— Та-а-ак… — сказав Владик і, присівши навпочіпки, обережно поторгав якусь металеву трубочку на шкаралупі. — Невже? Оце тобі й чудо в чемодані.

Тієї ж миті ззаду до нього підскочив Каштан і просто-таки майстерно, по-футбольному копнув його задньою лівою лапою.

— Дружнє привітання! — радісно виголосив він Владиковим голосом.

Коли єгер Шустов уперше почув від хлопчаків, які збирали в тайзі лимонник, що біля Сизої сопки хтось викопав велику, але неглибоку яму, він не надав цьому особливого значення. Та мало хто може вирити яму в тайзі — чи то ведмідь, що жирує корінням перед зимовою сплячкою, чи — ще ймовірніше — дикі свині. Коли ж через два дні. про подібну яму, але вже коло Тихвиного джерела, розповів йому сусід, який ловив там із сином на вудочку харіусів, єгер вирішив подивитись, хто ж це бешкетує в заказнику.

Яму коло Тихвиного джерела Шустов насилу знайшов. Точніше, ніякої ями вже не було. Води джерела, просочилися крізь грунт, затопили її, і утворилось невеличке, метрів до десяти в діаметрі, кругле озеречко. Складалося враження, що земля в цьому місці просто просіла, бо на краях озерця не було видно викидів свіжої землі. Але зблизька воно було неглибоким, сантиметрів двадцять-тридцять, єгер пройшов по ньому в чоботях — крізь прозору воду проглядалося дно, рівне і глинясте. Наче хтось акуратно зрізав шар дерну і трохи землі та й поніс усе це із собою.

Це було дивно й незрозуміло. Шустов декілька разів обійшов довкола озеречка, але жодних слідів, не знайшов. Тоді він вирішив глянути на яму біля Сизої сопки.

По балці, вздовж струмка, туди було кілометрів п’ять. А якщо навпростець, через сопки, то значно ближче. Отож вирішив Шустов іти навпрошки, хоча вздовж струмка дорога була краща. Досить легко він подолав першу сопку, але перейти через другу виявилося не такою вже й простою справою. Стрімкий схил сопки густо заріс чагарником; Шустову довелося продиратися крізь його колючі зарості до вершини. Якби єгер народився у тайзі, ніколи не обрав би подібного шляху. Не завжди найкоротша відстань у тайзі буває водночас і найближчою. Але до цього Шустов працював у доглянутих, окультурених лісах Підмосков’я, сюди ж, до Примор’я, приїхав лише рік тому і через те не встиг ще пристосуватись до місцевих умов.

Шустов нарешті зійшов на сопку і зупинився, щоб перепочити й роззирнутися. Перед ним була іще одна сопка, на щастя, не така стрімка, як ця. За нею починався старий кедрівник насіннєвого фонду і простирався аж до Сизої сопки. А внизу, в розпадку, прозирала крізь дерева довга, вузька зелена галявина, що тяглася кілометрів зо два до того місця, де сопки зливалися в одну, утворюючи підкову.

І саме там, у кінці галявини, єгер побачив постать людини. Він з подивом глянув у бінокль і несамохіть усміхнувся. От кого вже не сподівався зустріти в тайзі, то це художника. Той стояв спиною до нього поміж двох кущів барбарису. Стара, вицвіла штормівка енергійно ворушилася на його плечах, очевидно, художник малював швидко і розгонисто. Зрідка з-під його правиці визирав сірий ріжок мольберта. Трохи збоку і метрів на десять попереду стояв ще один мольберт, але якийсь дивний, абсолютно чорний, блискучий.

Спершу Шустов хотів було підійти подивитися. Адже не кожного дня зустрінеш у тайзі художника. Але прикинув відстань і відмовився від цієї думки. Краще потім, на зворотному шляху. Якщо, звичайно, художник не закінчить роботу і не піде.

Яма коло Сизої сопки нічого не пояснила Шустову. Вона була точнісінькою копією ями Тихвиного джерела. Такою ж неглибокою, круглою, тільки сухою. Хлопчаки добряче затоптали її дно, проте де-не-де поміж слідів прозирала ідеально рівна блискуча поверхня. Неначе яму не копали, а акуратно вирізали якимось велетенським інструментом. Викидів землі теж ніде не було видно.

Хоч як сушив єгер голову над походженням цих ям, нічого путящого вигадати не міг. Раніше подібне явище можна було пояснити витівками нечистої сили, а зараз — літаючими тарілками та зеленими чоловічками із вільно варійованою кількістю очей і кінцівок. Втім, як першим, так і другим можна було пояснити все що завгодно.

Так нічого й не збагнув Шустов і змушений був вертатися ні з чим.

Навчений гірким досвідом, він спочатку хотів було податися вздовж струмка, але потім, згадавши про художника, вирішив піти старим шляхом, щоб подивитися на ескізи. У підмосковних лісах він часто зустрічав художників, які малювали пейзажі, а от у тайзі бачив уперше.

Ідучи старим кедрівником, єгер узяв трохи праворуч і вийшов прямісінько до сідловини. Піднявшись на сопку, він побачив крізь дерева чорний мольберт і, потішений тим, що художник іще тут, почав спускатися. Однак те, що він побачив, змусило його остовпіти.

На тому місці, де якихось дві години тому стояв художник, зяяла кругла неглибока яма. Ні художника, ні кущів барбарису, що їх він, очевидно, малював, не було. І лише трохи збоку самотньо стирчав на тринозі похилений мольберт.

Із незрозумілою, весь час наростаючою тривогою Шустов обережно наблизився до ями. Жодних слідів боротьби або чогось гіршого єгер не помітив. У тайзі панувала тиша і спокій. І лише яма глинистою плямою мовчки оповідала про щось моторошне.

Шустов мигцем глянув на мольберт. Художник уже встиг грунтовно попрацювати, але зараз єгерю було не до того. “Може, відійшов кудись убік”, — безнадійно подумав він. І тут у себе під ногами побачив зібгану брудну ганчірку. Записка?! Ні, це була просто ганчірка, якою художник витирав пензлі. Шустов розчаровано зіжмакав її і запхнув до кишені. Потім випростався, озирнувся вусебіч і спершу стиха, а потім на повний голос почав кликати художника.

Він чекав художника аж до пізнього вечора, обережно ходив довкола ями, відшукуючи неіснуючі сліди, зрідка кликав його охриплим голосом, усе ще сподіваючись на щось. Та коли в тайзі погустішали сутінки і по розпадку повіяв холодний осінній вітер, єгер поклав собі на плечі мольберт — як його складати, він не знав, — востаннє гукнув художника і, щомиті озираючись, попрямував до селища.

Клоре довго роздивлявся картину, тримаючи її на витягнутих руках. Картина була невелика, п’ятдесят на п’ятдесят, і являла собою майстерно виконаний пейзаж лугу, порослого різнотрав’ям. Враження трохи псувала занадто скрупульозна деталізованість — художник копітко, із фотографічною точністю, виписав кожну травинку, — але принцип побудови композиції, без заднього плану, на чорному тлі товстого пластику, викликав дивне відчуття двоїстості. Дисонанс невикінченості і майстерності.

— Я, звісно, не знавець живопису і навіть не шанувальник, — нарешті промовив Клоре, — але мені подобається. — Він повернув картину боком і здивовано підняв брови. — Це стереопис?

— Ні, — похитав головою Тифієв. — Картину намальовано наприкінці двадцятого сторіччя. Приблизно в дев’яності роки. Тоді стереопису ще не було.

— Стривай але ж голографія була відома ще з середини минулого сторіччя.

— Смію тебе запевнити, що ані зі стереописом, ані з голографією ця картина нічого спільного не має.

— Так? Ну, тобі, певна річ, видніше… Хто-небудь із відомих?

— Ні, — зітхнув Тифієв. — Антон Віленович Полосін не був навіть професійним художником. Хоча деякі з його картин — портрети героїв БАМу — і досі експонуються в музеї Комсомольська. Щоправда, музеї краєзнавчому. Взагалі портретний живопис олійними фарбами був головним його захопленням. Але в останні три роки життя він різко змінив напрям своєї творчості і почав малювати тільки пейзажі. Олією — і ось так. Причому складається враження, що олією він креслив ескізи, а вже потім малював їх на пластику

— Це, звісно, цікаво… — прицмокнув губами Клоре. Тоді примружився і скосив очі на Тифієва. — А тепер скажи мені по щирості: яку мету ти переслідуєш, показуючи цю картину мені?

— Я хочу знати, як і чим намалював цю картину Полосін.

— Ай-я-я-я! — покивав пальцем Клоре. — За два роки один раз навідав старого приятеля, та й то — у справі! — він поклав картину на стіл і, виростивши два крісла, запропонував: — Сідай. На жаль, ти потрапив не за адресою. Тобі треба до реставраторів або принаймні до хіміків…