимо дерево.

— Не варто, — відповів шофер. — Незабаром смеркне, доїхати до місця не встигнемо, й доведеться відкласти випробування на завтра.

І тієї ж миті гармата зачепилася вершиною конуса за товсту гілляку. Один з кронштейнів прожектора відірвався, другий зігнувся, і весь пристрій перекосився. Поштовх був сильний. Шофер зразу ж загальмував, але грузовик за інерцією проїхав ще метрів п'ять, обірвавши кабель.

— Стій, щоб тобі повилазило! — вилаявся Ян і вискочив на дорогу.

Довкола лежали зелено-сірі плямисті поля з рідкою осінньою травою, вдалині виднілись червонясті дахи й мереживо високовольтної лінії. Шелестіли пожовклі клени. Ян прилаштувався в кюветі, шофер — на підніжці машини.

Вони мовчали. Їм уже нічого було поспішати. Тоді-то в небі й з'явилося величезне похмуре обличчя, пильно глянуло з-за високовольтних щогл. Але ні Ян, ні шофер не помітили його, бо дивилися в протилежний бік. Мало не плачучи, Ян згадував свої мрії… «Проекційна гармата буде надійно відкидати на хмарний шар кінематографічне відображення або фотопортрет», — говорили вчені.

Ян уявляв собі велетенські рухомі постаті в небі і мільйони глядачів, що дивляться фільм з вулиць і стадіонів. Можна буде писати в небі реклами, транслювати телевізійні програми, передавати найважливіші телеграфні повідомлення. Потім збудують нові, ще потужніші й далекобійніші гармати, і ціла земна півкуля дивитиметься кінофільми на безмежному екрані атмосфери…

І ось проклятуща гілка зламала ту тендітну мрію. Хтозна, коли полагодять гармату! Чи не попсувались від удару тонкі чутливі електронні механізми? Перевірити б…

Ян вернувся до машини і враз побачив над обрієм зеленаве зображення, що тієї ж миті розтануло. Ян розгубився: він вважав, що має міцну нервову систему, принаймні галюцинацій в нього ніколи раніше не було. Потім він з острахом перевів погляд на гармату. Вона, звісно, не діяла, та й жерло її було повернуте в інший бік, але Яна вже ніщо не здивувало б.

— Ну й ну! — голосно сказав він.

Шофер обернувся. Ззаду під'їхала автомашина. З неї висунувся схожий на бульдога чоловік з округлою лисиною. Він покликав співробітника обсерваторії і хрипко спитав: