Ось він уже обійшов залізничну колію, і його чорна постать спустилася в яр, де знаходиться колодязь, і потім не по сходах, а по кручах вибралась до Солом'янки, прямо, де знаходиться церква та будинок панотця Прилипаківського.

***

В цей час на посту Волинському все змовкло. Гармати були в руках бойовиків. Навантажений бронепотяг повертався до майстерень.

Буде, буде ще бій за Жовтень.

Мало людей, — є гармати, які принесуть несподівану смерть контрреволюції, є енергія, є запал і свідомість.

Привезені гармати робітники розташували на території майстерень, колонії та плятформах.

Не дивлячись на те, що на четверо гармат приходилось троє гармашів, обстріл міста й гайдамаків почався.

Було гучно і глушливо. Набої співали свої пісні над містом, і кожна пісня завше кінчалась вибухом громових акордів.

***

Поговоривши з панотцем і діставши в нього згоду, Петро Завірюха тією ж дорогою повертався назад.

На цей раз, переходячи яр, він спіткнувся й покотився кудись у глибокий замет. Ледве видряпавшись з нього, він пішов далі.

Скрізь було пустельно. Далеко вили собаки, під ногами шелестів сніг.

Старшині стало самотно й боязко. Вдивляючись у біле поле снігу, він усе йшов, іноді загрузаючи в заметах. Нарешті, він перейшов колонію й Караваєвими дачами вибрався на Шулявку. На вулицях йому стало ще страшніше.

Скрізь були мовчазні будинки. В вікнах було темно. Тиша була жахлива, наче все вимерло від якоїнебудь пошесної хвороби, наче це було мертве, покинуте місто.

Раптом старшина помітив, що за ним хтось іде. Чорна постать якогось чоловіка йшла слідом за ним. Завірюха збільшив крок; коли він оглянувся, постать була ще ближче.

Тоді він побіг, але почув, що постать чоловіка біжить за ним.

Так вони бігли кілька хвилин вузькою вуличкою.

На розі вулиці Петро Завірюха несподівано з розгону наткнувся на козака, що йшов з вартою з кількох чоловіка, і вони обидва покотилися в сніг. Вся варта від несподіванки зупинилась і застигла.

Коли ж Завірюха підвівся зі снігу, його запитали:

— Ти хто? Чого блукаєш уночі? Залізничник?

— Я старшина полку ім. Грушевського! — важно промовив Завірюха.

Козаки подивились на нього, на його робітничий одяг й розсміялись. Пролунала лайка! Вибухло кілька пострілів і все було скінчено.

Старшина полку ім. Грушевського, Петро Завірюха, лежав у снігу розстріляний і порубаний своїми ж людьми.

VI

На другий день до вартового бойовика, що стояв коло входу до колонії, підійшов піп у чорній рясі, вже трохи сивий з маленькими очицями й носом, як маленька гайка. Піп запитав:

— А скажіть но мені, добрий чоловіче, як мені пройти до штабу залізничників?..

Вартовий бойовик подивився на попа, на його ніс, що нагадував гайку і, не боячись ніякої шкоди з його боку, показав дорогу. В штабі піп зустрінувся з бойовиком Свидзинським.

— Чого вам, батюшко?

— Я прийшов з миром до вас, — улесливо почав панотець. — — Кров, браття мої, ллється! Ісус Христос, господь бог наш...

— Що вам треба, говоріть толком?

— Миру, миру... друже, — протягнув панотець. — Доволі крови! Земля українська стогне!..

— Так ви хочете, щоб ми помирилися, чи що?

Піп хитнув головою.

— Добре, — сказав бойовик, — підіть до гайдамаків і запропонуйте їм це!

Під час цієї розмови відбувався гарматний обстріл майстерень.

Набої рвалися над покрівлями, врізалися й вивертали стіни. Шрапнель з брязком і дзвоном вибивала вікна.

Панотець крутився, як на голках. Його маленькі очиці перелякано блимали при кожному пострілі.

Бойовик повів панотця до контрольної будки, щоб вивести його до міста.

Коли вони підійшли до воріт, коло них із страшним грюком розірвався набій. Пан отець не витримав.

— Пустіть мене назад! — закричав він.

— Що, підсипали пісочку в рясу? — засміявся бойовик.

Панотець швидко підібрав рясу вище колін, і що було сили чкурнув з колонії. Більше він не приходив.

***

Надходив вечір.

Це був останній вечір повстання.

Бронепотяг «ІІолупановець» запізнювався.

Це вчора —21-го — приходили товариші з Губревштабу з наказом розійтись. Всі робітничі райони впали. Впав і Арсенал. Більше боротися було не можливо.

Цілий тиждень без відпочинку головні майстерні билися з гайдамаками. Більше не було сил. Бойовики ходили, як тіні, стомлені, голодні, з червоними очима від безсонних ночей. Наказові розійтись спочатку не повірили. Стріляли з гармат по місту й вирішили битися далі.

Коли ж надійшов вечір на 23 січня, вже цілком зрозуміли, що це безумство. Козаки знову були на станції, вони мали підмогу і вже оточували самі майстерні.

Набої летіли зі всіх боків, майстерні не витримували. Вечір піднявся чорний, як попівська ряса. Була ожеледь. Частина стомлених робітників спала в колонії в їдальні. Друга частина відбивалася від гайдамаків. В їдальні знаходився Микола Завірюха, який зайшов сюди поїсти.

Не витримавши натиску, бойовики почали розходитись. Треба було попередити їдальню.

В цей час загін козаків продерся до колонії. Бойовики падали, кров'ю заливаючи сніг, падали й козаки. Декому з бойовиків пощастило втекти.

Наскок був такий несподіваний, що ніхто не зміг попередити їдальню. Гайдамаки вдерлися до їдальні Й тут почалася різня. Тих, хто спав, різали на шматки, стріляли, били. Нарешті козаки обеззброїли всіх бойовиків, які не спали, вірьовками позав'язували їм руки й повели до штабу.

На Бібіковському бульварі, де знаходилася тюрма, розстріляли всіх полонених. Микола Завірюха був останній.

Крізь січневий мороз, вітер і сніг залізничники донесли своє, життя й поклали його під червоні прапори Січневого повстання.

Бронепотяг «Полупановець» поспішав. Він сіяв смерть од Полтави до Києва, вогнем і крицею розкидав військові загони, що стояли на його шляху, але він запізнювався.

***

Через добу після ліквідації Січневого повстання військовий штаб виявив, що старшина Завірюха безслідно зник.

І на другий день було заарештовано Марію Китченкову, вона тепер знаходилася в штабі на вантажній станції.

VII

На допомогу до Києва поспішав Муравйов. З ним ішли бородаті сибірські стрілки. Спереду йшли розвідки з червоними стрічками, продираючись крізь мороз і замети.

Бронепотяг «Полупановець» випереджав усіх.

Він уже розганяв гайдамаків у Дарниці.

Матрос Степан Завірюха, на кашкеті якого був напис «Аврора», з розвідкою продерся в Київ.

Наступ розвідок і бронепотягу був такий несподіваний, що примусив військових негайно тікати.

Залізничники знову зорганізувались і маленькими загонами вибивали гайдамаків, допомагаючи українській червоній ґвардії.

***

На вантажній станції в одному з вагонів бешкетували п'яні козаки.

Вони до того захопилися випивкою й гульнею, що не звертали ніякої уваги на гарматні вибухи й кулеметну тріскотню.

З них було досить химерного повідомлення Центральної Ради, що все гаразд. У вагоні козаків було весело, тільки не було жінок.

Незабаром якийсь козак штовхнув до вагону перелякану Марію Китченкову.

Другий козак схопив Марію й став її душити в обіймах. Марія скрикнула й почала вибиватися щосили. Козак був сильний і вона задихалась.

***

В цей час розвідка матроса Степана Завірюхи підійшла до вантажної станції.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: