Інженер Гансен швидко перейшов через дорогу, щоб встигнути на автобус, але кондукторка вже відправила машину. Він з досадою подивився вслід і пробурмотів щось собі під ніс. Потім закурив сигарету, підійшов до самого краю тротуару і подивився вздовж вулиці. Чергового автобуса ще не було видно. На зупинці збиралося все більше й більше людей. Гансен нетерпляче ходив туди й назад по тротуару. Роздратовано глянув на годинник, і коли підняв голову, випадково подивився просто в обличчя чоловікові, який відверто пильно оглядав його. У Гансена пересохло в роті. “Кримінальна поліція! — промайнула думка. — Один з тих, хто стежить за мною!” І він удавано байдуже відвів очі вбік і спокійно підніс сигарету до рота.

“Прокляття! Цього ще невистачало!” — подумав він. Гансен повернувся і ніби ненароком ще раз глянув на незнайомця збоку. Раптом Гансену здалося, що цей виразно окреслений профіль знайомий йому. Чи, може, він помиляється? А може, вже бачив десь цього чоловіка? До зупинки наближався автобус, і це перервало думки Гансена. Він першим ступив на підніжку. Випадково чи ні незнайомець опинився поруч з ним і в автобусі? Вдавано байдуже дивився Гансен на вулицю.

— Рибальська! — оголосила кондукторка,

Гансен вийшов з автобуса і полегшено зітхнув, коли побачив, що незнайомець поїхав далі. Гансен подивився услід автобусу і завернув за ріг вулиці.

Вулиця тяглася околицею міста. Здалеку сюди слабо, наче крізь вату, долинав міський гамір, сигнали автомобілів. На цій вулиці Гансен наймав квартиру з двох кімнат. Скоро вже рік, як він перебрався сюди. Гансен пройшов садочком, розбитим перед чепурним будиночком, відчинив важкі дубові двері і не кваплячись піднявся по сходах. Пухнаста доріжка пом’якшувала його кроки. Молодий чоловік витяг з кишені ключ, відімкнув двері, зайшов, потім замкнув двері зсередини на засув. Після цього швидко перейшов до другої кімнати, яка правила йому за спальню. Відкрив широкі дверцята стінної шафи для одягу. На товстій мідній перекладині висіли на плічках костюми і пальта. Гансен швидко скинув одяг на ліжко, зняв мідну перекладину, розкрутив її і витяг з порожнистої трубки старанно згорнуті креслення та папери, вкриті цифрами. Повільним кроком повернувся до першої кімнати.

На маленькому столику лежали книжки. Гансен багато читав. Часто після роботи він лягав на тапчан і читав до пізньої ночі. Але сьогодні і не глянув на книжки. Зняв піджак, витяг із шафи невеликий чемодан і почав складати в нього одяг та білизну. Окинув поглядом кімнату, чи нічого не забув з того, що треба взяти. Погляд його ковзнув по тапчані, глибокому, затишному кріслі і зупинився на великому екрані телевізора.

“Я часто заздрив тим, хто має це, — подумав він, — а тепер ось залишаю все. Та що там! Не дві — двадцять дві кімнати матиму. Цілу віллу для себе та Едіт”.

Гансен з насолодою вимовив це жіноче ім’я. Радісне почуття охопило його. Він ліг на тапчан і підклав ліву руку під голову.

“Останні години в Німеччині. Завтра я буду вже в Англії”, — майнула думка.

Переможна посмішка торкнула його губи. Гансен стулив повіки, намагаючись уявити собі свою нову роль: він походжає в білому халаті по устаткованій за останнім словом техніки лабораторії “Електрік компані”. Головний інженер містер Гансен! Повними захоплення очима дивляться на нього нові співробітники. Ех, шкода, що він не має докторського ступеня! Головний інженер доктор Фред Гансен! Губи з насолодою прошепотіли ці слова. В уяві виникло красиве обличчя Едіт Діксон.

Уже минув цілий рік з того дня, коли він познайомився з нею в берлінському парку. Як зараз, він бачить себе поруч з нею за маленьким столиком відкритого ресторану. Після невеликої паузи дівчина дозволила йому сісти напроти себе. Спочатку він думав, що вона берлінка. Обоє розговорилися, пили вино, і йому посміхалися її привабливі червоні губи. Через кілька хвилин Гансен був уже зачарований і все сильніше відчував бажання обняти цю жінку, потанцювати з нею.

Зараз по обличчю Гансена блукала замріяна посмішка. Це був чудовий вечір! Шкода, що він так швидко промайнув. По дорозі додому вони розмовляли про всяку всячину. Бажаючи показати себе впливовою людиною, Гансен навернув розмову на свою професію і розповів дівчині, що він головний інженер дослідного відділу одного з державних радіозаводів. Гансен не помітив, які яскраві вогники спалахнули в очах Едіт. Він зовсім недвозначно натякнув, над яким видатним винаходом працює. Вона, здавалося, слухала з подивом і великим захопленням, і це заохочувало його все більше плескати язиком. Вони провели більшу частину тижня в Гамбурзі. Одного разу, коли Гансен, як завжди, зустрівся з Едіт, вона познайомила його із своїм батьком, містером Діксоном. Між ними відбулася дуже цікава бесіда, і Гансен задоволено вирішив, що містер Діксон не має нічого проти знайомства своєї доньки з ним. Навпаки, містер Діксон, здавалося, заохочував їх до цього. Гансен став частим гостем на маленькій віллі Діксонів. Едіт дуже обережно й майстерно плела своє павутиння, і Гансен не відчував, як поволі воно обплутувало його все тісніше й тісніше.

Інколи молодий чоловік насторожувався, коли містер Діксон був занадто підозріло цікавим до всього. Тоді від однієї тільки думки про шпигунство ставало моторошно. Багато, дуже багато плескав язиком інженер Гансен. Не раз він твердо вирішував не розповідати більше нічого про свою роботу. Та Едіт знову натякала, що захоплена його працею і пишається ним.

Якось у суботу Едіт приголомшила його повідомленням про свій від’їзд назад в Англію. Фред Гансен мовчки дивився на неї. На його обличчі з’явилося розчарування. Едіт стояла зовсім близько біля нього, намагаючись угадати, яке враження справила на Гансена ця новина. Помітивши його розгубленість, майже пошепки сказала:

— Їдьмо разом? Я вже говорила з батьком… місце головного інженера… генеральний директор “Електрік компані” — друг батька.

Головний інженер! Це слово прозвучало для нього наче музика. Він, Фред Гансен, — головний інженер і має таку чарівну жінку! Довго боровся сам з собою. Хтозна, чи стане він колись головним інженером тут, на радіозаводі? Коли Гансен наступного разу завітав до Діксонів, Едіт уже поїхала. Тепер його рішення було твердим. Він хоче відмовитись од місця на радіозаводі. Але містер Діксон не радив цього робити.

— Ні в якому разі не відмовлятися, — трохи підвищеним тоном сказав він. — Не зараз. Ви розповідали про досліди в галузі холодного плавлення металів. Спочатку вам треба…

І містер Діксон запропонував добути спочатку відомості про конструкцію апарата, частоту звуку та його силу. Гансен став білий, як стіна. Він рішуче підвівся, щоб назавжди залишити цей дім. Але містер Діксон не зовсім чемно поклав йому руку на плече і посадив назад у крісло. Сухо, холодно нагадав він Гансену про його бажання стати головним інженером і запропонував: або дістати основне креслення й розрахунки ультразвукового апарата і зайняти місце головного інженера в Англії, або…

Містер Діксон помовчав і додав неголосно:

— Я дуже шкодував би за такою інтелігентною людиною, як ви. Гадаю, що органи державної безпеки Німеччини…

Перед очима Гансена проходило його життя на протязі останнього часу. Від хвилювання важко було дихати. Скільки разів йому хотілося, щоб цього знайомства з Діксоном взагалі не було. Та не знайшов у собі сили порвати його, відмовитись од пропозиції викрасти конструкторський план ультразвукового генератора, який являв собою державну таємницю.

Годинник на башті пробив п’ять разів.

Гансен схопився з тапчана, опорядився, закурив сигарету. Розстебнув сорочку, згорнув папери з розрахунками та кресленнями і дбайливо сховав їх у себе на грудях. Після цього надів піджак і застебнувся на всі ґудзики.

Комісар Бергер сидів у себе в кабінеті за столом, сперши голову на руки, і нерухомо дивився перед собою. Раптом схопився, почав швидко ходити по кабінету від стола до вікна і назад. При цьому тихо і дуже поволі обмірковував подію: