— Зараз… — було чутно, як вона шурхотіла одягом. — Так.

— Тоді ходімо. — Він поглянув на сонце, визначаючи маршрут. — Почнеш відставати — скажи.

Перші кроки, як завжди після короткого перепочинку, давались важко, відгукувались болем та ломотою в кожному м’язі. Потім Юсіка втягнулася. Вона пригадала, як Клайперс, призначаючи її на практику до Сажина, розповідав про нього і при цьому старанно ховав очі. Вона ж, засмучена тим, що не потрапила до комплексної експедиції, нічого не запам’ятала, крім того, що Сажина перевели на Сніжану з якоїсь іншої планети всупереч його бажанню із причини, сформульованої Клайперсом дуже невиразно й розпливчасто. Їй же ставилося за обов’язок не стільки вести роботи, скільки просто бути при ньому, не давати йому залишитись наодинці із самим собою. Зарані упереджені один проти одного, вони познайомились холодно й надалі контактів не шукали.

Сажин ішов розміреним натренованим кроком, зрідка, не обертаючись, питав у Юсіки, чи не відстала вона. Було нежарко, градусів двадцять, і легкий вітерець приємно холодив оголене тіло. Проте вже через годину Сажин зрозумів, що роздяглись вони даремно. Атмосфера Сніжани висмоктувала з тіла вологу незгірш біотратового комбінезона. Втім, чи Сніжани? Чим далі вони заглиблювались у цю снігову пустелю, тим настирливішою ставала фантастична думка, що виникла у нього з перших хвилин зникнення зірок. Здавалося, що якимсь гігантським космічним катаклізмом або ж із примхи чужого розуму їх перенесено зі Сніжани на подібну їй планету і залишено тут чи то Його Величністю Випадком, чи то для проведення жорстокого експерименту на виживання та кмітливість. Окрім снігу, нічого спільного зі Сніжаною він тут не знаходив. Сонце здавалось більшим, було якесь розмите, плямисто-райдужне, сніг на обрії також райдужний, мерехтливий, як горби на Землі у спекотний полудень. Сажин хотів було зупинитися, щоб знов одягтися, але передумав. До заходу сонця залишалося зовсім небагато, а зупинка означала втрату хвилин і метрів шляху.

Коли сонце сіло, він ще деякий час ішов, тримаючи курс на дві далекі сніжні сопки, та коли стемніло і довелося до болю напружувати очі, щоб розрізнити сопки, він зупинився. Ззаду в рюкзак тицьнулась Юсіка й сповзла на сніг. Сажин скинув із себе рюкзак і теж сів.

— Повітря тут таке сухе… — хрипко мовила Юсіка. — У мене вся шкіра потріскалася.

Сажин, не озираючись, сказав:

— Вибач, але нам краще вдягтися.

Він розкрив рюкзак і спробував вибрати щось на вечерю, але не зміг. Очі почало сильно різати, вони сльозилися, ніби в них потрапив пісок, і він не міг розрізнити етикеток на пакетах.

— Візьми, — простягнув один пакет Юсіці.

Вона не відповіла. Сажин озирнувся. Так і не одягнувшись, Юсіка спала на снігу, широко розкинувши руки. Обличчя в неї почорніло, загострилося, сухі, порепані губи безгучно ворушились уві сні.

Сажин зітхнув і закинув пакети назад у рюкзак. Що ж, замість вечері буде сніданок. Так, і не забути б завтра вдягнути світлофільтри. Нечутливість до сніжної сліпоти йому прищеплювали давно, і вона, очевидно, вже закінчилася. Неспішно вдягнув на себе комбінезон, обмацав кишені. Світлофільтри були там. Він поліз у кишеню, дістав їх, і разом з ними на сніг випав невеличкий блискучий квадрат, схожий на старовинний портсигар. Сажин обережно підняв його, погладив… Все повторюється. Він поглянув на Юсіку, на портсигар, знову на Юсіку. Ну чому, чому? Невже і цій дівчинці судилось умерти в нього на руках?

Сажин підійшов до Юсіки, став перед нею на коліна.

Навіть у темряві було видно, яка вона виснажена. Різко окреслились вилиці, ключиці, ребра, під маленькою гострою груддю помітно пульсувало серце. Сажин затулив очі долонями. Йому здалося, що час змістився назад і він знову стоїть на колінах на промерзлій, укритій кригою землі, прикриває долонями почорнілу квітку й намагається відігріти її своїм диханням…

День чотирнадцятий

Інформаційне зведення:

На сьогоднішній день тисяча вісімсот сорок чотири чоловіки пройшли акватрансформацію. Летальних випадків нема.

Продовжуються пошуки гляціологічної партії. На даний момент жодних її слідів не виявлено…

Зал був величезний. Якби не архаїчні підвісні ліжка, що були в три яруси розміщені по всьому залу й приховували його величину, він здавався б іще більшим. Зовсім недавно в цьому залі виступав Косташен зі своєю трупою, а тепер зал став своєрідним перехідним містком між людиною і акватрансформантом.

Косташен лежаз на одному з ліжок третього ярусу в найдальшому кутку. Протилежний куток залу був вільний, і велика група людей грала там в якусь рухливу гру з м’ячем. Косташен намагався не дивитись туди. Активному зневодненню він протиставляв пасивне, ніби висловлюючи протест проти тієї сваволі, яку, з його точки зору, чинили над особою тут. Втім, була й інша причина його пасивного протесту, в якій не хотів зізнатись навіть самому собі: в такий спосіб він продовжував необхідний період зневоднення і тим самим віддаляв акватрансформацію, що так його страхала.

До цього залу Косташен потрапив проти своєї волі. Саме завдяки тим самим невідворотним обставинам, яких так не любив і боявся. Наступного ранку після тієї пам’ятної розмови він пішов із готелю й дві доби бродив у снігах по околицях міста. Тут зовсім випадково натрапив на Шкільне. Дитяче містечко з просторими навчальними залами, житловими котеджами й великим стадіоном із льодовим полем було мертве й порожнє. Ця занедбаність справила на Косташена таке моторошне враження, що він негайно залишив містечко. Здавалося, що люди відвернулись від нього і він залишився сам на сам з цим сніговим кошмаром. Страх самотності виявився сильнішим, ніж страх перед акватрансформацією, і він повернувся в місто. Готель уже повністю переобладнали для акватрансформантів, і Косташенові хоч-не-хоч довелося прийти сюди, на підготовчий пункт. І він прийшов. Мовчки. Проти своєї волі. Як на страту.

Унизу, прямо під ним, на ліжках згуртувалася невелика компанія, яка щось жваво обговорювала, та Косташен намагався не звертати на них уваги. Спершу це вдавалося, але зрештою розмова все ж зацікавила Одама. Йшлося про контакти з позаземними цивілізаціями, говорила в основному молодь, що горою стояла за інтенсифікацію контактів, і лише літній щупленький чоловік із швидкими веселими очима та слідами недавньої регенерації волосся на круглій, як куля, голові іронічно всіх присаджував. Спершу мова велася взагалі про принципи контактів як із гуманоїдними, так і з негуманоїдними цивілізаціями, потім перейшли до конкретних прикладів. Довго обговорювали якісь сумні події на Казковому Королівстві, лихим словом згадуючи при цьому Картографічну службу. Тоді хтось згадав про заборонений сектор у зоряному скупченні Кронідів, та цю тему не підтримали через відсутність інформації і якось одразу перейшли до обговорення ефекту очеретяного радіошепоту на Лапіді. Думки з цього приводу розділилися, і круглоголовий з іронією констатував: як і п’ятдесят років тому при відкритті радіошепоту. Після цього згадали про останнє розпорядження Комітету з питань позаземних цивілізацій про згортання робіт та евакуацію бази глаціологів на Сніговій Королеві, в зв’язку із виявленням там форм псевдогуманоїдного життя. Рудий сусід Косташена по ліжку, дебелий, не в міру енергійний коротун, був завзятим прихильником радикальних способів втручання. Безапеляційно він громив усі служби Комітету ППЦ за їхню надмірну м’якотілість та невживання рішучих заходів у критичних ситуаціях.

— Рано чи пізно контакт буде встановлено, — карбував він слова. — І після його встановлення потік інформації від цивілізації високорозвиненої переверне світогляд менш розвиненої цивілізації догори ногами. Так навіщо ж ми топчемося на місці і гайнуємо час, обмежуючись лише безстороннім спостереженням та збиранням фактів? Нехай нам це щось дає, але що мають вони? Чи не пора вже переходити до рішучих дій — хай контакт буде болісним, хай похитне всі підвалини цивілізації до самісіньких основ, хай його навіть доведеться нав’язувати силоміць…